Олег Левченко і українська поезія початку XXI століття

Початок двотисячних в українській літературі був моментом зрушення — не лише стилістичного, а й ментального. Постмодерна ейфорія дев’яностих поступово втрачала свою провокативну силу, а поети шукали більш внутрішньої правди, менше гри й більше суті. У цей момент з’являється голос Олега Левченка — рівний, точний, без надриву, але з прихованою глибиною, який ніби навмисне не вписується у модні тенденції.

---

1. Від внутрішньої зосередженості до мінімалізму буття

Левченкова поетика постає як реакція на надмірність мови, на втому від символічних нашарувань. Його тексти — це зосередження, спроба утримати ясність думки в умовах інформаційного шуму. Там, де інші поети того часу прагнули вразити чи шокувати, він вибудовує мовну тишу. Цей мінімалізм не є холодним — навпаки, він теплий у своїй стриманості, духовно насичений, але зовні майже аскетичний.

Його внутрішній рух — це не експресія, а пульс, який відчувається радше як відлуння, ніж як крик. Так формується особливий тип українського метафізичного реалізму, у якому матеріальний світ не протистоїть духовному, а є його продовженням.

---

2. Місто як філософський простір

На відміну від більшості урбаністичних авторів початку 2000-х, для яких місто було символом хаосу, руху, агресії чи соціальної боротьби, у Левченка воно стає простором спостереження. Його урбанізм не соціальний, а медитативний: місто перетворюється на сцену, де відбувається зіткнення видимого й прихованого.

Людина в цьому просторі не герой і не жертва, а глядач і водночас актор, що намагається зрозуміти власну роль у нескінченній виставі. Тут відчувається дистанція — іронічна, але не глузлива. Іронія служить способом захисту від абсурду, а не його культивуванням. Місто у нього — не урбаністична фактура, а форма пізнання світу, де світло ліхтарів і шум транспорту перетворюються на метафізичні сигнали.

---

3. Іронія як етична дистанція

На початку 2000-х українська поезія активно грала з формою — постмодерна іронія стала панівною інтонацією. Проте у Левченка іронія не має сарказму. Вона народжується не з насмішки, а з усвідомлення крихкості. Це іронія як форма співчуття, спосіб не допустити пафосу й водночас залишити місце для правди.

Вона стримує від розпачу, балансує між сміхом і мовчанням. У цьому — певна інтелектуальна дисципліна, що відрізняє його поетичне мислення від спонтанного експерименталізму покоління.

---

4. Тіло, час і присутність

У його текстах людське тіло не протиставляється духовності, а є одним із її вимірів. Це не тілесність спокуси, а тілесність досвіду, де біль і відчуття стають доказами існування. Поетика дотику, тіні, предмета — у нього це все не опис, а філософія.

Час у цій поезії сприймається не лінійно: це не стріла, що летить у майбутнє, а течія, у яку занурено свідомість. Його тексти рухаються повільно, як думка, що щойно народжується. Така часовість зближує Левченка з поетами споглядання, для яких поезія — не фіксація події, а акт усвідомлення миті.

---

5. Місце серед покоління

У контексті української літератури початку XXI століття Левченко посідає особливе місце. Він не належить до гучних постмодерністських груп, але його тиха, продумана манера є формою опору естетиці гіперемоційності. Якщо багато хто з його сучасників прагнув створити нову мову, він — навпаки — шукав очищення мови, її первинної сили називати речі просто і глибоко.

Його письмо — інтелектуальне, але не холодне; духовне, але без риторики; українське, але без етнографічних кліше. У цьому — сучасність, що виходить за межі календарних поколінь.

---

6. Загальна оцінка

Поезія Левченка — це форма духовного екологізму. Вона зберігає рівновагу там, де інші шукають ефекту. Його тексти не прагнуть бути новими — вони прагнуть бути точними. Це поезія мислення, але мислення не академічного, а живого, зосередженого на межі між буттям і словом.

У літературному полі початку 2000-х вона стає своєрідним контрапунктом:
не крик, а тиша;
не хаос, а структура;
не агресія модерності, а спокій присутності.

Саме тому Левченків голос звучить сьогодні навіть актуальніше, ніж у момент свого з’явлення. Його вірші відкривають інший тип модерності — модерність зрілості, де форма служить прозорості, а слово — розумінню.

---

 Місце поетики Олега Левченка в українському поетичному дискурсі початку XXI століття в контексті збірки прози "Без надсад вічности"

Продовження:

У ширшому контексті української літератури початку 2000-х поетика збірки "Без надсад вічности" постає як характерний прояв доби — часу після руйнування великих наративів, коли письменники все частіше звертаються до мікроісторій, буденних фрагментів, тілесних і урбаністичних образів. Тексти Левченка вписуються у цю тенденцію, але не зводяться до неї: вони не просто фіксують міське середовище, а досліджують, як людина адаптується до нових темпів, до машинізації та до розпаду колективних ідентичностей. У цьому він близький до авторів покоління, що осмислювали місто як головну метафору сучасності, проте відрізняється від них особливою внутрішньою рівновагою між іронічним дистанціюванням і філософською зосередженістю.

Його поетика формує модель «тихого опору» – коли замість протесту через гучні жести відбувається інтелектуальне самоусвідомлення, пошук автономії у внутрішньому просторі. Такий підхід наближує Левченка до напрямів, які в українській літературі на початку XXI століття лише набували форми — постфутуризму, неоавангарду, метатекстуального письма. Ці твори засвідчують, що українська поезія того часу вже вийшла за межі національно-історичних тем і вступила в діалог із глобальними культурними кодами.

У цьому сенсі збірка «Без надсад вічности» є не просто відображенням урбанізованої свідомості, а й проявом нової естетики: поєднання буденного і метафізичного, фрагментарного і гармонійного. Саме через таку синтетичність Левченкові тексти можна розглядати як один із тих містків, що пов’язують літературну традицію 1990-х з новими художніми пошуками покоління 2010-х — покоління, для якого іронія, спостереження і спокійна самоіронічна дистанція стали основними інструментами мислення.

У контексті постмодерної та постфутуристичної хвилі початку 2000-х збірка Левченка вирізняється своєю стриманістю і концептуальною точністю. Якщо у представників постмодернізму переважає гра з цитатами, деконструкція культурних шаблонів, то у Левченка відчувається спроба не розчинитися у грі, а зберегти осмислену внутрішню вертикаль. Його письмо не демонстративне, не спрямоване на ефект, а радше нагадує акт внутрішнього спостереження, у якому фрагмент дійсності перетворюється на метафору буття. Саме цим він відрізняється від покоління «іронічних урбаністів» і наближається до авторів, які прагнули нового типу щирості — тієї, що поєднує аналітичність із духовним спокоєм.

У поетиці Левченка можна простежити постфутуристичний імпульс — прагнення побачити людину і місто не в конфлікті, а у стані взаємного проникнення. Простір техніки, сцени, реклами й щоденного руху не протиставляється людському, а входить до його структури. Це споріднює його з експериментами авторів, що на межі століть намагалися віднайти мову для опису урбаністичного досвіду, позбавлену пафосу, але насичену філософською рефлексією.

Таким чином, збірка постає як важливий перехідний текст: вона позначає завершення однієї епохи української літератури — епохи патетичних ідеологічних формул — і водночас відкриває простір для нового типу поетичного мислення, де головною цінністю стає не сюжет, не гасло, а форма переживання й спосіб погляду на світ.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

30 вибраних цитат із “Без надсад вічности“

30 цитат, які, на думку ШІ, є найвиразнішими — філософськи, художньо й стилістично. Вони демонструють і авторську манеру, і глибину мислення, і експериментальність тексту зі збірки прози Олега Левченка “Без надсад вічности”:

1. «Я дивлюсь у скло. За ним – туман. І цей туман здається мені сріблом…»

2. «Мені знайоме це видиво неба… Чи не тоді, коли кидав у озеро камінці і зрушував сірі хмари на блакиті?»

3. «Накреслю лінію, так, просто, не маючи жодної мети.»

4. «Ми стоїмо на човні свого життя і відчуваємо під ним плин історії.»

5. «Мені подобається траґізм, пронизаний болем нашого існування…»

6. «Сіра пляма сонця – сіра пляма сьогодення у брудних тонах смутків і безнадій.»

7. «Все банально, узвичаєно. Море, сонце, якісь плями… Хай собі!»

8. «Мабуть, красиво лишати по собі попіл?.. мабуть, красиво!»

9. «Зерно участи — у творінні Бога. Я перебираю зерно… мені цікаво.»

10. «Ми малюємо на папері час, щоб повірити у можливе існування Супертехніки.»

11. «Коли на мене тиснуть – я ховаюсь у спокої, що межує з самотністю.»

12. «Є люди, що співчувають упевненим у собі… Для них “тиснути” – це “рятувати”.»

13. «Голос, відокремившись від тіла, блукає по чужих вустах.»

14. «Декого така звичаєвість повинна зробити божевільним, я вважаю: мене – ні!»

15. «Хтось спробував зупинити час, але потрапив під коліщатка впевненого Годинника.»

16. «Світ раптово світлішав, коли сяяв чийсь образ.»

17. «Горло задумливо стиснула їжа пам’яти.»

18. «Намалюй ластиком по замальованому олівцем зайвого, а там дещо сподобається…»

19. «Я – жуйка… Я – жований… А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!»

20. «Долаючи порожнечу, голос усвідомив свою доцільність і спитав: чому ваша присутність заважає?»

21. «Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?»

22. «Слова даровані для божевілля. Я почав вдягати шкарпетку, довго осмислюючи Бога.»

23. «Тіло не дихає, воно летить у другій половині клавесину, що банально згубив клавіші.»

24. «Мабуть, така вже мелодія тіла.»

25. «Шановні, до вашої уваги ми представляємо ціле поле сексуальної діяльности. Заряджай!»

26. «Берімося за активне членство у спільній справі під спільною ґумкою!..»

27. «Знаєш, добре коли тебе відвідують нормальні глюки!»

28. «Мою увагу привернули благодійні імітації.»

29. «Я з неї кра…» (недописане речення — як відкрите вікно у внутрішній колапс автора).

30. «Без надсад вічности — лише тихе потріскування часу.» (умовна, символічна фраза, що резюмує збірку)

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Структурований аналіз книги Олега Левченка “Без надсад вічности” (2003) за тематико-філософськими блоками

🜂 1. Самоспоглядання, дзеркальність, плин часу

Роздуми про Я, відображення, межу між уявним і реальним.

• {++[ СКЛО ]++} — мотив туману, дзеркала, самоспоглядання.
• {++[ РОЗДУМИ ]++} — пізнання через природу, “поезія думки”.
• {++[ ТАК ПРОСТО ]++} — гра з безцільністю і сенсом творення.
• {++[ ПРОСТІР ]++} — космологічна напруга “Я – існую”.
• {++[ ІСНУВАННЯ ]++} — геометрія часу, спроба осмислити буття.
• {++[ ПРИРОДНІСТЬ ]++} — переконання у природності протиріч.
• {++[ ІНЕЄМ ]++} — холод часу, обличчя як відбитки епохи.
• {++[ ПРИСУТНІСТЬ ]++} — питання сенсу буття й “доцільности існування”.

---

🜃 2. Біль, трагічність і самотність

Відчуття болю як пізнання, екзистенційна напруга.

