Хилитання спокою розвінчувало дику ненависть до одноманітности. Сірі дерунчики дивились вузлуватими пальцями на мою самовпевнену участь. У прихованому павутинні сміху причаївся дикуватий хлопчина на ймення Ка... далі губився якийсь зв'язок поколінь і ліній. Усе зупинялось на вузлуватих пальцях. Мій дитячий час постійного перебування очима в стелю вираховував з повітря виняткові мі...мо... голова... го...лова... г...олова... ва...ава... ма... ба... га...голова... - музику божевілля. Я відчував цей стан - стан стін... тінь стін... Це спонукало мене думати, що слова даровані для божевілля. Я почав вдягати шкарпетку, довго осмислюючи Бога. Чомусь він мовчав. Я був сірий і холодний. Мною керувала музика. Я жив не містом - тілом. Я перебував у собі. Шкарпетка зупинилась на пальцях ноги. Я вимірював тілом тепло. Хтось, розмішуючи ґоґель-моґель, вивчав моє обличчя. Я його не бачив (когось його...) і не відчував... я і зараз запідозрюю... Хтось обов'язково поряд. Самотність - це вже з тобою. Моя рука повільно вповзла в сукню ліжка і воно ахнуло, я спав... я хотів дуже спати, я хворий, у мене нежить, температура, образ.
:: ХХІ :: 6.02.02.

Немає коментарів:
Дописати коментар