Сонце вдихнуло стола, підпаливши незворушні аркуші, що спрагло хапали повітря, як риби. Вітер вирішив здмухнути орбіти Землі, щоб розкуйовдити гаряче волосся рудих компасів. Крізь окуляри ґрунту, у теплу м'якоть невідомости пробивались погляди зерен. Людина, що заблукала, зобов'язалась перед собою шукати свій шлях навпомацки. Гори палили монети розмов - прозою. Розпинались вибухівки-вчительки... Горло задумливо стиснула їжа пам'яти. Серце гарчало, як верстат для штампування звичностей. Аркуші, злизуючи смак схибленого вітру хутко сховалися за обкладинкою розмов. А ви казали: "збочення!"
:: ХХІ :: 14.10.00.
Левченко О.Г. Їжа пам'яти [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.10.
Немає коментарів:
Дописати коментар