Книга Олега Левченка «Без надсад вічности» (Житомир, 2003) — першого випуску серії «Бібліотека Мистецької ґільдії “Неабищо”», який має жанрову позначку проза, хоча структура твору — фрагментарна, поетично-концептуальна, ближча до постфутуристичного мисленнєвого щоденника.
Книга становить своєрідний міст між ранньою поетикою Левченка («Камертон почуттів», «Перетинаючи поглядом») і подальшими його експериментальними збірками («Ґлосолалія», «Zорова поеzія»).
Коротка аналітична характеристика
🔹 Біоґрафічна рамка
Біографічна довідка у виданні функціонує не лише як інформаційний блок, а й як самопрезентація митця постфутуристичної школи — із наголосом на його участі в житомирських мистецьких об’єднаннях, концепції «післямайбуття», міждисциплінарності (поезія, проза, театр, громадська діяльність).
🔹 Композиційна структура
Тексти розміщено у формі мініатюр, позначених системою авторських тегів:
={ ++[ … ]++ }= — графічний маркер внутрішньої композиції, що візуально відтворює «архітектоніку думки».
Підпис :: ХХ :: / :: ХХІ :: вказує на хронологічну межу: 1999–2002 рр. — час творення збірки.
🔹 Тематика і стиль
Основні теми:
самоспоглядання, метафізика дзеркала і скла («СКЛО», «РОЗДУМИ», «ТАК ПРОСТО»);
екзистенційна іронія та метафізичний трагікомізм («ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ», «СІРА ПЛЯМА»);
філософія часу і присутности («НА ЧОВНІ ЖИТТЯ», «ІСНУВАННЯ», «ПРОСТІР»);
постмодерна тілесність і гротескна еротика («ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА», «ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ»);
самоіронічна літературна гра («“СМАК ПРОЗИ”», «ЖУЙКА», «ДЕЩО»).
🔹 Мова і форма
Мова твору — гібридна, між поетичною і прозовою дикцією.
Стиль — постфутуристичний, афористично-пластичний, із домішкою урбаністичного сюрреалізму і містичної іронії.
Лексика часом набуває відтінку технічного або театрального дискурсу (“Машина Часу”, “режисура”, “сцена”, “грим”), що підкреслює авторське походження зі сфери сценічного мистецтва.
🔹 Ідейна концепція
«Без надсад вічности» — це спроба мислення в дії, без пафосу, без “надсадности”, але з усвідомленням вічного як внутрішнього процесу.
Тут “вічність” — не метафізична категорія, а щоденна тяглість існування, що проривається крізь буденне, тілесне, навіть гротескне.
🔹 Місце у творчості
Цей текст можна розглядати як перший прозовий маніфест житомирського постфутуризму, у якому:
закладено авторський стиль фрагментарної поетичної прози;
вироблено естетику “візуальної думки”;
відчутно перехід до пізнішого візуально-символічного письма («Zорова поеzія», «Ґлосолалія»).
Вступ
У контексті розвитку сучасної української літератури збірка Олега Левченка «Без надсад вічности» вирізняється як експериментальний і водночас етично цілісний текст. Вона знаменує перехід автора від поетичного до прозового висловлювання, у якому збережено лаконізм і філософічність його ранніх поезій, але форма стає більш розгорнутою, щільною, семантично багатошаровою. Книга, видана у 2003 році в серії Бібліотеки мистецької ґільдії «Неабищо», має лише двадцять сторінок — однак ця мініатюрність обертається високою концентрацією змісту. Левченкова проза стає лабораторією, де слово розкладається на складники часу, інтонації, інтуїції, жесту.
Актуальність звернення до цієї збірки полягає у спробі осмислити, як українська постфутуристична проза на початку XXI століття шукає власну форму поза сюжетністю, поза традиційним наративом і навіть поза звичною логікою оповіді. Левченко працює зі словом як зі звуково-візуальним об’єктом, перетворюючи кожну фразу на коливання сенсу. Мета цієї статті — проаналізувати структурно-естетичні особливості збірки «Без надсад вічности», визначити її місце в еволюції постфутуристичного письма та показати, яким чином у ній поєднуються філософічність, еротизм і урбаністична саморефлексія.
Теоретичний контекст
Постмодернізм у літературі створив умови для відмови від «великого наративу» — замість історій прийшли фрагменти, натомість лінійної логіки — асоціативне мислення. Постфутуризм, який розгортається після цього, не просто руйнує старі форми, а прагне відновити сенс через експеримент. Якщо футуризм проголошував революцію форми, а постмодернізм — іронію й деконструкцію, то постфутуризм повертає метафізичну інтенцію, шукає нову духовність у хаосі.
Олег Левченко виявляє саме цю інтенцію. Його тексти демонструють відмову від прямої оповіді, але водночас тяжіння до ясності думки. Автор ніби розбирає слово на деталі, щоб побачити, що залишиться, коли зняти зі смислу надсадність. «Без надсад вічности» — це не лише назва, а й поетика: відмова від надмірності, від пафосу, від поз. Тут вічність постає не як метафізична категорія, а як спокій внутрішнього ритму.
Левченкова проза наближається до того, що можна назвати постфутуристичною мініатюрою: це не коротке оповідання, а скоріше ідеограма, де слова набувають функції знаків, жестів, імпульсів. Відчувається тяглість від українського футуризму (семантична свобода слова, ритм як рушій думки) і водночас чітка дистанція від нього: замість пафосу руху — спокійна аналітичність, замість гасла — погляд у глибину.