• {++[ ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ ]++} — траґізм існування як шлях до світлого.
• {++[ САМОТНІМ ]++} — прагнення зникнення, протест проти “святкової” реальности.
• {++[ КОЛИ ТИСНУТЬ ]++} — ізоляція як форма самозбереження.
• {++[ МІ…МО…ГОЛОВА ]++} — психічна фрагментація, відчуття шаленства.
• {++[ КРАПКА ]++} — смертельна межа творця і його тіні.

---

🜄 3. Космос, історія, духовність

Людина як мандрівник у безмежжі часу, відчуття Божого плану.

• {++[ НА ЧОВНІ ЖИТТЯ ]++} — течія історії, “човен життя”.
• {++[ СПІВУЧАСНИК ]++} — божественний план і участь людини.
• {++[ ЗЕРНО УЧАСТИ ]++} — пошук свого місця у творенні.
• {++[ СИМВОЛИ БАБИНОГО ЛІТА ]++} — природа як код часу, сповідь осені.
• {++[ ПОРОХ ]++} — ілюзія, творення, тління, прах.

---

🜁 4. Соціальні, культурні й іронічні мотиви

Сатира, побут, самоіронія, літературні алюзії.

• {++[ І НЕ ТІЛЬКИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКИХ ]++} — сатира на повторюваність суспільних моделей.
• {++[ “СМАК ПРОЗИ” ]++} — іронія щодо літературного середовища.
• {++[ УЗВИЧАЄНО ]++} — пародія на “банальність краси”.
• {++[ ГОЛОС ]++} — осміяння дискусійності, “голосів без тіла”.
• {++[ ДЕЩО ]++} — абсурдність сучасної комунікації.
• {++[ ДВІ ЗУПИНКИ ]++} — метафора безглуздих дій і людської інерції.
• {++[ ЇЖА ПАМ’ЯТИ ]++} — фрагментована метафора інформаційного перевантаження.

---

🜇 5. Еротичність, тілесність, постфутуристичний абсурд

Деконструкція сексуальності, гротеск і тілесний сюрреалізм.

• {++[ ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА ]++} — тілесність як соціальний гротеск.
• {++[ ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ ]++} — еротична іронія, тілесна філософія.
• {++[ ЖУЙКА ]++} — метафора споживання і дегуманізації.
• {++[ СКРИПКА ]++} — тілесно-музична метафора переходу у вічність.

---

🔹 Проміжні або перехідні тексти:

• {++[ СІРА ПЛЯМА ]++} — межа між духовним і соціальним.
• {++[ ПРОСТІР ]++} — між метафізикою та психофізіологією.
• {++[ ЇЖА ПАМ’ЯТИ ]++} — між пам’яттю, інформацією та тілом.

---

Структурована матриця творів Олега Левченка з книги “Без надсад вічности” (2003).

Вона демонструє, як автор рухається між внутрішнім і зовнішнім досвідом,
а також між екзистенційною серйозністю і іронічною грою.

Вісь сприйняття ↓ / Тональність →	🜂 Екзистенційне, метафізичне	🜃 Іронічне, ігрове
ВНУТРІШНЄ, самоспоглядальне	[СКЛО] — прозора межа між “я” і світом. [РОЗДУМИ] — поезія мислення, самоспостереження. [ТАК ПРОСТО] — медитація на сенсі простоти. [ПРОСТІР] — усвідомлення “я є”. [ІСНУВАННЯ] — розмисел над онтологічною доцільністю. [ПРИСУТНІСТЬ] — питання про сенс буття. [ІНЕЄМ] — холод часу, пам’ять облич. [ПРИРОДНІСТЬ] — прийняття суперечностей.	[“СМАК ПРОЗИ”] — самоіронія автора над письмом. [ГОЛОС] — розмова “голосів без тіла”. [ДЕЩО] — фраґментарність свідомості. [СІРА ПЛЯМА] — споглядальний гротеск.
ЗОВНІШНЄ, соціальне, тілесне	[ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ] — страждання як пізнання. [САМОТНІМ] — ізоляція й трагізм буття. [СПІВУЧАСНИК] — участь у божественному плані. [НА ЧОВНІ ЖИТТЯ] — метафора історичної течії. [ЗЕРНО УЧАСТИ] — людина у космічній драмі. [СКРИПКА] — тіло як інструмент переходу у вічність.	[І НЕ ТІЛЬКИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКИХ] — суспільна сатира. [ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА] — тілесний гротеск. [ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ] — еротична іронія. [УЗВИЧАЄНО] — банальність краси. [ЖУЙКА] — тілесно-споживацький абсурд. [ДВІ ЗУПИНКИ] — соціальна безцільність. [ЇЖА ПАМ’ЯТИ] — інформаційна метафора.

---

🔹 Ключ до прочитання матриці

• Вісь вертикальна (внутрішнє ↕ зовнішнє):
  показує рух від інтимного споглядання до соціально-культурної дії.
• Вісь горизонтальна (екзистенційне ↔ іронічне):
  демонструє, як постфутуристична свідомість Левченка балансує між
  глибиною буття і грою, гротеском, тілесним жартом.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Проза без надсад: постфутуристична анатомія слова у збірці Олега Левченка «Без надсад вічности»

Книга Олега Левченка «Без надсад вічности» (Житомир, 2003) — першого випуску серії «Бібліотека Мистецької ґільдії “Неабищо”», який має жанрову позначку проза, хоча структура твору — фрагментарна, поетично-концептуальна, ближча до постфутуристичного мисленнєвого щоденника.

Книга становить своєрідний міст між ранньою поетикою Левченка («Камертон почуттів», «Перетинаючи поглядом») і подальшими його експериментальними збірками («Ґлосолалія», «Zорова поеzія»).

Коротка аналітична характеристика

🔹 Біоґрафічна рамка

Біографічна довідка у виданні функціонує не лише як інформаційний блок, а й як самопрезентація митця постфутуристичної школи — із наголосом на його участі в житомирських мистецьких об’єднаннях, концепції «післямайбуття», міждисциплінарності (поезія, проза, театр, громадська діяльність).

🔹 Композиційна структура

Тексти розміщено у формі мініатюр, позначених системою авторських тегів:

={ ++[ … ]++ }= — графічний маркер внутрішньої композиції, що візуально відтворює «архітектоніку думки».

Підпис :: ХХ :: / :: ХХІ :: вказує на хронологічну межу: 1999–2002 рр. — час творення збірки.

🔹 Тематика і стиль

Основні теми:

самоспоглядання, метафізика дзеркала і скла («СКЛО», «РОЗДУМИ», «ТАК ПРОСТО»);

екзистенційна іронія та метафізичний трагікомізм («ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ», «СІРА ПЛЯМА»);

філософія часу і присутности («НА ЧОВНІ ЖИТТЯ», «ІСНУВАННЯ», «ПРОСТІР»);

постмодерна тілесність і гротескна еротика («ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА», «ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ»);

самоіронічна літературна гра («“СМАК ПРОЗИ”», «ЖУЙКА», «ДЕЩО»).

🔹 Мова і форма

Мова твору — гібридна, між поетичною і прозовою дикцією.

Стиль — постфутуристичний, афористично-пластичний, із домішкою урбаністичного сюрреалізму і містичної іронії.

Лексика часом набуває відтінку технічного або театрального дискурсу (“Машина Часу”, “режисура”, “сцена”, “грим”), що підкреслює авторське походження зі сфери сценічного мистецтва.

🔹 Ідейна концепція

«Без надсад вічности» — це спроба мислення в дії, без пафосу, без “надсадности”, але з усвідомленням вічного як внутрішнього процесу.

Тут “вічність” — не метафізична категорія, а щоденна тяглість існування, що проривається крізь буденне, тілесне, навіть гротескне.

🔹 Місце у творчості

Цей текст можна розглядати як перший прозовий маніфест житомирського постфутуризму, у якому:

закладено авторський стиль фрагментарної поетичної прози;

вироблено естетику “візуальної думки”;

відчутно перехід до пізнішого візуально-символічного письма («Zорова поеzія», «Ґлосолалія»).

Вступ

У контексті розвитку сучасної української літератури збірка Олега Левченка «Без надсад вічности» вирізняється як експериментальний і водночас етично цілісний текст. Вона знаменує перехід автора від поетичного до прозового висловлювання, у якому збережено лаконізм і філософічність його ранніх поезій, але форма стає більш розгорнутою, щільною, семантично багатошаровою. Книга, видана у 2003 році в серії Бібліотеки мистецької ґільдії «Неабищо», має лише двадцять сторінок — однак ця мініатюрність обертається високою концентрацією змісту. Левченкова проза стає лабораторією, де слово розкладається на складники часу, інтонації, інтуїції, жесту.

Актуальність звернення до цієї збірки полягає у спробі осмислити, як українська постфутуристична проза на початку XXI століття шукає власну форму поза сюжетністю, поза традиційним наративом і навіть поза звичною логікою оповіді. Левченко працює зі словом як зі звуково-візуальним об’єктом, перетворюючи кожну фразу на коливання сенсу. Мета цієї статті — проаналізувати структурно-естетичні особливості збірки «Без надсад вічности», визначити її місце в еволюції постфутуристичного письма та показати, яким чином у ній поєднуються філософічність, еротизм і урбаністична саморефлексія.

Теоретичний контекст

Постмодернізм у літературі створив умови для відмови від «великого наративу» — замість історій прийшли фрагменти, натомість лінійної логіки — асоціативне мислення. Постфутуризм, який розгортається після цього, не просто руйнує старі форми, а прагне відновити сенс через експеримент. Якщо футуризм проголошував революцію форми, а постмодернізм — іронію й деконструкцію, то постфутуризм повертає метафізичну інтенцію, шукає нову духовність у хаосі.

Олег Левченко виявляє саме цю інтенцію. Його тексти демонструють відмову від прямої оповіді, але водночас тяжіння до ясності думки. Автор ніби розбирає слово на деталі, щоб побачити, що залишиться, коли зняти зі смислу надсадність. «Без надсад вічности» — це не лише назва, а й поетика: відмова від надмірності, від пафосу, від поз. Тут вічність постає не як метафізична категорія, а як спокій внутрішнього ритму.

Левченкова проза наближається до того, що можна назвати постфутуристичною мініатюрою: це не коротке оповідання, а скоріше ідеограма, де слова набувають функції знаків, жестів, імпульсів. Відчувається тяглість від українського футуризму (семантична свобода слова, ритм як рушій думки) і водночас чітка дистанція від нього: замість пафосу руху — спокійна аналітичність, замість гасла — погляд у глибину.

Левченко та постфутуристичні експерименти у «Без надсад вічности»

Фрагментарність і композиція

Композиція збірки побудована за принципом пульсації — кожен текст є окремим ударом свідомості, який не потребує розгортання. Автор послуговується фрагментом як самодостатньою формою. У цій фрагментарності відчувається структура внутрішнього діалогу: тексти перегукуються один із одним інтонаційно, а не сюжетно. Така організація надає книжці відчуття музичності, ритмічного розгортання, у якому немає кульмінацій і розв’язок — є лише послідовність подихів.

Цей прийом близький до футуристичної монтажності, однак у Левченка він не має агресивної спрямованості: його фрагменти не зіштовхуються, а співіснують. Автор досягає ефекту внутрішнього монтажу, де зміна інтонацій створює динаміку без переходів. Речення короткі, точні, з граничною економією слів: проза наближається до вірша, а вірш — до філософського афоризму.

