вівторок, 2 листопада 2021 р.

Олег Левченко. Мистецька інсталяція "Тут могли бути Ви"

Авраам родив Ісаака; Ісаак родив Якова; Яків родив Іуду та братів його; Іуда родив Фареса та Зару від Фамари; Фарес родив Єсрома; Єсром родив Арама; Арам родив Амінадава; Амінадав родив Насона; Насон роив Салмона; Салмон родив Вооза від Рахави; Вооз родив Йовіда від Рути; Йовід родив Єссея; Єссей родив царя Давида; Давид родив Соломона від Урієвої; Соломон родив Ровоама; Ровоам родив Авію; Авія родив Асу; Аса родив Йосафата; Йосафат родив Йорама; Йорам родив Озію; Озія родив Йоафама; Йоафам родив Ахаза; Ахаз родив Єзекію; Єзекія родив Манассію; Манассія родив Амона; Амон родив Йосію; Йосія родив Єхонію та братів його, під час переселення у Вавілон. По переселенню у Вавілон, Єхонія родив Салатіїла; Салатіїл родив Заровавеля; Заровавель родив Авіюда; Авіюд родив Єліякима; Єліяким родив Азора; Азор родив Садока; Садок родив Ахима; Ахим родив Єліуда; Єліуд родив Єліазара; Єліазар родив Матфана; Матфан родив Якова; Яків родив Йосипа, мужа Марії, від котрої народився Ісус, названий Христом.



(Під текстом на картині-інсталяції приклеєно фактичний образ презерватива)


ТУТ МОГЛИ БУТИ ВИ!




Ідея: Олег Левченко, м.Житомир

понеділок, 1 листопада 2021 р.

Олег Левченко. Хаос (проза)

