1. Поетика глосолалії та нова мова буття
Олег Левченко у збірці «Ґлосолалія (Слововеди)» (Житомир, 2002) формує власну версію постмодерної мови — мову, що одночасно народжується й зникає в акті вимови. Сам термін «глосолалія», запозичений із богослов’я (мовлення “іншими” чи “божими” мовами), у Олега Левченка позначає не екстатичну втрату контролю, а навпаки — спробу повернути мові її первісну матеріальність, фізичність, первозвук.
Його короткі тексти — радше не вірші в класичному сенсі, а словові структури, “слововеди”, що досліджують корінь і дихання слова:
«Як іноді хочеться
…
Не промовчати.»
«стулю я
стелю-я
лаю-лі-лбю я
на ю
лію-лі я
стулю я
стелю-я
тулю лі я
лаю-лая
лі я-селб ю
стулю я
стелю-я
со-ла
со-лалія»
«Маніяк вийшов на дорогу
і вирізав душу
із паперу.
На асфальті лежав труп витинанки.»
Ця поетика стоїть на межі мови та її розпаду: літери, склади, неологізми, архаїзми утворюють химерну музичність, у якій семантика поступається звучанню, а звучання — філософії.
Левченкова глосолалія — це поезія, що мислить саму можливість мови, поезія, де “слово веде” (звідси — “слововеди”), але не завжди “говорить”. У цьому сенсі він перегукується з філософською інтуїцією Юлії Крістевої, для якої поетична мова є місцем повернення до до-семіотичного, до материнського звучання.
2. Структура збірки: фрагмент і тиша
У «Ґлосолалії» структура — це дихання. Поет працює короткими формами, часто від одного рядка до кількох слів. Кожен текст функціонує як пульс, як “відлуння в порожнечі”, як “думка, що не встигає оформитися”.
«напередодні почування буває
раптом звичайні свідки
тілом байдуже голос зберігає
лінія профілем на нитках»
«ФОРМА +
ФОРМА –
ЗМІСТ ?»
«М а р а з м …»
« [...] | |
Я хотів сказати
чужими словами: “паралельно!”»
Такі фрагменти тяжіють до апофатичної поезії, де невимовне стає основною категорією. Левченко не описує світ — він його розкодовує, розкладає на мікросмисли, повертаючи в стан первісної матерії:
«Не-ніжністю вори-ти бу-
у-я На-і-що я бу-тія лі
бі я Ісусе чом о-бі
не лі-а-я ім’я-ла»
«я молитва навколо своєї самотности звисаю у капелюсі металевим і голосним я бомкаю по капелюху ногами і фатумами облич що чують як на ноги сідає хвилька мотузка я як собачка бом та бом я хо я хо чу чу є те я хо бом»
«ху-ха-ха
лабораторія сміху-ха
нехай ваш голос небайдужий буде за
незабезпечений сХ почуттями
не заряджайте поза сценою батарейки»
«Навіщо вілі я
Навіщо валі я
ХІБА
Віка-лю-ми як А
Віта люк и і та
вІха»
Тут помітне родство з експериментами Івана Іова, який у своїй зоровій поезії також прагнув звести слово до графічного знаку, а значення — до жесту. Та у Левченка акцент не на візуальності, а на акустичному розщепленні: він мислить слово як подих, як руйнування мовної корки, що перешкоджає новому смислу.
3. Місто, міф і голос
У кількох текстах міський простір стає не декорацією, а алегорією духовного роздвоєння. Місто у Левченка — це місце, де слово втрачає сенс, де “мова цивілізації” глушить первозвук:
«поговьор’ї зі мньою асв’яльця
я хочу почуц’ї цв’їй гольос
н’яв’їщо бажац’ї пракрасн’ї
кол’ї ц’ї цяк бл’їзько цяк пор’яд
н’явьчай розуміц’ї цв’їй скр’ягіць
я вь сц’їнях хольоднього м’їсця
сгорьн’їсь як вь скр’їжалях нябасн’їх
ц’ї пор’яд ц’ї завьжд’ї базпачн’їй»
«Агов,
моє місто спотворене!
Тварюки ми –
руками
мали ми тебе
на увазі.
Зважай
на наші зауваження!»
«На-то міс-о ходю
оди-тиму ас-альт
звуча-тиме на не
бі-я тір-р-ра
в’ї-я
в’ї-я»
«URBAN’ЇСТИВНЕ
Ірена ІМS
Піду я збирати пилюку
з асфальту
для чаю.
Змакуйте!*
Вам хЛьорку?»
Або у вірші:
«Юрка гнітили стіни. Юрка гнітило місто»
Тут він перегукується з раннім Сергієм Жаданом, який у 1990-х також говорив про урбаністичну втрату сенсу (“місто, що пише себе на руїнах”). Але якщо Жадан зберігає соціальний нерв, то Левченко йде далі — у порожнечу семантичного поля, у чисту акустику буття.
Його “місто” ближче до архетипу спустошеного гласу, ніж до конкретного урбанізму. Цей простір уже не політичний, а метафізичний.
4. Мовчання і духовна вертикаль
У Левченкових глосолаліях мовчання — не антипод слова, а його гранична форма.
«гербарій склавши із мовчань
доколупавши з цукром чай
вуста принижені на цінах
не завагітніють в цитринах»
«Час мовчить
І мовчатиму я
Безтурботний.