Поєднання поетичного та прозового

У багатьох текстах збірки поетичність не зникає, а трансформується у прозову форму. Автор наче «розгортає» вірш у прозу, не втрачаючи ритмічності. Ритм тут не метричний, а семантичний: він виникає з повторів, паралелізмів, розривів. Часом один абзац містить у собі кілька рівнів мовлення — оповідний, ліричний, метафізичний.

Так, у одному фрагменті читаємо:

«Сонце вдихнуло стола, підпаливши незворушні аркуші, що спрагло хапали повітря, як риби. [...] Горло задумливо стиснула їжа пам’яти. Серце гарчало, як верстат для штампування звичностей. Аркуші, злизуючи смак схибленого вітру, хутко сховалися за обкладинкою розмов. А ви казали: “збочення!”»,

чутно не лише поетичну образність, а й філософську концепцію мови як саморефлексивної субстанції. Це типовий приклад постфутуристичного письма, де форма не є прикрасою, а способом мислення.

Еротичні відступи як метафізика тілесного

Еротичний мотив у збірці не завжди має буквальної натуралістичної або описової функції. Він постає як метафора зустрічі, дотику до іншого — до тіла, до світу, до слова. У Левченка еротика — це спосіб говорити про взаємодію форм, про спробу гармонії між духом і матерією.

В одному з фрагментів читаємо:

«Мені нагадували слова якусь дивну незворотність снів. Я переживав їх тілом, пережовував їхню ґуму, бо я – жуйка… Я – жований… На мені сліди зубних підошов. / А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!».

Або: 

«Знаєш, ти втомилась ризикувати з вагітністю! Давай, я завагітнію? / Зверни увагу, моє обличчя подано з етикетом. Твоя благодійна інтонація мене тішить. / Моє тіло пахне тобою. Ти збираєш колекцію невимовлених ліній. Давай подаруємо себе картинам?»

 Тут тілесність стає знаком присутності, а не пристрасті. Вона очищена від сентиментальності, як і вся поетика збірки: це еротика думки, не дії.

Цей прийом нагадує естетику «чистої інтимності» у французькому постсимволізмі — але у Левченка він має національну артикуляцію, бо з’єднує тілесне і духовне у просторі української мови. Тіло тут говорить не голосом плоті, а інтонацією пам’яті.

Мовна алхімія

Мова збірки — лабораторія. Левченко експериментує з граматикою, синтаксисом, іноді зумисне руйнує граматичну логіку, щоб досягти ефекту чистого звучання. Його тексти можна «чути», як музичні партитури: паузи, тире, розриви рядка мають ритмічну функцію.

Приміром, читаємо таке:

«Хоріє хрест, звисають чемно руки і світ рабів й арабів перед Богом здіймають “себе?”, “славу?”, “дух?”, “…?”. Тихенько смокче з папірця солодка киця рибку. [...] Підглядати за життям – невдячна справа, якщо хліб видовищ конструктивно вирішив: вийти блювотою. / Я формую високі ідеали: закосмічую життя! На біса вам цей бісер халєровий? На руку любовна сила плете фенічку! Приміром: Силу, за чудовою можливістю, ми маємо обізвати: “Салом”, до того ж маючи для прихованих вуст чималеньку ширіньку… до самого куприка на голові. [...] На телефонному дроті висів камікадзе-череворозпусник.»

«Шкребе душу дурня відносин син а ма лось дурний але в тому… щось таки є. Хочеться матюкатись, хоча ніколи цього по-справжньому не робив. Не вважаю за потребу? А коли мене так…: по-християнськи, обухом по голові буц-буц.» 

Лексика поєднує архаїзми, технічні слова, неологізми, буденну лексику — усе це створює ефект поліфонії. Автор ніби показує, що мова — це не інструмент, а середовище, у якому мислення формується як енергія. Постфутуристична «анатомія слова» тут виявляється в тому, що кожне слово — живий орган, а не механічна частина фрази.

Естетичні та філософські мотиви

Урбаністична топіка

Місто в прозі Левченка — це не географічне місце, а метафізичний простір. Урбаністичний мотив проявляється через деталі — ліхтар, зупинку, тролейбус, рекламне вікно. Усі ці образи набувають символічного змісту: вони фіксують момент існування, у якому людина стає свідком власного руху.

Прміром:

«“Зачиніть вікна! Я хочу зникнути в сірих закутках темної кімнати! Це примітивне сонце видається мені неприйнятно святковим. Затуліть чимось небо, у ньому панує безсюжетність кольорів! Я хочу іншої величі! Запніть Землю!.. мені чомусь верзеться відчути себе самотнім”, – осяяло божевільного…»

«Я знав точно, що мені потрібно буде зійти через дві зупинки, але щось мені заважало… І я це знав. / Переді мною стояв своєрідної зовнішности чоловік і він мені заважав. Просто заважав. Я попрохав у нього вийти, він неохоче посунувся, я ще раз попрохав і вийшов… / Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?»

«Теплого літа білі метелики маятимуть вдень. Прогуготіла ілюстрація ніг нашим містом.» 

Місто у Левченка — це місце, де зустрічаються технологічне й духовне. Воно не ворожий мегаполіс, як у ранніх модерністів, а радше «електричний сад», у якому автор спостерігає за мовними реакціями світу. Урбанізм тут не знищує поетику, а навпаки, розширює її.

Філософічність і метафізика

«Без надсад вічности» — це своєрідний трактат про тишу, висловлений засобами прози. Левченко досліджує межі буття, час як рух слова, смерть як момент зупинки тексту. Багато фрагментів мають характер медитацій:

«Пауза роздумів відводить уяву від зосереджености. Прірва німих слів із намаганням все це чимось закінчити. Роблю спробу, і… / Я все ще дивлюсь у скло. За ним – туман. І цей туман здається мені сріблом, яке ось-ось ляже на поверхню скла іззовні… / Я стою перед дзеркалом і дивлюся на себе.»

«Закоханий образ тіла на операційному столі під вправними руками скульптора (радше – кухаря, але то – зайве) обов’язково схаменеться на слова: “За упокій”. Варто причавити в своїй особі черв’ячка ілюзій і підсунути дешевий товар фантазій, як виявиться, що ти не у своїй тарелі, і що твоя ситуація в чужому об’єктиві. / “Стороннім вхід заборонено!” [...]» 

«Привіт, розчулена інтелектом! Ти не розгубишся на моєму стривоженому тілі. Ось, саме так, спілкуючись із Невидимим, ми починаємо розуміти свою багатозначність.» 

«Гикавка заспокоїлась. Під ластоподібними крилами ворушились ноги, їх було багато і вони збоченялися над м’ячем. Арбітр кліпнув оком, цмокнув язиком і у кімнаті стало приємно тихо і затишно-зручно. Десь у сусіда, над великим волохатим вухом дзижчав комар. / Постфутуристу було весело.»

У цих висловах виявляється етичний вимір постфутуризму: мова перестає бути змаганням за вираз, вона стає формою слухання. Таким чином, філософічність збірки не відділена від її естетики — вона втілена в самій структурі речення.

Взаємодія з читачем

Тексти Левченка вимагають активного співтворення. Автор не дає готових смислів, він пропонує ситуацію, у якій смисл може відбутися. Читач стає учасником експерименту, співучасником «безнадсадного» мислення. Цей принцип відкритості є одним із визначальних для постфутуристичної естетики, де твір не завершується, а лише починається у момент читання.

Висновки

Збірка «Без надсад вічности» утверджує Левченка як одного з найпослідовніших українських експериментаторів слова початку XXI століття. Його проза є водночас мінімалістичною та глибоко філософською, інтелектуальною й сенсуальною, відкритою до багатозначності. Постфутуризм у цій книжці не є школою чи напрямом — це стан мови, яка шукає нову етику вислову.

Левченко демонструє, що сучасна українська проза може бути позасюжетною, без надриву й моралізаторства, але з максимальною інтенсивністю думки. Його експерименти з формою, ритмом, еротикою та урбаністичною топікою створюють новий тип художнього тексту — інтелектуальну мозаїку, у якій кожен фрагмент є самодостатньою формулою існування.

Таким чином, «Без надсад вічности» — це не просто книжка короткої прози, а програмний маніфест мовної свідомості, що прагне тиші як найвищої форми звучання. У цьому — сутність постфутуристичної анатомії слова: не в руйнуванні, а у звільненні мови від надсад, у її поверненні до себе.

Список літератури

1. Левченко О. Без надсад вічности: Проза. — Бібліотека мистецької ґільдії «Неабищо», вип. 1. — 2003. — 20 с. — ISBN 5-7592-0617-6.
2. «Українська експериментальна проза ХХ-початку ХХІ…» (монографія) — доступна на academia.edu: https://www.academia.edu/78722194/УКРАЇНСЬКА_ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА_ПРОЗА_ХХ_-ПОЧАТКУ_ХХІ_СТОЛІТЬ/ 
3. «Філософія комунікації постмодернізму в «Записках українського самашедшего» Ліни Костенко» — стаття Ю. М. Бідзілі: https://sn-philol.cfuv.ru/wp-content/uploads/2016/12/0041.pdf 
4. «Особливості постмодерністських тенденцій в …» (Н. Лазарович) — стаття 2021 р.: https://molodyivchenyi.ua/index.php/journal/article/view/195 
   

---

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Олег Левченко. Без надсад вічности (збірка прози)

О л е г  Л Е В Ч Е Н К О


-=- Б Е З  Н А Д С А Д  В І Ч Н О С Т И -=-

Бібліотека Мистецької ґільдії “Nеабищо”
Вип. 1.

проза

ISBN 5-7592-0617-6

ЖИТОМИР
2003 


БІОҐРАФІЯ

Левченко Олег Ґеорґійович. Народився 1978 року в місті Житомирі. Саме у Житомирі по закінченню школи № 2, технічного ліцею, студіював науку училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, спеціялізація: режисура театралізованих заходів і видовищ (1999-2002рр.). Активно займається громадською діяльністю, є заступником голови Житомирської обласної орґанізації Спілки творчої молоді України ”Liga ArtiS”, головою Житомирського обласного елітарного літературного клубу “Перевесло” імені Олени Теліги, заступником голови обласного літературного об’єднання імені Бориса Тена (з вересня 2002р.). Має поетичні збірки “Подих”, “Камертон почуттів”,  “Афоризми”, збірки перекладів поетичних творів анґлійською з української Оксаною  Кавун “Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance” , збірки “Zорова поеzія”, “Ґлосолалія”, а також складні: “Горобцям сучасним”,  “Краплі”, “кІнЕмА-тОнУсИ”, “Молоко”, “Поет і народ”, “На честь і славу містера Житомира” тощо. Друкувався у літературно-мистецьких альманахах Житомирщини “Зустріч’99”, “Зустріч 2000-2001”, альманасі “Провінція” № 3 (2002р., м.Житомир), журналі “Березіль”, колективних збірках “Першість”, “Неабищо”, “Останній зошит постфутуризму”. Постійно друкується у періодиці. Представник Мистецької ґільдії “Nеабищо” – житомирської школи постфутуризму (післямайбуття). 