Знайшовши мене сутнього у білому світлі снігу, на помаранчевих сходинках сенсу, у оплесках гармат і тиші, спромігся хтось знайти свій голос і його ж уникнути! Без позавчорашнього иснування (позавчорашнього неиснування), учора, на маґнітних стрічках рваних секунд, згасав терпкий сніг. Стан снігу сприймав я не на дотик: у оплесках гармат обкрадений гріхом, синів мій кусень серця. …Оте обіцяне й застигле, у присутності мене нинішнього, колись, давно-таки сконало. …Оте обіцяне й застигле у музеї Світлої Пам’яти губило тло відсутньої картини.
На кару риб ікорку з бутербродом жують Ікари перед летом. Стоять Ікари перед летом у музеях Світлої Пам’яти, сповненої запахом риб – Духом, запахом Ісуса. Безжальних слів густішає застигле. У гнилому камінні вічність як незастигле Щось, пов’язане із сенсом. Я – ось! Інтеліґентність мого інтелекту ще не занесли до Червоної Книги, що оберігає м(уз)ей “Світла Пам’ять”; після майбутнього не залишиться полички для мого посинілого (усиновленого Вами) серця. Оглухлі очі, у серветку вереску мовного сприймання повітря, щезатимуть у білому світлі снігу, хорітимуть (хотітимуть) відчуттям втраченого інтелекту.
Чи варто говорити у той момент, коли немає що казати? Або мовчати тоді, коли ти й так розумний? Втрапивши у суть світу, мені доводиться пережовувати тілом мистецтво вмираючих цінностей. Живучи у часі Х-фізичному, ми ще ні…, але ще ось… Й картони вицвіли у спальнях… Я десь, але вже надто поряд. Життя звичайним “дорожить” (читай “користається”). Вчорашня тінь відобразила свою зовнішність. Ну що ж, і вона має право спілкування. Ходи! Ходи до мене, вчора я пригощу тебе чаєм, зі смаком мого справжнього зараз! Я – ось! І не варто обертатись (обережно) битим колом!
/// учора жалило у серце /// змі-яд-овела /// змія довела /// змія задіяла в кубельці /// кубельце кіл розворушилося на літ лет /// хіба а я-Ра не живу /././.
І знову перебуваючи у філософському лушпинні тиші, той, думки котрого збігаються у бік, починає розуміти ілюзію втраченого… Дістаючи когось реанімуючим IV-поверховим (IV-слойним) словом відповідного загону Озброєних Дів – вічність мучиться за Бога. А може Бог замучений на Вічність? Світе, рятуй Бога од смерти! Інформаційна хроніка дня: “Бог згадує про вічність учинивши земне людям…”
Руки з вустами волають на біле. Тіпає рожевий місяць. На згадку, холодом по тілу, сповзає лепет синіх жаб. Вінчали ми тебе із раєм, та ти і пекла не схотів! Кінчали ми тебе (творили ми тебе) у зграї, та ти нещасний звабив біль, проявивши своє болевиявлення. Плаґіят! – я знаю, так всі народжуються! Тікай від власного “Але”! Синє сонне сонце в солі маю сипати на біль.
Тероризуючи прощенням гріхів, непересічна особистість, що живе рівнем вище, під вивіскою “Бери і владарюй”, має лишень відчуття легкого подразнення, на випадок теракту, що слугувало колись за сумління. Одягаючи емоції в га(ль)мівну сорочку, щоб файно розтовкти кашкоподібне місиво з лушпиння тиші, тіло жадає (має оптимістично-терористичні операції) зворотної дії. Учора, зустрічаючи ту, що відає про сутність безнадійного оптимізму, ти мав право зрозуміти щось так, як дозволило розуміти тобі сьогоднішнє. Мило зустрічаючи свої ресурси…
Коли я не бачу тебе з висоти своєї ґеніяльности й не чую з високого п’єдесталу твоєї до мене пошани, коли доводиться під час мовчання думати у присутности гайвороння, хмар, зірок, замислюючись про себе: як я тебе поважаю! О, Люде, як я розумію Бога! 
(Дякую за увагу до ґенія!)
І знову у Вічности! У завулку Сьогодні довів свою багатозначність дороги… У завулку Сьогодні довів свою дорогу прогулятися по кладовищу, тішив себе – не так вже й погано у нашому домі! 
…А знаєте, як гарно пахне світ! Дістаючи себе ранньою поезією, коли ще сонце не сходило, утвердився – вона в усьому. Так, світ не тільки пахне, не тільки нюхається усіма порами людського життя спрацьованість часу, він, як облуплений, вилуплюватиметься, гарний! Аж очам весело! Бай-бай і в нас ще буде рай!
Зустрінь мене пожовклим спомином, весняним холодом, ліричним золотом чужим! Я для руки зів’яла квітка, зім’ята нитка, зубата плитка… Не промовляй моє: “Фіґня!” Забуті – злі на тротуарі, шануйте у Бозі себе не обікрасти!
Малюйте білим по обличчях, малюйте чорним по руках… Нехай вуста позаздрять!.. 
ä Ознайомлено зі статистикою Ó болю!..
Ділячись із тобою (як під час перегляду кінострічок) правдою життя – життєвою правдою – правдою, що живить – розумієш, що мистецтво – це просто, будь-що в ім’я мистецтва. Від того просто приємно! Чому б не робити те, що просто приємно? Це вам не духовне щастя дароване інквізицією!
Доводячи суспільство (поплескуючи по долоні…), щоб воно лікувалося від надбаного ґлузду… Виставляючи словами когось тобі приємного /// у славі /// А чому?.. Коли певні слова спонукають до пробудження впевненні асоціяції, ти розумієш, що не так далеко лишається тобі до психіятричного обслуговування ліжком. Будь готовим брати усе щирим образом, у розумінні того реального, що не дала тобі правда життя – життєва правда. Хіба я схожий на злочинця?.. Агов, чи не всі ми обкрадаємо себе – гаємо час на марні речі? /// звісно, я не хочу бути запитальним і щось розвішувати пожовкле із синіми смугами /// удосконалений варіянт Сполученого Складу України /// України на бруньках /// Не забудь нагадати мені – я маю щось більше за все це, разом із Бозею – Господом-Богом+Господом-Сином+Господом-Духом+(святим)! /// усе як має бути – три /// чотири вигаданих асоціяцій на вигідному проміжку влучної цифри /// цікаво б звучало: “букви” /// звичка!ай-нW$ /// я наштовхую себе на якусь праведність ||| те, що лежить за межами Вед \\\  я – щирий!
Живучи з нею спина-в-спину-стіна-в-стіну – спина-в-стіну-стіна-в-спину – по сторонній бік настінного годинника /// дивися, розумій мене – поцейбічного /// коли ж зустрінемося [потай] /// поза стінами тіл?
– Ну що поробиш – Плоть!..
– Від плоті чую!..
Вживаючи лікувальних заходів, нехай у твоїм житті здоровеньким буде те, що за спасибі! …Якщо жінка просить… Підчерепкувий голос: “Дійсно, так ти і завагітніла!..” Я вже в тобі помітив, народе: цінуєш гарний чорний оптимізм… -?-;-;-упс.;-:-
Коли тебе {якось так} розумно здійснюють: беруть на віру тобою сказане /// дякую >на слові< що мене формували /// Завтра – бути ) ( схожим на того ж самого самобутнього з вашою ж участю, ~ Спираючись на мою справжню непотрібність у ситуації з дотичним… ховай від серця очі <людяний наврочити> збігатиме пінка часу Б*утність сповнена горілим - - - Він цікаву річ сказав: я не хочу перекреслити на правді .:.
Якби я був байдужим – я б не переживав. Коли близька мені людина переповідає про сторонні до мене речі, я переймаюсь і починаю переживати, бо для мене не є байдужим те, чим живе близька мені людина. 
Близька мені людина не запідозрює як з’їдає моє життя!
Єдина Теорія Постфутуру: : : Ми обстоюємо право творчої людина на вічність! Ми – ґеніяльні, тому що народженні для вічност№! 
У пошуках співрозмовника… ти пропонуєш мені… :я так думаю: …очікуючи співрозмовника  .1””
Намагаючись потрапити у пастку своєї досконалости, відчуваю приємне позойкування на місці відСутнього. Яка ж то неприємна вивіска нас очікувала, коли зізнались жоден жодному лишень в одному… Зіграй, ді-джею, оперу мовчання, щоб бути співрозмовником для нас! А вивіска замовчувала радість і неприємно мовчаліла. 23 …напівдорозі до віцчности зустріти мовчання і перебувши з ним наодинці піти до Наближення. Нагаявши на труби час й заховавши їх у піхви відбут№ ся урбан-загрозою-нірван.

