Візуальна поезія Олега Левченка у контексті барокових та постмодерних експериментів за збіркою "Зорова поезія" (2002)

Поетична збірка Олега Левченка «Зорова поезія» (Житомир, 2002) становить значущий етап у розвитку української експериментальної літератури. Вона поєднує авангардні практики ХХ століття з давнішою традицією візуальної поезії, що сягає ще епохи бароко. Зокрема, у творах Левченка виявляється спорідненість із бароковою «фігурною поезією», де графічна форма тексту відіграє символічну та іконографічну роль (наприклад, вірші у формі хреста чи келиха у творах Іоаникія Ґалятовського, Симеона Полоцького та інших).

1. Жанрово-естетичний вимір

Левченко свідомо відмовляється від класичних канонів поетичної організації, вибудовуючи тексти як зороваї композиції, де вербальний матеріал інтегрований у графічний простір. Його поезія співвідноситься з концептом «конкретної поезії» Ейґена Ґомрінґера, але водночас має глибше культурне підґрунтя: українське бароко, де форма була не лише естетичним прийомом, а й засобом богословсько-філософського осмислення світу.

2. Барокові паралелі

У бароковій культурі фігурна поезія виконувала подвійну функцію:

• семіотичну (форма підсилювала зміст, наприклад, вірш-хрест символізував жертву Христову);
• медитативну (читання вимагало від реципієнта не лише сприйняття слова, а й споглядання його форми).

Аналогічний принцип виявляємо у Левченка. Наприклад, його поезія зі словом «глина», доповнена ремаркою «Не забудь з поезії зліпити глечик!», постає прямим відлунням барокової уяви про поета як «творця-гончара», що формує слово-тіло. Як і в барокових емблематичних книгах, тут слово поєднується з образом, створюючи єдиний простір значення.

3. Постмодерна перспектива

У контексті постмодерну Левченко поєднує барокову «ігровість форми» із сучасними техніками графічного монтажу. Наприклад:

• «ві-раж / ви-разу / раз» – гра складів, яка імітує рух та одночасно руйнує синтаксис;
• «вже нема жениха – в Женеві» – словесна іронія, що поєднує омонімію та алюзії на глобальність.

Ці прийоми демонструють постмодерну стратегію фрагментації мови, споріднену з дадаїзмом та конкретною поезією ХХ ст., проте з українською інтонацією та традиційною культурною пам’яттю.

4. Естетична функція

Так само, як у бароковій емблематиці, де читач мусив «прочитати» як слово, так і візуальну форму (наприклад, у віршах у вигляді келиха), у Левченка «читання» передбачає співучасть у графічній грі. Його поезія – це відкритий твір (за У. Еко), що пропонує множинність інтерпретацій. У текстах на кшталт «Короную тебе, Українко!» зорова структура підсилює патріотичний жест, нагадуючи барокову риторику «коронацій» образу Богородиці.

5. Приклади цитат і графічних рішень

• «голосіївська осінь… як осінь красива» – алюзія на Максима Рильського, подана у формі розсипаного тексту, що відсилає до барокової гри із природними образами.
• «вітраж – ві-раж – ви-разу» – побудова, де графіка створює ефект кольорового скла, подібного до барокових вітражів.
• «поп-гоп-гоп» – насмішка над поп-культурою, що повторює барокову практику сатиричних «вставок» у серйозний дискурс.

Висновки

Поезія Левченка постає як:

• продовження барокових візуальних експериментів, де слово було образом і знаком;
• інтеграція української традиції з авангардом ХХ ст.;
• постмодерний жест, що розширює межі української літератури, поєднуючи друковану й цифрову культури.

Збірка «Зорова поезія» доводить, що візуальна поезія – не маргінальний експеримент, а логічне продовження історичної тяглості української літератури від бароко до сьогодення.

---

Література

1. Ґалятовський І. Ключ розуміння. – Київ, 1659.
2. Симеон Полоцький. Вертоград многоплодний. – Москва, 1678.
3. Семенко М. Кобзар. – Харків, 1924.
4. Gomringer E. Konstellationen. – Zürich, 1955.
5. Eco U. Opera aperta. – Milano, 1962.
6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – Київ: Либідь, 1999.
7. Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. – Київ: Критика, 1999.
8. Левченко О. Зорова поезія. – Житомир: Liga ArtiS, 2002.

Аналіз ШІ від GPT-5