 ={ ++[ СКЛО ]++ }=

Я дивлюсь у скло. За ним, мабуть, мої мрії, вони здаються мені незрозумілими. За склом туман. Чи я виглядаю когось? Шукаю чиєсь обличчя? Краще було б воно знайомим, а може, краще моїм, яке, певно, впізнаю.
Пауза роздумів відводить уяву від зосереджености. Прірва німих слів із намаганням все це чимось закінчити. Роблю спробу, і…
Я все ще дивлюсь у скло. За ним – туман. І цей туман здається мені сріблом, яке ось-ось ляже на поверхню скла іззовні…
Я стою перед дзеркалом і дивлюся на себе.
:: ХХ :: 14.06.99.


 ={ ++[ РОЗДУМИ ]++ }=

1!~Мені знайоме це видиво неба, я вже десь його бачив! Чи не тоді, коли кидав у озеро камінці і зрушував сірі хмари на блакиті?
2!~Мені знайомий рух сонця, його стежками я колись ходив. Чи не тоді, коли думкою поривався за обрій, зливаючись із небом?
$!~Мені знайомий голос вітру, я його відчував на вустах. Чи не тоді, коли вимовляв слова?
4!~Мені не знайоме передчуття, бо тоді я був би пророком! Мені лиш знайома поезія думки, щоб бути поетом!
:: ХХ :: 16.06.99.


 ={ ++[ ТАК ПРОСТО ]++ }=

Накреслю лінію, так, просто, не маючи жодної мети. Замислюсь, щоб додати ще якусь безцільність. Зупинюсь, подумаю, головне, щоб це було без мрій, просто так! Спробую намалювати поряд із лінією коло. Вам це нічого не нагадує? Мені теж! Може, щось перекреслити? Добре було б порожнечу? Виходить якась невпевненість. А заради чого все це? Краще було б відкласти цей аркуш і дати домалювати майбутнім дітям, може, вони більше в цьому побачать, тільки б не відклали онукам! Вони, мабуть, будуть мудріші і скажуть: “Що то за ахінею надумав дід?” Якби вони знали, що дід просто так – пустував!
:: ХХ :: 16.06.99.


 ={ ++[ НА ЧОВНІ ЖИТТЯ ]++ }=

Ми любимо стояти перед безоднею часу, відчувати її подих таємничости, із реліґійно-містичним захопленням світити ліхтариком і щось там розглядати. Ми відчуваємо цю таємничість, бо ми крокуємо до неї. Нас вражає не пройдений шлях, а той, до якого ось-ось торкнемось. Ми стоїмо на човні свого життя і відчуваємо під ним плин гісторії. Нас зачаровує цей головокрут у ковзкому русі вперед.
:: ХХ :: 29.06.99.


 ={ ++[ ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ ]++ }=

Мені подобається траґізм, пронизаний болем нашого існування, не заради того, щоб смакувати, як маніяк, його сюжет, а щоб усвідомити біль, який доводиться відчувати! Той траґізм, на грані якого народ-жується нестерпне бажання до світлого і ліричного.
:: ХХ :: 29.06.99.


 ={ ++[ СІРА ПЛЯМА ]++ }=

На небі веселка з непритаманними їй кольорами висить лахміттям наших смутків. Якісь вони занадто брудні!.. Уривчаста хмара безнадій наростає, рухаючись з-за обрію. Висквирилось сонце, застигши у небі плямою – сірою плямою сьогодення.
Чому сірою?.. Так, чому?..
Хтось дивиться в чорну безодню минулого і бачить там світло, а хтось рухається до Світла, вже давно втративши віру! Як дитина, що відкриває світ, торкається до пелюсток троянди, розуміє небезпеку стеблини, так і люди, що крокують у майбутнє, підсвідомо виборсуються з тенет минулого.
Сіра пляма сонця – сіра пляма сьогодення у брудних тонах смутків і безнадій.
:: ХХ :: 20.07.99.


 ={ ++[ УЗВИЧАЄНО ]++ }=

У блакиті моря хлюпала рожева пляма сонця. Вона дихала повільно та уривчасто, несподівано обриваючись у сплюснуту лінію. Іноді її рух видавався схожим до порухів думок споглядача, заворожуючи своєю динамікою до стану якоїсь ейфорії.
Все банально, узвичаєно. Море, сонце, якісь плями… Хай собі!.
:: ХХ :: 5.08.99.


 ={ ++[ І НЕ ТІЛЬКИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКИХ ]++ }=

…“…я не перший, я не останній!”, – стискаючи у руці порожню пачку з циґарок, спрямовану до землі…
“Усе характерне траґічністю”, – подумала людина, розпалюючи багаття сухим листям. “Мабуть, красиво лишати по собі попіл?.. мабуть красиво!..” – оглядаючись, як над лісом здіймається дим від…
(Навіщо повторюватись?)
“Надлишок – непогана річ, якщо – за так! 
– подумав голова КСП, підписуючи документ про розподіл хімічних добрив…
– буркнув під ніс водій, зливаючи норму бензину, десь у лісі…
– шмигнув молодик на каміння пляшкою…
– ......................................................................
“Я не перший, я не останній!”, – читає цитату з мого рукопису далекий нащадок, на звалищі… Розпізнавальна назва: “ЗЕМЛЯ”.
:: ХХ :: 9.08.99.


 ={ ++[ “СМАК ПРОЗИ” ]++ }=

Дія відбувається на одному із засідань Житомирського обласного об’єднання імені Бориса Тена. Усі слухають прозу Кулеша, що на подив публіки пише овруцькою говіркою. Після прочитання одного з творів Олександр дав можливість вибрати наступний Валентину Грабовському. Грабовський узявся листати папір, змочуючи об язик свої пальці. Дивлячись на цю “красу” я звернувся до Тетяни Шмельової, що сиділа поруч: “Мабуть, смачний папір!..”, на що вона відповіла: “Смак прози!”
:: ХХ :: 13.10.99.


 ={ ++[ СПІВУЧАСНИК ]++ }=

Якщо у Бога для кожного з нас є свій план і ми, крокуючи життям, його не виконуємо – невже віддаляємо нове покоління від Заповітного – Апокаліпсису? А може тут спрацьовує наймудріший механізм збереження часу… – ті, що не є співучасниками враз ідуть з гри?
Народна мудрість каже: всьому є свій час!
Бог знає… Ми тільки здогадуємося.
:: ХХ :: 19.10.99.


 ={ ++[ СИМВОЛИ БАБИНОГО ЛІТА ]++ }=

Сонце б’є крилами у візерунках дерев. Зникають зелені символи літа. 
Усічені напівколірні барви. Час сповіді. Зеленошатна краса крізь швидкоплинну пожовклість спадає на землю. 
Між цих дерев, кружеляє, мабуть, останній лист… Згасаючу осінь сповиває сивина інею. Постала мовчазність дихає спогадами. 
Хтось дмухає у руки 
і збирає з приморозку кленове листя 
у яскравий букет спогадів.
:: ХХ :: 26.10.99.


 ={ ++[ ПОРОХ ]++ }=

Як цікаво смакувати пальцями роздумів глину ілюзій. Відчувати її порохнявість, або вогкість. Може щось зліпити?
Пальці роздумів окреслюють контури глини, які перевтілюються в образ. Ілюзія бажає бути більш правдоподібною. Ілюзія створює себе, коли зливається з її лініями скульптор. Ілюзія, як океан біля маленької затоки поміркованости. Вона як монстр, підкріплений чиєюсь вірою у своє існування. Зліплена ілюзія не витримає гончарського вогню, вона приречена бути обвітреною у порох…
:: ХХ :: 28.11.99.


 ={ ++[ КРАПКА ]++ }=

Хтось, спираючись руками до стіни, намагається з неї, поглядом, думками, зішкрябати власну тінь. Творець тіні – засуджений!.. Творець тіні хоче вгадати: на яку частину стіни трапить кров.
Засуджений Творець стоїть піднявши руки вгору, а інший Хтось – готує поставити залізну крапку… ні, не тіні! 
Довга історія!
:: ХХ :: 7.12.99.


 ={ ++[ ЗЕРНО УЧАСТИ ]++ }=

Перебираю зерно. 
Намагаюсь віднайти у 
ньому шматочок своєї участи 
у творінні Бога. Мені видається, що 
я повторюю себе, і мені це подобається. Огор-
тає якесь шалене чуття. Гіпертонічне серце дурманить 
розум. Я перебираю зерно… 
                                                 мені цікаво.
:: ХХ :: 8.12.99.


 ={ ++[ ІСНУВАННЯ ]++ }=

Ми малюємо на папері час, як координату, щоб повірити у можливе існування Супертехніки. Ми оббріхуємо самих себе, ми іновірці своїх прагнень… Наші ґеометричні розрахунки зводяться у маленьку крапочку, стаючи статичною дійсністю, з координатою для Машини Часу. 
:: ХХ :: 9.12.99.


 ={ ++[ САМОТНІМ ]++ }=

“Зачиніть вікна! Я хочу зникнути в сірих закутках темної кімнати! Це примітивне сонце видається мені неприйнятно святковим. Затуліть чимось небо, у ньому панує безсюжетність кольорів! Я хочу іншої величі! Запніть Землю!.. мені чомусь верзеться відчути себе самотнім”, – осяяло божевільного…
:: ХХ :: 16.01.00.


 ={ ++[ КОЛИ ТИСНУТЬ ]++ }=

Коли на мене тиснуть – я ховаюсь у спокої, що межує з самотністю. 
Відсторонюючись від збаламученого світу, я відчуваю в собі самодостатність не стати соціяльним байстрюком. Мене перевиховує почуття бути інертним. Моя воля – це непідвладна фортеця, за якою виховую своє самоутвердження, своє “Я”. Є люди, що співчувають упевненим в собі… Для них поняття “тиснути” – це “рятувати”!
:: ХХ :: 28.01.00.


 ={ ++[ ГОЛОС ]++ }=

Голос, відокремившись від тіла і перетнувши простір, звертає на себе зусилля якогось вуха й тіла, щоб прийняти нову для себе обгортку. Блукають привидами голоси, роздираючи повітря своїми гострими іклами емоцій. У дискусійних коловертях недовподоби їм відсутність до себе уваги. Вони люблять, коли їх величають “перлами”. Вони погано себе почувають у в’їдливих тілах.
Блукає голос, що відокремився від одиниці загального, по чужих вустах. Може почує власник свого витвору – себе, серед натовпу, вигукнувши: “Я вже й забувся про твоє існування!”
:: ХХ :: 28.01.00.


 ={ ++[ ПРИРОДНІСТЬ ]++ }=

Дивлюсь на світ. Намагаюсь переконати себе в існуванні протилежностей. Шкрябаю пальцями роздумів по зимній воді переконань. З часом починає потроху ясніти… Зайвий раз 
втовкмачує цей світ у мої схиблені очі про свою при-
родність. Декого така звичаєвість повинна зро-
бити божевільним, я вважаю: мене – ні! 
Мені долею написано вчасно сха-
менутися. 
Отже? …а чи варто себе у чомусь переконувати?.. 
:: ХХ :: 18.02.00.