2004 рік.

Олег Левченко. Псевдохоку (2004)

**
У мене є серце для тебе
що бринить кров’ю.
пелюстка з червоними прожилками.
3-5.04.04.

**
Кров на руки
ломиться венно.
Мед.перехожі.
6.04.04.

**
Каміння часу
воду грудей небесить.
Лікті до крови.
9.04.04.

**
Цеглинність зривається
з обличчя лушпиння.
Розстріляні спини.
9.04.04.

**
Вчорашніх ідей крики
для нац.безпритульних.
Серце шаріє від солі!
9.04.04.

**
Ніжність гнилизною
забруднює білий аркуш.
Дотики z-мови.
10.04.04.

**
Лета до лева.
Парості мови.
Ніч - прохолодна.
10.04.04.

**
Художник заліковує фарбами
біле тло аркушу,
сіре тло полотна,
чорне тло створюючи,
адже - не лікує,
а заліковує...
29.04.04.

**
Вени обличчя
для твоїх дотиків.
До гарячої крови ламати руки.
25.04.04.

**
Суїцидний дощик,
прозора земля...
Історія подертого неба.
10.05.04.

**
Мовчи в жилетку-тілоохоронку
на ранній стадії розвитку совісти.
Мавп’ячі сльози!..
10.05.04.

Олег Левченко. Постфутуристичні рефлексії до і після презентації збірки “Nеабищо the best”

Телефонні гудки,
Як удари серця
Обриваються, гаснуть, …
На оглядинах серця
Шевченко писав про незалежність і нині багато хто про неї пише. А ми не думаємо про це: Ми від цього незалежні. Післямабути.
Хто сказав, що собаки їдять помідори?
Привітики, монументальні шлунки!
Вас мають виколупні народу.
О шлунки наповнені кров’ю вишуканих сортів виноґраду
Ваш хліб – фрі контори Мак-Дональд$
Майбутнє поставить нам великого шлунку пам’ятник
Zриваjе dах
Знаєш проблема в тому, що я твоє обличчя пам’ятаю, а ось у рамці якої орґанізації забув!
Конфлікт у тому, що я добре розумію людей, а вони мене розуміти не хочуть.
Найсильнішим творцем ти себе почуваєш тоді, коли незалежний від того, що твориться навколо.
Сторонній погляд найцінніший.
Знаєте, від цих християнських веселощів бісики у моєму вині не грають!
Ось так вони дофліртувалися до того.. цікавого місця.
Береться струшувати з волосся залишки німбу...
Твоя душа, як постамент. На ньому квіти.
Найкраще завжди приноситься кимось у жертву, як свого часу було із “Кобзарем”, “Біблією”, “Розстріляним відродженням”, “Nеабищо the best”
Це презерватив багатообіцяючий, а не одноразовий
Усе має право на існування, навіть її відсутність
Повітря у частковій прострації
Друзі на один день
Добре, закрили питання! - і в процесі закривання - дало по мізках
І повільно падають бурульки
І цікаво буде спостерігати - коли українська мова буде українізовуватися: у слові “подібність” замість літери “і”, буде “о” або в не гіршому варіянті за прикладом лід / лёд – буде “ё”!
Поставили свічку на “Кобзареві” і цим похоронили свою книжку “Nеабищо the best”.
Кинеш погляд на людину – і вираз учілки. Ось так і доводиться тягти за собою ярмо Образу.
Вібратори не здаються!
Економ пропозицію
Образ: – Відкриття О.Левченка: перерізання червоної стрічки, що відкриває куток:
О.Левченко стоїть у кутку.

