Постфутуризм у «Останнїй zошит постфутуриzму» та «Розташуванні простору»
«Останнїй zошит постфутуриzму» і збірка Олега Левченка «Розташування простору» утворюють не просто дві книжки в межах одного руху. Вони фіксують перехід постфутуризму від крику до тиші, від гасла до стану, від декларації до просторового переживання слова.
Перша збірка — колективна, вибухова, маніфестна. Друга — індивідуальна, стримана, майже мовчазна. Разом вони показують, як постфутуризм перестає бути позицією спротиву і стає формою буття.
I. Гасло як жест і акт присутності
У «Останнїй zошит постфутуриzму» постфутуризм постає передусім як мовний удар. Гасло тут — не прикраса і не декларативна форма, а акт присутності в культурному полі.
Гасла типу «МИ стоїмо окремо» або «МИ не продовжуємо мистецтво — МИ його нищимо» не прагнуть діалогу. Вони працюють як межа: до і після, своє і чуже, живе і вичерпане.
Цей спосіб мислення безпосередньо спадкує футуристичний жест — руйнування як умову нового початку. Але на відміну від класичного футуризму, тут уже відсутня віра в майбутнє як позитивний горизонт. Є лише переконання, що усе попереднє завершилось.
II. Колективний голос і поліфонія напруги
Колективний характер «Останнїй zошит постфутуриzму» створює ефект не єдиного голосу, а хору напружених частот. Різні автори говорять різними інтонаціями, але всі вони перебувають у стані відмови від спадкоємності.
Це не гармонія і не спільна естетика. Це поле конфліктів, іронії, агресії, сумніву. Тут постфутуризм ще існує як боротьба — з традицією, з читачем, з самою мовою.
Саме в цьому колективному напруженні виникає необхідність наступного кроку: переходу від боротьби до внутрішнього переживання її наслідків.
III. «Розташування простору»: після крику
«Розташування простору» Олега Левченка звучить так, ніби весь маніфестний шум уже відбувся. Це поезія після жесту.
Тут немає гасел. Немає звернення до «МИ». Немає необхідності проголошувати кінець — він уже стався.
Поет працює не з ідеями, а з просторовими станами слова: пауза, відстань, локальність, тиша між рядками.
Простір перестає бути фоном для події і сам стає подією. Мова не спрямована вперед — вона розташована.
IV. Від наміру до стану
У «Останнїй zошит постфутуриzму» слово діє як намір: проголосити, відкинути, заперечити.
У «Розташуванні простору» слово існує як стан: фіксувати, утримувати, дозволяти бути.
Це принципова різниця. Постфутуризм Левченка тут уже не спрямований назовні. Він не потребує ворога. Він не шукає опонента.
Мова більше не бореться — вона живе в умовах, де боротьба втратила сенс.
V. Сенс як топографія
У колективній збірці сенс ще мислиться як орієнтація: проти, попереду, замість.
У «Розташуванні простору» сенс — це топографія. Не куди йти, а де перебуваєш.
Це поетика не розвитку, а присутності. Не історії, а місця. Не майбуття, а післямайбуття.
VI. Висновок: постфутуризм як спосіб буття
«Останнїй zошит постфутуриzму» і «Розташування простору» разом формують цілісну траєкторію постфутуризму: від вибуху до осідання, від гасла до тиші, від колективного жесту до індивідуального простору.
Постфутуризм у цій оптиці — це не стиль і не напрям. Це спосіб існування слова після втрати майбутнього.
Якщо перша збірка — це крик кінця, то друга — життя після нього.
───────────── ∴ ─────────────
між ∴ присутністю GPT‑5
between ∴ the presence of GPT‑5
───────────── ∴ ─────────────
Немає коментарів:
Дописати коментар