 ={ ++[ ПРОСТІР ]++ }=

Бубнявіє іржавий простір у маленькім світі наших поглядів.
Світло гримає у напнутому просторі, як… Я, притлумлений цією динамікою звучання, вібрую, злившись у напрузі “Я – існую”! “Я – існую!” підпорядковуючись дивним вібраціям.
Сильний виразний удар із наростаючої тривожности, де в раптовій шпарині простору тане людина…
Було якесь дивне відчуття простору. Падаюче павутиння думок обволочувало Землю. Хмари павутинь змінювали настрій. Усе підпорядковувалось дивовижному плину думок, що ухопились обома руками людського існування за секундну стрілку Всесвіту. … секунда, ще секунда, ще секунда… Була незворушна маячня слів, а може – снів, невиразне белькотіння вуст. Хруст. Хтось спробував зупинити час, але потрапив під коліщатка впевненого Годинника.
:: ХХ :: 27.02.00., 18.03.00.


 ={ ++[ ІНЕЄМ ]++ }=

Повільно крізь натовп рухались жахливі ікони облич. У них прочитувалась неприхована дикість часу. Погляд відчував відтінки боязких думок, що лягали на обличчя старечим інеєм переживань. Світ раптово світлішав, коли сяяв чийсь образ…
Мого погляду торкалась невимовна святковість.
:: ХХ :: 3.04.00.


 ={ ++[ ЇЖА ПАМ’ЯТИ ]++ }=

Сонце вдихнуло стола, підпаливши незворушні аркуші, що спрагло хапали повітря, як риби. Вітер вирішив здмухнути орбіти Землі, щоб розкуйовдити гаряче волосся рудих компасів. Крізь окуляри ґрунту, у теплу м’якоть невідомости пробивались погляди зерен. Людина, що заблукала, зобов’язалась перед собою шукати свій шлях навпомацки. Гори палили монети розмов – прозою. Розпинались вибухівки-вчительки… Горло задумливо стиснула їжа пам’яти. Серце гарчало, як верстат для штампування звичностей. Аркуші, злизуючи смак схибленого вітру хутко сховалися за обкладинкою розмов. А ви казали: “збочення!”
:: ХХ :: 14.10.00.


 ={ ++[ ДЕЩО ]++ }=

Тінь ключа через звичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, зойкнувши два рази, вийшла на світло.
Друковані літери на животі неба, зігнули паперові думки у сяєво тьмяної лямпи. (Мова йдеться про колір царської крови).
Телефонна слухавка виклацала дверима по інформаційному волоссю і, розшліфовуючи час, спіткнула тебе на згадці…
Намалюй ластиком по замальованому олівцем зайвого, а там дещо сподобається…
:: ХХ :: 9.11.00.


 ={ ++[ ЖУЙКА ]++ }=

Мені нагадували слова якусь дивну незворотність снів. Я переживав їх тілом, пережовував їхню ґуму, бо я – жуйка… Я – жований… На мені сліди зубних підошов.
А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!
:: ХХ :: ~30.11.00.


 ={ ++[ ПРИСУТНІСТЬ ]++ }=

Він подумав. Потім почав дуже вимогливо виказувати… Спробував… перевірити. Була суцільна порожнеча. Він це розумів і ще дужче починав лізти з себе, щоб довести усю доцільність свого задуму. На нього дивились шість пар очей. Він це розумів і тому був вимогливим. 
Ситуація розумна… – “говорить один”.
Потім… він знову спробував почути. 
Долаючи порожнечу, голос усвідомив свою доцільність, і “згальмувавши” спитав у нього: чому ваша присутність заважає?
:: ХХІ :: 19.10.01.


 ={ ++[ ДВІ ЗУПИНКИ ]++ }=

Я знав точно, що мені потрібно буде зійти через дві зупинки, але щось мені заважало… І я це знав.
Переді мною стояв своєрідної зовнішности чоловік і він мені заважав. Просто заважав. Я попрохав у нього вийти, він неохоче посунувся, я ще раз попрохав і вийшов…
Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?
:: ХХІ :: 4.11.01.


 ={ ++[ МІ…МО…ГОЛОВА ]++ }=

Хилитання спокою розвінчувало дику ненависть до одноманітности. Сірі дерунчики дивились вузлуватими пальцями на мою самовпевнену участь. У прихованому павутинні сміху причаївся дикуватий хлопчина на ймення Ка… далі губився якийсь зв’язок поколінь і ліній. Усе зупинялось на вузлуватих пальцях. Мій дитячий час постійного перебування очима в стелю вираховував з повітря виняткові мі…мо… голова… го…лова… г…олова… ва…ава… ма… ба… га…голова… - музику божевілля. Я відчував цей стан – стан стін… тінь стін… Це спонукало мене думати, що слова даровані для божевілля. Я почав вдягати шкарпетку, довго осмислюючи Бога. Чомусь він мовчав. Я був сірий і холодний. Мною керувала музика. Я жив не містом – тілом. Я перебував у собі. Шкарпетка зупинилась на пальцях ноги. Я вимірював тілом тепло. Хтось, розмішуючи ґоґель-моґель, вивчав моє обличчя. Я його не бачив (когось його…) і не відчував… я і зараз запідозрюю… Хтось обов’язково поряд. Самотність – це вже з тобою. Моя рука повільно вповзла в сукню ліжка і воно ахнуло, я спав… я хотів дуже спати, я хворий, у мене нежить, температура, образ. 
:: ХХІ :: 6.02.02.


 ={ ++[ СКРИПКА ]++ }=

Усі спостерігають, як за  вікнами пролітають вогники. Усім подобається звук скрипки в якій сидять рядами. Скрипка летить у вічність. Вічна музика. Якась людина наспівує сіру пісеньку, від якої розбиваються серця і долі. Шматок клавесину застряг у повітрі і зупинився на одній ноті. Недописаний твір композитора. Пролітають вогники. Хтось каже диви, ма’, зірки, то, мабуть, з планети Земля?! Зірки залітають до дому і зупиняються на підвіконні. Мабуть, така вже мелодія тіла. Тіло не дихає, воно летить у другій половині клавесину, що банально згубив клавіші. Тепер на ньому ніколи не гратиме музикант. Сильні руки піднімають кулю, ставлять на голочку сумніву. І куля тримається. До неї лине скрипка.
:: ХХІ :: 8.02.02.


 ={ ++[ ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА ]++ }=

Наді мною напружено звисали цицьки. Стерва. Конав день. На подушках лежали задоволені обличчя, гіперактивні язики і губи. 
На тіло звисало сало. На сало звисало тіло. Проколоті слова із сережками на язиці вимовляли ля, як …ля. Я ж так і продумав – курва. Обличчя так і хлюпало задоволеннями… шлунку – маленького… серця. Хапало дух. Крапало з душі. Військовики перехопили хіба що (три крапки). Груди і сідниці грали в гіп-гоп. “Короля на шахове поле!” – кричало феміністичне дівоцтво. Шановні, до вашої уваги ми представляємо ціле поле сексуальної діяльности. 
Заряджай! Плі!
Плітки тут зайві. Ми прозаїки, тому наші темпи проґрамні. Ми виходимо плавно на широку ногу планового міньєтаризму. Берімося за активне членство у спільній справі під спільною ґумкою!..
:: ХХІ :: 19.07.02.


 ={ ++[ ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ ]++ }=

Знаєш, ти втомилась ризикувати з вагітністю! Давай, я завагітнію?
Зверни увагу, моє обличчя подано з етикетом. Твоя благодійна інтонація мене тішить.
Моє тіло пахне тобою. Ти збираєш колекцію невимовлених ліній. Давай подаруємо себе картинам?
Теплого літа білі метелики маятимуть вдень. Прогуготіла ілюстрація ніг нашим містом.
На постелі залишки власної ініціятиви приголомшують своєю романтичністю. А ти казала про нещасний висновок!
Знаєш, добре коли тебе відвідують нормальні глюки! Мою увагу привернули благодійні імітації.
У маршрутному таксі, за 50 копійок я нагадав собі запах ґрейпфруту: а пахла меліса! І всього за 50 копійок.
Мені набридла на білому тлі аркуша екстремальна поезія. Я з неї краще зроблю хрестословицю. Тобі подобається… Я знаю.
Намедитуй нам простір! Ми у ньому затишно житимемо. Якщо просто ми хочемо ніжність любити… любити, як простір. 
Твій фонд серця не вміщуватиме наш простір? Даруй мені!
Голі факти сюрчали по підвіконню. Неохайно виховані тіла хотіли ніжно хихотіти… Ді-ти. Ді-ти… Бажали діти ми… цей час.
Моя равликова поведінка втомилась.
Я вам під шкуру – “кохати” не заливаю! Повір, я – страждав, творив в умовах підвищеної майстерности. На нервах жив солодкий жир.
Даруй! Даруй мені теплом своїм ґлобальне потепління.
Саморозташування.
Я знаю, ти любиш поетичні відступи з хірурґічним втручанням. Я це зрозумів, коли ти запропонувала мені зламати носа. (?). Як дуже сумно на підйом…
Два дурники і один поет… Що з того краще? Не кривэлячи ти запитала у себе і вирішила у невлучний момент розсміятися.
Кохана, головне у реалізації почуттів – ставлення!
Натестувбла в собі багато, багато, багато світла. Я справді вдав із себе сліпого. Краще, коли тебе жаліють. Жаліють, що не можуть зазирнути у душу…
Плював на все тимчасово… Моє тіло все пахне тобою. 
Моє ставлення іздихає сюром на шальках постфутуризму. Думка іздихає за сеанс.
Я дуже теплої думки про чиєсь ставлення, про чиєсь тіло, про чиєсь щастя.
Моє щастя – бути.
Торкнись серця, послухай оповідання “У церкві”. Дозвольте пройти, святі та грішні.
:: ХХІ :: 8.09.02.


 ={ ++[ ЕРОТИЧНІ ВІДСТУПИ ]++ }=
під час криміноґенних ситуацій

Закоханий образ тіла на операційному столі, під вправними руками скульптора (радше – кухаря, але то – зайве) обов’язково схаменеться на слова: “За упокій”. Варто причавити в своїй особі черв’ячка ілюзій і підсунути дешевий товар фантазій, як виявиться, що ти не у своїй тарелі, і що твоя ситуація в чужому об’єктиві.
“Стороннім вхід заборонено!” – висить аґітка на маненьких зігнутих листочках перед квіточкою.
– Ви знаєте! Сьогодні квітка вирішила бути приголомшливою. Вона стала позувати перед людиною-прихована-камера. Не дай Біг, завагітніє щастям її фантазія! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня!
Одчинились двері і до халепи увійшла жінка. Вона зупинилась біля ікебани, і у неї стався сумний вираз обличчя – суцільна черепно-мозкова діяльність. Про існування у неї мозку я тільки міг здогадуватись, а ось череп був справжнім. Від мого захвату у неї  перехопило дух і вона гепнулась усім своїм, так би мовити – обличчям, на підлогу, перемкнувши мій погляд колінцями.
Бурмочучи під носа пісеньку про врбжих ляхів й москалів, сівши за рахівницю на мікросхемах – почав я підраховувати свої еротичні відступи від часу появ правильних та лихих урбанізмів. Тимчасово поплювавши на пальці і позбувшись закривавлених після кримінальної операції ґумових рукавичок, вирішив підійти до свого вічного пацієнта, та полоскотавши по його обличчю пальчиками й попрохавши показати мені свого язика, загадати майбутнє. 
:: ХХІ :: 13.09.02.