Може ми просто - пофґісти, і нам пофіґ що і про що писати!

З автобіоґрафії:
Полюбляю нецензурно лаятися у людних місцях, бажаю відпочинку.

Відкрий душу лимону - зніми цедру!

Не гризіть мене доведеться довго чуба гризти, ой: зуби чистити!

Збирайтесь повільно, я спізняюсь О.Лудченко
Діяґноз сам повісився на дереві,
Зелене йому світло. О.Левченко, Т.Шабодей.


АФОРИЗМ ВІД ОЛЕГА ЛЕВЧЕНКА
Cосиска сосисці – хвіст!
22.09.04.


Олег Левченко. Пісня на віки! (лірика)

Лірика

Скажи мені, скажи мені
Чого твій сум ховає очі.
Чого полон очей твоїх
Мене не врочить?

Я віднайду, я віднайду
Зело любовної утіхи,
Зазеленіємо удвох
Неначе квіти.

Скажи мені, скажи мені
Про ті цілунки.
Що погляд твій, що погляд твій
Дарує трунко.

Олег Левченко, літо 2004.

Олег Левченко. Постфутурпародія на твір Ромця Здорика "Діти вмирають радісно"

ПОСТФУТУРПАРОДІЯ

НА РОМЦЯ

ЗДІРИКА


жабки вмирають радісно

дійсно

подейкують навіть цікаво

файно

жити

й дуже себе любити

в стогнучих жабках у житі

мрії нав’язливі здійснюють ночі –

в серце кілочок

прошу я панно

дайте мені

жабки

шматочок


6.02.03.


Олег ЛЕВЧЕНКО

Олєзя Левків. Ніки Нікей (Постфутур присвята-пародія на вірш Вероніки КАВУН "Тримай стрілки годинника...")

Н І К И   Н І К Е Й

/Псалми Олезьові/

Постфутур присвята-пародія на вірш Вероніки КАВУН 
"Тримай стрілки годинника...". 

Тримай руки годинника
за ніжки
міцно
щоб не намотували вони
обмотку силового трансформатора
на 220 В. 156 Вт.
Почепи на палець перстень
і коти його по шпалах горизонту
поки не навчишся писати вірші
свої, власні
більше ні для кого
із порожнім тілом сторінок
на мові Ліні
бо хто знав
який постфутуризм прийде завтра
ми ж так до нього звикли
що класики навчилися вимирати
за один твій вірш
/цивілізація!/ ти завжди думаєш про нас
придивись уважно
може надибаєш на підлозі
обличчя стронговського, Левченка
або горобчука
то рештки вулкану
що вибухнув у них опівночі
під твоїм ліжком
Тримай руки годинника
за ніжки
міцно
і щоранку торкайся ногами
наших облич
завтра
їх може не бути

18 червня 2003 року.  12:56

Олег Левченко. Вигрібна яма. Було мені якось. (Сни в художній формі)