Наплювати б
На світ цей,
Що проситься віршем.»
Або з цитатами, що вписані у вірш з творчості Вероніки Кавун і Юрка Ґудзя:
“Поламаний янгол.
Розтрощений німб…”
Не з полум’ям, а – спалахом свіча…
Молилися за тебе в храмах.
Таємний ксьондз, рідня
і спокій серця…
“Мовчання триває цілу вічність.”
Багато хто тебе не знав – бере печаль!.. [...]»
Тут проступає близькість до Олега Лишеги, який у своїй поетиці “слухання” природи також доходив до моменту, коли слово стає тілом тиші. Але Левченкова тиша урбанна, внутрішньо напружена, як електричне поле — це мовчання після вибуху.
«зламаних крил
зустріч
навипередки з реальністю
чекають
годинникового вибуху»
«Над теоретичною частиною міста
синіють чорні кажани.
Пане Ікс не будьте хрестиком
на межі хворого популізму!
Поцілував її в “ ”,
“ ” лишень-то й залишилось.
Для мене: що кохання, псевдо-сХ –
один великий стадіон.
[...]
Компактно мислиш.
Вибачай! Робота не завершена!
Перезапустіть комп’ютер.
Емоційно! Вбити сало.»
«верліброві думки
постфутуристичного
минулого
серійних людей
зі
стерильною ситуацією
без утисків
вживали у комфорт
[...]
наша закуска
на нас
дивиться
із насолодою
як
на сяйво здорового ґлузду»
5. Семіотична й філософська перспектива
На рівні філософії «Ґлосолалія» перегукується з Юлією Крістевою (La Révolution du langage poétique) у тому, що поетична мова — це не просто засіб вираження, а форма існування суб’єкта, який постійно народжується в мовленні.
Левченко, втрачаючи синтаксис, “розпускає” мову, щоб вловити момент, коли вона знову складається:
«1.
Гибіє Бі-зрукий ПУФ
За моєю ІН-Скультура ко-е-важ-лево-
-СТОРОН-НІ-Б за-о-ронено
А перс-спец-леку-лярно
ХО
чете
Я-то-же-РАФА-то
а-о у-ліс-іс-у
6.
А-ро ти-ко-рука
мі-я-лита-за со
холі-сія
у-ха-літа
літа»
«І.
Я хочу прокинутись уранці
і зробити тобі каву,
але вона з вчорашнього ранку холодна.
Кохана, ти мертва?
Завтра тебе чекатиме мертва кава.
ІІ.
Мертва кава пахне спогадами про тебе.
Отруюю себе думками.»
«Я боюсь поцілувати квітку
і збожеволіти.»
«нарешті б збожеволіти
і не волати
що тебе мають чути
прокинутись уранці
божевільним
з часточкою
божим
нехай люди сміються з того
що ладен сміятись
з себе
мене помічають
я хочу казати
очима
а очі сміються
(з)
божевільного
прости мені
глину»
Це вже не метафора, а онтологічний жест — відновлення мовної матерії як живої істоти.
6. Місце збірки у контексті українського постмодернізму
«Ґлосолалія» стоїть поруч із найцікавішими експериментами українського поетичного постмодернізму початку 2000-х — Жадан, Іов, Лишега, Прохасько (в прозі), Семенко (як попередник).
Проте у Левченка експеримент не є декоративним. Це не гра в авангард, а спроба віднайти духовну мову після катастрофи знаку — після розпаду великих наративів, після втрати цілості світу.
Його поезія — це післямова до мови, “останній звук, що ще пам’ятає своє джерело”.
7. Висновок
«Ґлосолалія (Слововеди)» — не просто збірка віршів. Це поетичний трактат про природу мовлення, про те, як слово народжується, помирає і знову воскресає.
Левченко виводить українську поезію з площини сюжетності у сферу онтологічної акустики, де звук стає смислом, а мовчання — висловлюванням.
«[...] Я живу
І тому,
Що комусь це потрібно.(!)
Як прикро
Прикривати очі,
Що не мають очей.
Я іду
І то тихо,
Що світ не шелесне. [...]»
«Не-ніжністю вори-ти бу-
у-я На-і-що я бу-тія лі
бі я Ісусе чом о-бі
не лі-а-я ім’я-ла»
Або, як підсумок, з вірша: "Моє урбаністичне":
«Ви кажете:
“На мені зупиняється годинник”.
…На мені зупиняється час.»
Список літератури
1. Левченко О. Ґлосолалія (Слововеди). — Житомир: Косень, 2002. — 64 с.
2. Левченко О. Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance. — Житомир, 2002.
3. Іов І. Зорова поезія. — Чернівці: Букрек, 1999.
4. Лишега О. Великий міст. — Київ: Смолоскип, 1998.
5. Жадан С. Балади про війну і відбудову. — Харків: Фоліо, 2001.
6. Kristeva, Julia. La Révolution du langage poétique. — Paris: Seuil, 1974.
7. Barthes, Roland. Le degré zéro de l’écriture. — Paris: Seuil, 1953.
8. Стронґовський М. Передмова до «Перетинаючи поглядом» / Левченко О. — Житомир: Liga ArtiS, 2002.
Генеровано ШІ від GPT-5
Немає коментарів:
Дописати коментар