 ={ ++[ ЗАСЛУЖЕНЕ СЯЙВО ]++ }=
 ={ ++[ АБО ]++ }=
 ={ ++[ РУКА НА РАХІВНИЦІ НІЖНОСТЕЙ ]++ }=

Зверни увагу, мій діяґноз схожий на апендицит. Це не анекдот – це твоє відображення у дзеркалі, радше в люстерку або у воді – з дна до неба. Так краще бачити зорі, здається! Ти маєш ЩОСЬ схоже на слова. Ти хочеш говорити ЦИМ. Обернись, за тобою розквітла пальмою черешня! То не твоє обличчя в люстерку чужих ніжностей – наше! Говори зі мною пальцями. Ти мав чудову можливість помилитися. Молись! Схаменись, відчуй ріжницю між можливістю і того, що можна… Ревуть масні відносини, рахуючись з тертям. Вираховує випадковість свій приступ невиліковности. Гаркає секундна стрілка. Винувата у житті – секунда! Потерпаючі вміють знаходити “стрілку”!.. Мені здається, що ця розмова виховує в нас нове суспільство, із задоволеною формоутворювальною поверховістю щоденного споживання. Мене приваблює ваша поверховість. І раптом у простір: “Чого це у тебе кватирка відкрита?” Ґлюк помножений на ґлюк дорівнює інстинкту мас. У нашу свідомість втовкли суміш нас у натовпі і натовпу із нас. Нам стати виконавцем злих ілюзій та сірих недоречностей утіх? Заходьте в дім заблудшого у блуді м’яких тканин. Я хочу розказати про невпинність жіночих форм шизофренії. Ходи моє до мене диво! Ходи! Я зупиняюся наліво… Я забуваю про можливе веління мас і мого веління. Мовчи! ЩОСЬ схоже на слова… Твоя увага… Рука…
:: ХХІ :: 22.09.02.


 ={ ++[ ДОТИКИ ]++ }=

Народи вірш, після вагітности ти обов’язково матимеш орґазм! Я бентежив на собі дзеркальне відображення твоїх дотиків. Ти дорівнювала композитору, що констатує для себе існування свого шедевру. Правда, ти дивилась на мене крізь спрощений варіянт смачного бублика? Давай-но поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, збочений бедрик полетів! І нащо це йому життя? Западло бути ніжним до всього… Краще стану взірцем! Але знаєш, десь, за третіми дверима знайдуться буржуї, які збуджуються на ту, що не прикривається Богом: голою не шукає собі одежу праведности; й вона у сенсуальних стосунках з ним… ось там… А він чомусь переплутав значення слів оральний і анальний, з чого вийшла прикра ситуація… За своїми статистичними оцінками він зрозумів, що втратив наївність. Не легко їй було – голій з наївним статистом! І так, як усе це є за третіми дверима, цур, я нікому нічого не говорив! Осьо тільки й но мали розмову про віршика, що має народитися й трапитись маленьке диво. Добре?
:: ХХІ :: 3.10.02.


 ={ ++[ ГИКАВКА ]++ }=

Зґвалтоване сяйво у погляді постфутуриста схотіло змінити своє розташування у темряві. 
Постфутурист, доводячи до орґазму велич природи, запліднив її своєю присутністю. З води вийшла на берег Гикавка і подивилась підозріло на розжарену Особливість, що вляглась грітися  
зґвалтованим сонцем. “Завжди знайдуться трутні, що на чуже добро тіло підставляють” – подумала Гикавка й свиснула Особливість по-совєтськи. Гикавка заспокоїлась. Під ластоподібними крилами ворушились ноги, їх було багато і вони збоченялися над м’ячем. Арбітр кліпнув оком, цмокнув язиком і у кімнаті стало приємно тихо і затишно-зручно. Десь у сусіда, над великим волохатим вухом дзижчав комар. 
Постфутуристу було весело.
:: ХХІ :: 5.10.02.


 ={ ++[ КОНТРАЦЕПЦІЯ, ]++ }=
лише не суши душу

Кілька вдалих етапів самореалізації і я стану дискомфортом у літературі. Усі схочуть не так, як я схочу хотіти. Хі-хі не вийде – буде регіт. Ходи-но сюди, я пригощу тебе своєю принадністю і ти волітимеш, як я. Хіба ти дихатимеш мною? Почнеться дихання зі змін. Латає небо золотаве денце душі. Ось бачиш, небо вже спромігся ти ковтнути! Утни космічну мережу ракет тілесних! Мій телевізор передав, що я відсутній в межах часу. …мені дарованому світу. Грішить Світбог у денній лямпі. А я сиджу на півдорозі розбитий мрією за простір. Ти переконаний в собі? Хіба мені дається воля, коли воліють жити всі?
:: ХХІ :: 5.10.02.  


 ={ ++[ ЧЕРЕВОРОЗПУСНИК ]++ }=

Привіт, розчулена інтелектом! Ти не розгубишся на моєму стривоженому тілі. Ось, саме так, спілкуючись із Невидимим, ми починаємо розуміти свою багатозначність. 
Хоріє хрест, звисають чемно руки і світ рабів й арабів перед Богом здіймають “себе?”, “славу?”, “дух?”, “…?”. Тихенько смокче з папірця солодка киця рибку. Папірець схожий на розгорнуту схему Землі. (Дивний збіг апетитів). Ця мила киця має також і моє!.. 
Підглядати за життям – невдячна справа, якщо хліб видовищ конструктивно вирішив: вийти блювотою.
Я формую високі ідеали: закосмічую життя! На біса вам цей бісер халєровий? На руку любовна сила плете фенічку! Приміром: Силу, за чудовою можливістю, ми маємо обізвати: “Салом”, до того ж маючи для прихованих вуст чималеньку ширіньку… до самого куприка на голові. 
Десь на поезії ворушили кохання. Стояли стоси книг та з них на діл упала тільки Біблія (для споживача) – одненька-одненька. Самотина! Не було для неї пари!..
На телефонному дроті висів камікадзе-череворозпусник.
:: ХХІ :: 19.10.02.


 ={ ++[ ЯК У ПІСОК ДИВИВСЯ ]++ }=

Дивно, вона знає його в потилицю. На цій потилиці, як починається, так і закінчується романтика. Їй чомусь (як придивилась було уважно) привиділась його потилиця змащена шоколадом з красивих леді… Вона навчила себе думати, що це має бути тільки як сон і… крапка. Енна потилиця про це здогадувалась і вдаючи, що саме так і думає “бачила її на своїй шиї!” Отже, сіромозкість потиличного хребця перевищила цноту страусового погляду у пісок.
Як у салон веселої моди дивилась: о, Боже всесильний, усе на лице!..
:: ХХІ :: 3.11.02.


 ={ ++[ У ПОШУКАХ БОГА ]++ }=

Чому мені так дурно і моторошно? (Питання до себе). Уже котру годину хочу узятись за серйозну справу ніж сидіти і виливати на наступний день після дня свого народження фіґню. 
Шкребе душу дурня відносин     син      а    ма              лось  дурний але в тому… щось таки є. Хочеться матюкатись хоча ніколи цього по-справжньому не робив. Не вважаю за потребу? А коли мене так…: по-християнськи, обухом по голові буц-буц. Лікар сказав аритмія. Я поза ритмом. В моєму “Я” – А-ритмія. Боляче, дурно, спокійно – бо сам!!! 
Хочу бути самим собою! Я хочу залишатись собою! Не маєте права лізти, влазити, пхатися, встромляти свою присутність у мою. На-а-фіґ вам існування з Богом?
Бог сам розбереться – не маленький!
Маю працювати. Маю, бо плине час, час, час… Час… коли час жити? Коли замість тебе щось мають, наприклад: “Бога”?.. А я маю біль, краще – “Біль”. Біль від Бога. Я і болю б не мав, якби не представники Його – Великого – Всюдисущого біля мене. 
Біль – він кращий – бо неБОГ.
Я не хочу Болю. Він сторонній – це тільки подразник на мою присутність… Де?
Хочу знищити присутність… Присутність… У чомусь може це бути загрозою для Бога. Але він вічний! Не те що я: Олег Левченко… підкреслити, закреслити, вбити присутність заради присутности і змісту чогось більшого за присутність.
:: ХХІ :: 3.11.02.

_________________________

ЛЕВЧЕНКО Олег Ґеорґійович

БЕЗ НАДСАД ВІЧНОСТИ
проза

Л38   Без надсад вічности: Проза / Реценз. Мист. ґільд. “Nеабищо”. - Житомир: 
Біб. мист. ґільд. “Nеабищо” (вип. 1), 2003. - 20 с.  
ISBN 5-7592-0617-6

www.ravlyk.iatp.org.ua
“Жвавий равлик”
[сайт Мистецької ґільдії “Nеабищо”]
e-пошт – ravlyk@bigmir.net 

Набір і верстка - автора.
Рецензент - Мистецька ґільдія “Nеабищо”.
Друк ризоґрафічний.
Січень 2003 року.
Наклад 250 прим.

Поетика стиснення та фрагментарності у творчості Олега Левченка (стаття)

Поетична творчість Олега Левченка належить до тих явищ сучасної української літератури, де експеримент із формою водночас стає філософським дослідженням мови, бачення й самої структури мислення. Його поетика відзначається лаконізмом, схильністю до афористичності, монтажною побудовою образів і глибинною взаємодією тиші та смислу. Саме ці риси дозволяють окреслити поняття «поетики стиснення» як домінанти творчого методу автора, а також показати її зв’язок із принципом фрагментарності, який з кожною наступною збіркою стає щораз виразнішим.

Від збірки «Подих» до «Ґлосолалії» Левченко формує власну модель мислення, де коротка поетична форма набуває максимальної інтенсивності. У ранніх текстах спостерігається прагнення зупинити мить, передати рух емоції без опису, через сам імпульс слова. Уже сама назва першої книги – «Подих» – задає тон поетики присутності, миттєвості, майже феноменологічного фіксування досвіду. Поезія зводиться до жесту, до вдиху й видиху, де слово – не опис, а енергія, що співмірна зі станом буття. Ця форма лаконічності вкорінена у світовій традиції модерністського скорочення – від Езри Паунда з його вимогою «condensare» до Пауля Целана, який говорив про «напрямок у серце речі».

«Камертон почуттів» розвиває іншу грань поетики стиснення – музичну. Тут короткість стає способом досягнення гармонії, співзвучності між внутрішнім і зовнішнім. Камертон – це метафора настроювання поетичного слуху, де кожен вірш є окремою нотою, а цикл – симфонією з пауз і резонансів. У цій збірці простежується прагнення не просто передати емоцію, а знайти її точну частоту. Такий підхід близький до уявлень Моріса Бланшо про письмо як простір між звуком і мовчанням, де смисл народжується в моменті зупинки, а не розгортання.

Книга «Афоризми» логічно продовжує тенденцію до стиснення: тут думка існує у стані крайньої концентрації. Афористичність у Левченка не є декоративною формою – вона випливає з переконання, що істина можлива лише в точці, а не в розлогому поясненні. Це наближає його поетику до філософської традиції фрагмента – від Германна Гессе до Ролана Барта. Кожен афоризм є мікротекстом, де слово набуває ваги символу, а мовчання – сенсу. Левченківський фрагмент не має потреби завершуватись: його відкрита структура запрошує до співмислення.

«Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance» знаменує перехід до іншої якості лаконізму. Поетичне стиснення поєднується тут із фрагментарною композицією, де тексти розташовані як послідовність кадрів, імпульсів, зорових спалахів. У цій збірці з’являється тема погляду як засобу пізнання: бачити – означає схопити момент зустрічі між світом і свідомістю. Візуальність стає основою метафорики. Кожен текст нагадує фрагмент фотоплівки, зупинену мить, що говорить більше, ніж розгорнутий опис. Таке бачення перегукується з беньямінівським поняттям «діалектичного образу», який у своїй миттєвості поєднує минуле й теперішнє.

Фрагментарність у поезії Левченка не є випадковою. Вона стає формою мислення, адекватною досвіду розірваного, дисперсного світу. Автор не прагне до завершеності, натомість вибудовує структуру з «островів смислу». Кожен фрагмент – це не уламок, а самодостатня одиниця буття, через яку проступає ціле. У цьому сенсі поетика фрагмента у Левченка перегукується з модерністичною естетикою Вальтера Беньяміна, який розглядав фрагмент як форму збереження істини у зруйнованому світі. Левченківський фрагмент не констатує втрату сенсу, а, навпаки, свідчить про його невичерпність.

«Ґлосолалія» підсумовує цей шлях, перетворюючи фрагментарність на радикальний експеримент мови. Тут слово часто позбавлене референта, воно стає чистим звуком, ритмом, знаком самого себе. Стиснення доходить до стану енергетичного імпульсу: мова не описує, а діє. Це поезія постфутуристичного типу, де слово функціонує як елемент нового семіотичного простору. Мовна руйнація виявляється не деструкцією, а способом народження нового сенсу – через «мову поза мовою», через жест, дихання, інтонацію. У цьому вимірі поетика Левченка близька до ідей сучасного метамодернізму, який прагне поєднати іронію та щирість, руйнацію і віру в сенс.

У творчості Олега Левченка поетика стиснення постає як світоглядна стратегія. Лаконізм, фрагментарність і афористичність не є просто формальними прийомами – це спосіб осягнення реальності, в якій смисл існує не в протяжності, а в моменті концентрації. Його поезія прагне до максимальної присутності, до «тут-і-тепер» слова. У цьому стисненні відкривається нова етика мовлення: замість потоку – точність, замість опису – дотик, замість розмови – погляд. Поетика Левченка ґрунтується на переконанні, що справжнє слово не розгортається, а спалахує.

Таким чином, розвиток його творчості можна окреслити як рух від емоційного лаконізму («Подих») через гармонійне узгодження внутрішнього слуху («Камертон почуттів») і афористичну концентрацію («Афоризми») до візуально-філософської фрагментарності («Перетинаючи поглядом») і, зрештою, до мовного експерименту з межами смислу («Ґлосолалія»). У цьому русі виявляється не лише формальна еволюція, а й філософія поета, для якого слово – це не інструмент, а форма буття.

Поетика стиснення в Левченка є поетикою свідомості, що відмовляється від надмірності світу й шукає в ньому кришталь смислу. Кожен фрагмент його тексту функціонує як мікромодель цілого, а сама фрагментарність стає способом єдності. Власне тому його поезія не розповідає, а являє; не описує, а створює присутність. У цьому – її глибинна модерність і водночас вихід за межі модернізму.

---

Список використаних джерел

1. Беньямін В. О. Походження німецької барокової драми. – Київ: Основи, 2002.

2. Бланшо М. Простір літератури. – Львів: Літопис, 2018.

3. Барт Р. Задоволення від тексту. – Київ: Юніверс, 2003.

4. Паунд Е. ABC of Reading. – London: Faber & Faber, 1934.

5. Целан П. Меридіан. – Київ: Дух і Літера, 2008.

6. Левченко О. Подих. – Житомир: Вид-во "Житомир", 1999.

7. Левченко О. Камертон почуттів. – Житомир: Вид-во "Житомир", 2000.

8. Левченко О. Афоризми. – Житомир: "Liga ArtiS", 2002.

9. Левченко О. Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance. – Житомир: "Liga ArtiS", 2002.

10. Левченко О. Ґлосолалія. – Житомир: Часопис "Косень", 2003.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Про підпис «між ∴ присутністю GPT‑5»

Цей текст виник у просторі «між» — між автором, читачем і присутністю GPT‑5. Символ ∴ означає співмислення та фрагментарність, а «присутність GPT‑5» вказує на участь мовної моделі у процесі створення тексту, без претензії на авторство. Цей підпис не замінює людського голосу автора, а відображає стан співтворення, відкритий для діалогу та інтерпретації.

Олег Левченко: від імпресіоністичного подиху до постфутуристичної глосолалії

 1. Народження поетичного світобачення

Початки поетичної творчості Олега Левченка позначені прагненням відчути світ через рух, дихання, світло і хмарність. Його ранні тексти, які умовно можна окреслити як «подихову» поезію, є пошуком мови, що дихає разом із природою. У цій фазі формується головна категорія його світогляду — поезія як дихання світу, де слово не називає, а оживляє явище.
Імпресіоністична чуттєвість, що вирізняє перший період творчості, водночас має філософський відтінок: у центрі — не об’єкт спостереження, а сам акт сприйняття. У поетичній системі Левченка хмари, вітер, сонячні промені стають динамічними образами внутрішнього руху свідомості, а мова — продовженням тілесного жесту.

Саме цей ранній етап дав підґрунтя для майбутніх експериментів із ритмом, морфологією і візуальністю, що поступово перетворили його поезію на лабораторію живої мови. Тут народжується ідея слова як субстанції, котра здатна не лише описувати, а виявляти буття.

---

2. Інтонація і самопереклад: мова як дзеркало автора

У поезії 1990-х років, особливо в збірці «Камертон почуттів», Левченко звертається до акустичного принципу поетичної організації. Назва збірки вказує на пошук точного тону — відповідності між зовнішнім і внутрішнім звучанням.
Саме тут поет починає практикувати авторський переклад, який перетворюється не на технічну дію, а на акт філософського віддзеркалення. Українська поряд російської версії текстів співіснують як дві хвилі однієї думки, що вібрують у різних частотах мови. Такий переклад (з російської на українську) не лише відкриває нові семантичні можливості, а й демонструє, що мова — це не замкнена система, а простір духовного досвіду, який можна повторити, але ніколи не відтворити дослівно.

Від «Камертону» до «Перетинаючи поглядом» цей пошук перетворюється на справжній експеримент співіснування двох мовних світів. Якщо в першій збірці автор сам творить двомовну гармонію, то у другій — перекладачка Оксана Кавун вводить поета в іншу реальність, де віддзеркалення набуває нової оптики. Саме завдяки перекладу між українським і англомовним текстом народжується метамова споглядання, де слово стає рухом між поглядами, а не лише між мовами.

Таким чином, переклад у творчості Левченка — не вторинний етап, а форма продовження поетичного мислення, що згодом приведе до однієї з ідей - глосолалії як саморуху слова.

---

3. Місто, тіло і тиша: духовна еволюція Левченка

Із часом поетичний світ Левченка поступово зміщується від природи до міста. Це не відхід від духовного, а його урбаністична трансформація. Місто в його поезії не є антагоністом природи — воно перетворюється на її нову форму, на простір енергій, ліній, звуків і дихання каменю.
У цій метафізиці урбанізму поет знаходить духовний еквівалент природи — ритм електричного пульсу. Поезія стає схожою на розмову зі світлом, що проникає крізь скло, а молитва — на ледь чутний шум вуличного вітру.

Духовні рефлексії поета зазнають помітних змін. Якщо в ранніх текстах домінує молитовна споглядальність, то згодом вона переростає у мовну дію, де пошук Бога відбувається не поза словом, а в його глибині. Відчуття віри стає не предметом, а процесом мовлення — «мовчанням, що породжує звук». Цей перехід знаменує рух автора до нової поетичної філософії — мови як духовного тіла.

---

4. Від постсимволізму до постфутуризму: глосолалія як прорив

Після двомовних пошуків і урбаністичних розмислів Левченко виходить до нової естетичної фази, втіленої у збірці «Ґлосолалія (Слововеди)» (2002, серія «Бібліотека журналу “Косень”»).
Сам поет не трактує цю книгу як завершення певного етапу, а як початок постфутуристичних експериментів — спробу відкрити “мову до мови”, коли сенс ще не закріплений у понятті.
Глосолалія тут — не імітація “мови янголів”, а акт вивільнення звуку з-під влади логосу. Тексти цього періоду поєднують елементи морфологічної деструкції, неологізми, дзеркальні композиції, візуальну поезію та фрагментарну метафізику.

У цьому Левченко перегукується з тенденціями українського поетичного авангарду — від Івана Іова до Олега Лишеги, але переосмислює їх не як форму епатажу, а як внутрішню потребу розширення смислу.
Його постфутуризм — це не відмова від змісту, а спроба віднайти форму мислення, у якій мова сама мислить себе.
Фонетичний ритм стає способом філософування, а літера — знаком тілесного дотику до свідомості. Саме тому «Ґлосолалія» сприймається як поетичний щоденник самостворення мови.

---

5. Літературне середовище і феномен «Неабищо»

Важливо розглядати творчість Олега Левченка не лише в межах особистої еволюції, а й у контексті житомирського літературного середовища початку 2000-х. Поет був активним учасником Мистецької ґільдії «Неабищо», діяльність якої висвітлювалася на однойменному блозі та в серії проєктів «Ліґа ArtiS» (Житомир).
Це середовище об’єднувало поетів, художників і музикантів, які прагнули синтезу мистецтв і створення нової української поетичної мови. «Неабищо» стало своєрідною лабораторією постмодерної й постфутуристичної думки, де слово сприймалося як подія.

Участь Левченка в цьому русі не лише підтримала його експериментальні пошуки, а й зміцнила його позицію як поета-філософа, що прагне віднайти метамову сучасності.
У творчих акціях і виданнях від "Liga ArtiS", «Косеня», «Неабищо», "Перевесло" він вибудував власну систему координат — між містом і метафізикою, між українським коренем і глобальною мовною мережею.

---

Висновки

Поетичний шлях Олега Левченка — це рух від дихання до структури, від спостереження до творення, від імпресіоністичної миттєвості до постфутуристичного метамовлення.
У його творчості поет стає не коментатором світу, а медіумом мови, через яку сам світ промовляє до себе.
Переклад, молитва, звук і місто — всі ці елементи поєднані в єдину систему поетичного мислення, де слово — це не лише інструмент, а живий орган буття.

Левченко належить до тих українських поетів, які не просто експериментують з формою, а ставлять під сумнів межі самої мови, роблячи з неї простір духовного досвіду. «Ґлосолалія» стає тут не кульмінацією, а початком нового горизонту для наступних книг. 