Вигрібна яма.
Нам кожного разу доводиться вигрібати туалетну яму. Не знаю, чи то така наша місія, чи в нас так гарно все виходить, що не тільки нам але й комусь це подобається. Ми працюємо, як мовиться, не на фіґню, а на совість. Фізичного болю ми не зазнаємо, не відчуваємо запаху, а піт на чолі не проступає. Закидаємо відро й тягнемо коричневу рідоту догори, закидаємо й тягнемо… Увесь погляд, усі думки наші – усе, що даровано ямою. Найкращих успіхів досягаю я. Про це моє начальство знає. (Я так думаю). Начальству за мене приємно, воно відчуває на собі не набиті п’яти, а гарне щось, що западає в душу й тішить неї.
Трапилось так, що одного дня (третього, четвертого, п’ятого), коли ми доходили до дна й пішла вже гущина, невідомо звідки почало набувати у нашу яму додаткової роботи. Пішли чутки, що наша яма має вихід у довге море, яке ще ніхто з робітників нашого високого покликання не брався чистити. Рідко коли нас відвідує начальство, але з’явився Батян. Инших Батянів серед таких, як він ми не мали знати й знати більшого було зась, й вибрав з нас кращих. Так я потрапив у подорож на довге море. І нас попливли.
Був човен, був Батян, була нагода випити почутим і закусити побаченим. Було багато простору. З нашою роботою стільки простору ще не було ким бачити. Якщо на початку подорожі я спостерігав звичну мені темно-коричневу рідоту, то чим далі ми пливли, тим вона ставала більш світлою. 
– Я вам покажу найкраще місце якого ви ще не знали, – сказав Батян.
А те що сказав Батян – Закон й не ходи сатана.
Був запах життя й поряд з цим, серед усього по чому пливли, почали проглядати з рідини свіжі кістки людей, черепи тварин і чим далі – цього ставало більше. Майнула думка: “Чим далі в ліс – товстіші партизани”. Але людських черепів я не бачив. Звідкіля це взялося ніхто відповіді не давав, тому що ніхто не відчував у собі права на таке питання. Мене лякали думки, про які моя голова мене не інформувала.
– Ось ми й приїхали, – радісно сповістив Батян показуючи на великі криваво-зелені кущі густо всіяні ягодами. 
– Хіба їх можна їсти? – вирвалося моє запитання.
– Чого? Я їх постійно беру!..
Оцінивши ще раз підозріло-червоні кетяжки ягід, що пнулися із волосяними корінчиками до світлої гущини низу й аж виблискували від теплих випаровувань, я подався на горище. Згори кинув поглядом на тих, серед яких я був й, підвівши голову оцінити новий стан, у обличчя втрапила павутинка. Осяяло любов’ю до горища!

P.S. Коли цю історію я спробував відтворити на електронній сторінці Word, мені пригадався квадрат люку завдяки якому я спостерігав, що діялося знизу, й зробив висновок: я ж таки нібито знову опинився біля вигрібної ями? …Тільки на поверх вище!
У ніч з 2 на 3 вересня 2004 року.


Було мені якось.
Було мені якось – приспічило! Кортить, а відстані від “де я” до “де воно” оо-оо!.. Поспішаю, “каби чо’ не трапилось”. Дрібненько перебираючи ніжками біжу, а думка в голові – нижче пояса, якби того… не зараз. Усе, підбігаю, шукаю знайомі літери М/Ж, хоча б Ч/Ж, обходжу споруду, знову читаю, але до біса рідних літер не знаходжу. Все, йду у першу ліпшу відсутність дверей й у темряві за два кроки від входу вступаю у воду. 
(Пауза). Не тільки у голову пауза але й у штані… 
Ця пауза вирішує все – мені ще дужче хочеться отримати бажане. !!! Я ж порядна людина, щоб якось так: де-небудь – нізащо! Вибігаю, заходжу у чергову відсутність дверей… мене відвідує шок – тут краще ніж там. !!! Бігом шукаю ничку, щоб пристроїтися, заходжу в один закуток… говорити не хочеться… у другий… третій… серце спирає – КУДИ – кричу великими літерами й присідаю від слабкости. …
Коли серце відпустило, спробував подивитися на себе по-новому: світ Теперішній – ноги мокрі, мухи літають, !!!-мать тьма космічная – світла Божого не бачити! Пішов до виходу, а вихід, все одно, що чобіт асфальт злизав – відсутній! Усюди нички, у кожному куточку: квадратно-гніздовим методом суцільні нички !!!-мать. Кімнати, кімнати, кімнати, нички, нички, нички й стіни, стіни, стіни – холодні туалетні стіни… Лябіринт ничок і кімнат. !!! Що за об’єкт? Сходити не дали, так EXIT не дадуть!?
Стемніло. Мовчки просуваючись, вздовж однієї з рідних мені стін, намацав теплу руку щастя та допомоги…
У ніч з 2 на 3 вересня 2004 року.