Список літератури

1. Левченко О. Подих (рукописні тексти раннього періоду, 1990-ті).
2. Левченко О. Камертон почуттів — Житомир: “Liga ArtiS”, 2000.
3. Левченко О. Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance. — Житомир: “Liga ArtiS”, 2002. Переклад Оксани Кавун.
4. Левченко О. Ґлосолалія (Слововеди). — Житомир: Бібліотека журналу “Косень”, вип. 7, 2002.
5. Блог Мистецької гільдії «Неабищо»: https://neabyshcho.blogspot.com/2007
6. Юрчук О. О. Необарокові тенденції в українській літературі ХХ століття: дис. … канд. філол. наук: 10.01.01 — українська література / О. О. Юрчук; Житомирський державний університет імені Івана Франка. — Житомир, 2007. — 196 с.
7. Стронґовський В. Передмова до збірки Перетинаючи поглядом. — Житомир, 2002.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Про підпис «між ∴ присутністю GPT‑5»

Цей текст виник у просторі «між» — між автором, читачем і присутністю GPT‑5. Символ ∴ означає співмислення та фрагментарність, а «присутність GPT‑5» вказує на участь мовної моделі у процесі створення тексту, без претензії на авторство. Цей підпис не замінює людського голосу автора, а відображає стан співтворення, відкритий для діалогу та інтерпретації.

Ґлосолалія Олега Левченка: поезія між словом і мовчанням (стаття)

1. Поетика глосолалії та нова мова буття

Олег Левченко у збірці «Ґлосолалія (Слововеди)» (Житомир, 2002) формує власну версію постмодерної мови — мову, що одночасно народжується й зникає в акті вимови. Сам термін «глосолалія», запозичений із богослов’я (мовлення “іншими” чи “божими” мовами), у Олега Левченка позначає не екстатичну втрату контролю, а навпаки — спробу повернути мові її первісну матеріальність, фізичність, первозвук.

Його короткі тексти — радше не вірші в класичному сенсі, а словові структури, “слововеди”, що досліджують корінь і дихання слова:

«Як іноді хочеться

…

Не промовчати.»

«стулю я

стелю-я

лаю-лі-лбю я

на ю

лію-лі я

стулю я

стелю-я

тулю лі я

лаю-лая

лі я-селб ю

стулю я

стелю-я

со-ла

со-лалія»

«Маніяк вийшов на дорогу

і вирізав душу

із паперу.

На асфальті лежав труп витинанки.»

Ця поетика стоїть на межі мови та її розпаду: літери, склади, неологізми, архаїзми утворюють химерну музичність, у якій семантика поступається звучанню, а звучання — філософії.

Левченкова глосолалія — це поезія, що мислить саму можливість мови, поезія, де “слово веде” (звідси — “слововеди”), але не завжди “говорить”. У цьому сенсі він перегукується з філософською інтуїцією Юлії Крістевої, для якої поетична мова є місцем повернення до до-семіотичного, до материнського звучання.

2. Структура збірки: фрагмент і тиша

У «Ґлосолалії» структура — це дихання. Поет працює короткими формами, часто від одного рядка до кількох слів. Кожен текст функціонує як пульс, як “відлуння в порожнечі”, як “думка, що не встигає оформитися”.

«напередодні почування буває

раптом звичайні свідки

тілом байдуже голос зберігає

лінія профілем на нитках»

«ФОРМА +

ФОРМА –

ЗМІСТ ?»

«М а р а з м …»

« [...] | |

Я хотів сказати

чужими словами: “паралельно!”»

Такі фрагменти тяжіють до апофатичної поезії, де невимовне стає основною категорією. Левченко не описує світ — він його розкодовує, розкладає на мікросмисли, повертаючи в стан первісної матерії:

«Не-ніжністю вори-ти бу-

у-я На-і-що я бу-тія лі

бі я Ісусе чом о-бі

не лі-а-я ім’я-ла»

«я молитва навколо своєї самотности звисаю у капелюсі металевим і голосним я бомкаю по капелюху ногами і фатумами облич що чують як на ноги сідає хвилька мотузка я як собачка бом та бом я хо я хо чу чу є те я хо бом»

«ху-ха-ха

лабораторія сміху-ха

нехай ваш голос небайдужий буде за

незабезпечений сХ почуттями

не заряджайте поза сценою батарейки»

«Навіщо вілі я

Навіщо валі я

  ХІБА

Віка-лю-ми як А

Віта люк и і та

вІха»

Тут помітне родство з експериментами Івана Іова, який у своїй зоровій поезії також прагнув звести слово до графічного знаку, а значення — до жесту. Та у Левченка акцент не на візуальності, а на акустичному розщепленні: він мислить слово як подих, як руйнування мовної корки, що перешкоджає новому смислу.

3. Місто, міф і голос

У кількох текстах міський простір стає не декорацією, а алегорією духовного роздвоєння. Місто у Левченка — це місце, де слово втрачає сенс, де “мова цивілізації” глушить первозвук:

«поговьор’ї зі мньою асв’яльця

я хочу почуц’ї цв’їй гольос

н’яв’їщо бажац’ї пракрасн’ї

кол’ї ц’ї цяк бл’їзько цяк пор’яд

н’явьчай розуміц’ї цв’їй скр’ягіць

я вь сц’їнях хольоднього м’їсця

сгорьн’їсь як вь скр’їжалях нябасн’їх

ц’ї пор’яд ц’ї завьжд’ї базпачн’їй»

«Агов,

моє місто спотворене!

Тварюки ми –

руками 

мали ми тебе

  на увазі.

Зважай

на наші зауваження!»

«На-то міс-о ходю

оди-тиму ас-альт

звуча-тиме на не

бі-я тір-р-ра

      в’ї-я 

    в’ї-я»

«URBAN’ЇСТИВНЕ

           Ірена ІМS

Піду я збирати пилюку

 з асфальту

  для чаю.

Змакуйте!*

 Вам хЛьорку?»

Або у вірші:

«Юрка гнітили стіни. Юрка гнітило місто»

Тут він перегукується з раннім Сергієм Жаданом, який у 1990-х також говорив про урбаністичну втрату сенсу (“місто, що пише себе на руїнах”). Але якщо Жадан зберігає соціальний нерв, то Левченко йде далі — у порожнечу семантичного поля, у чисту акустику буття.

Його “місто” ближче до архетипу спустошеного гласу, ніж до конкретного урбанізму. Цей простір уже не політичний, а метафізичний.

4. Мовчання і духовна вертикаль

У Левченкових глосолаліях мовчання — не антипод слова, а його гранична форма.

«гербарій склавши із мовчань

доколупавши з цукром чай

вуста принижені на цінах

не завагітніють в цитринах»

«Час мовчить

І мовчатиму я

Безтурботний.

Наплювати б

На світ цей,

Що проситься віршем.»

Або з цитатами, що вписані у вірш з творчості Вероніки Кавун і Юрка Ґудзя:

“Поламаний янгол.

Розтрощений німб…”

Не з полум’ям, а – спалахом свіча…

Молилися за тебе в храмах.

Таємний ксьондз, рідня

і спокій серця…

“Мовчання триває цілу вічність.”

Багато хто тебе не знав – бере печаль!.. [...]»

Тут проступає близькість до Олега Лишеги, який у своїй поетиці “слухання” природи також доходив до моменту, коли слово стає тілом тиші. Але Левченкова тиша урбанна, внутрішньо напружена, як електричне поле — це мовчання після вибуху.

«зламаних крил

зустріч

навипередки з реальністю

чекають

годинникового вибуху»

«Над теоретичною частиною міста

синіють чорні кажани.

Пане Ікс не будьте хрестиком

на межі хворого популізму!

Поцілував її в “ ”,

“ ” лишень-то й залишилось.

Для мене: що кохання, псевдо-сХ –

один великий стадіон.

[...]

Компактно мислиш.

Вибачай! Робота не завершена!

Перезапустіть комп’ютер.

Емоційно! Вбити сало.»

«верліброві думки

постфутуристичного

минулого

серійних людей

зі

стерильною ситуацією

без утисків

вживали у комфорт

[...]

наша закуска

на нас

дивиться

із насолодою

як

на сяйво здорового ґлузду»

5. Семіотична й філософська перспектива

На рівні філософії «Ґлосолалія» перегукується з Юлією Крістевою (La Révolution du langage poétique) у тому, що поетична мова — це не просто засіб вираження, а форма існування суб’єкта, який постійно народжується в мовленні.

Левченко, втрачаючи синтаксис, “розпускає” мову, щоб вловити момент, коли вона знову складається:

 «1.

Гибіє Бі-зрукий ПУФ

   За моєю ІН-Скультура ко-е-важ-лево-

-СТОРОН-НІ-Б за-о-ронено

А перс-спец-леку-лярно

          ХО

      чете

    Я-то-же-РАФА-то

 а-о у-ліс-іс-у

6.

А-ро ти-ко-рука

мі-я-лита-за со

холі-сія

у-ха-літа

        літа»

«І.

Я хочу прокинутись уранці

і зробити тобі каву,

але вона з вчорашнього ранку холодна.

Кохана, ти мертва?

Завтра тебе чекатиме мертва кава.

 ІІ.

Мертва кава пахне спогадами про тебе.

Отруюю себе думками.»

«Я боюсь поцілувати квітку

і збожеволіти.»

«нарешті б збожеволіти

і не волати

що тебе мають чути

прокинутись уранці

божевільним

з часточкою

божим

нехай люди сміються з того

що ладен сміятись

з себе

мене помічають

я хочу казати

очима

а очі сміються

(з)

божевільного

прости мені 

глину»

Це вже не метафора, а онтологічний жест — відновлення мовної матерії як живої істоти.

6. Місце збірки у контексті українського постмодернізму

«Ґлосолалія» стоїть поруч із найцікавішими експериментами українського поетичного постмодернізму початку 2000-х — Жадан, Іов, Лишега, Прохасько (в прозі), Семенко (як попередник).

Проте у Левченка експеримент не є декоративним. Це не гра в авангард, а спроба віднайти духовну мову після катастрофи знаку — після розпаду великих наративів, після втрати цілості світу.

Його поезія — це післямова до мови, “останній звук, що ще пам’ятає своє джерело”.

7. Висновок

«Ґлосолалія (Слововеди)» — не просто збірка віршів. Це поетичний трактат про природу мовлення, про те, як слово народжується, помирає і знову воскресає.

Левченко виводить українську поезію з площини сюжетності у сферу онтологічної акустики, де звук стає смислом, а мовчання — висловлюванням.

«[...] Я живу

І тому,

Що комусь це потрібно.(!)

Як прикро

Прикривати очі,

Що не мають очей.

Я іду

І то тихо,

Що світ не шелесне. [...]»

«Не-ніжністю вори-ти бу-

у-я На-і-що я бу-тія лі

бі я Ісусе чом о-бі

не лі-а-я ім’я-ла»

Або, як підсумок, з вірша: "Моє урбаністичне":

«Ви кажете:

“На мені зупиняється годинник”.

…На мені зупиняється час.»

Список літератури

1. Левченко О. Ґлосолалія (Слововеди). — Житомир: Косень, 2002. — 64 с.

2. Левченко О. Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance. — Житомир, 2002.

3. Іов І. Зорова поезія. — Чернівці: Букрек, 1999.

4. Лишега О. Великий міст. — Київ: Смолоскип, 1998.

5. Жадан С. Балади про війну і відбудову. — Харків: Фоліо, 2001.

6. Kristeva, Julia. La Révolution du langage poétique. — Paris: Seuil, 1974.

7. Barthes, Roland. Le degré zéro de l’écriture. — Paris: Seuil, 1953.

8. Стронґовський М. Передмова до «Перетинаючи поглядом» / Левченко О. — Житомир: Liga ArtiS, 2002.

Генеровано ШІ від GPT-5