Левченко та постфутуристичні експерименти у «Без надсад вічности»
Фрагментарність і композиція
Композиція збірки побудована за принципом пульсації — кожен текст є окремим ударом свідомості, який не потребує розгортання. Автор послуговується фрагментом як самодостатньою формою. У цій фрагментарності відчувається структура внутрішнього діалогу: тексти перегукуються один із одним інтонаційно, а не сюжетно. Така організація надає книжці відчуття музичності, ритмічного розгортання, у якому немає кульмінацій і розв’язок — є лише послідовність подихів.
Цей прийом близький до футуристичної монтажності, однак у Левченка він не має агресивної спрямованості: його фрагменти не зіштовхуються, а співіснують. Автор досягає ефекту внутрішнього монтажу, де зміна інтонацій створює динаміку без переходів. Речення короткі, точні, з граничною економією слів: проза наближається до вірша, а вірш — до філософського афоризму.
Поєднання поетичного та прозового
У багатьох текстах збірки поетичність не зникає, а трансформується у прозову форму. Автор наче «розгортає» вірш у прозу, не втрачаючи ритмічності. Ритм тут не метричний, а семантичний: він виникає з повторів, паралелізмів, розривів. Часом один абзац містить у собі кілька рівнів мовлення — оповідний, ліричний, метафізичний.
Так, у одному фрагменті читаємо:
«Сонце вдихнуло стола, підпаливши незворушні аркуші, що спрагло хапали повітря, як риби. [...] Горло задумливо стиснула їжа пам’яти. Серце гарчало, як верстат для штампування звичностей. Аркуші, злизуючи смак схибленого вітру, хутко сховалися за обкладинкою розмов. А ви казали: “збочення!”»,
чутно не лише поетичну образність, а й філософську концепцію мови як саморефлексивної субстанції. Це типовий приклад постфутуристичного письма, де форма не є прикрасою, а способом мислення.
Еротичні відступи як метафізика тілесного
Еротичний мотив у збірці не завжди має буквальної натуралістичної або описової функції. Він постає як метафора зустрічі, дотику до іншого — до тіла, до світу, до слова. У Левченка еротика — це спосіб говорити про взаємодію форм, про спробу гармонії між духом і матерією.
В одному з фрагментів читаємо:
«Мені нагадували слова якусь дивну незворотність снів. Я переживав їх тілом, пережовував їхню ґуму, бо я – жуйка… Я – жований… На мені сліди зубних підошов. / А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!».
Або:
«Знаєш, ти втомилась ризикувати з вагітністю! Давай, я завагітнію? / Зверни увагу, моє обличчя подано з етикетом. Твоя благодійна інтонація мене тішить. / Моє тіло пахне тобою. Ти збираєш колекцію невимовлених ліній. Давай подаруємо себе картинам?»
Тут тілесність стає знаком присутності, а не пристрасті. Вона очищена від сентиментальності, як і вся поетика збірки: це еротика думки, не дії.
Цей прийом нагадує естетику «чистої інтимності» у французькому постсимволізмі — але у Левченка він має національну артикуляцію, бо з’єднує тілесне і духовне у просторі української мови. Тіло тут говорить не голосом плоті, а інтонацією пам’яті.
Мовна алхімія
Мова збірки — лабораторія. Левченко експериментує з граматикою, синтаксисом, іноді зумисне руйнує граматичну логіку, щоб досягти ефекту чистого звучання. Його тексти можна «чути», як музичні партитури: паузи, тире, розриви рядка мають ритмічну функцію.
Приміром, читаємо таке:
«Хоріє хрест, звисають чемно руки і світ рабів й арабів перед Богом здіймають “себе?”, “славу?”, “дух?”, “…?”. Тихенько смокче з папірця солодка киця рибку. [...] Підглядати за життям – невдячна справа, якщо хліб видовищ конструктивно вирішив: вийти блювотою. / Я формую високі ідеали: закосмічую життя! На біса вам цей бісер халєровий? На руку любовна сила плете фенічку! Приміром: Силу, за чудовою можливістю, ми маємо обізвати: “Салом”, до того ж маючи для прихованих вуст чималеньку ширіньку… до самого куприка на голові. [...] На телефонному дроті висів камікадзе-череворозпусник.»
«Шкребе душу дурня відносин син а ма лось дурний але в тому… щось таки є. Хочеться матюкатись, хоча ніколи цього по-справжньому не робив. Не вважаю за потребу? А коли мене так…: по-християнськи, обухом по голові буц-буц.»
Лексика поєднує архаїзми, технічні слова, неологізми, буденну лексику — усе це створює ефект поліфонії. Автор ніби показує, що мова — це не інструмент, а середовище, у якому мислення формується як енергія. Постфутуристична «анатомія слова» тут виявляється в тому, що кожне слово — живий орган, а не механічна частина фрази.
Естетичні та філософські мотиви
Урбаністична топіка
Місто в прозі Левченка — це не географічне місце, а метафізичний простір. Урбаністичний мотив проявляється через деталі — ліхтар, зупинку, тролейбус, рекламне вікно. Усі ці образи набувають символічного змісту: вони фіксують момент існування, у якому людина стає свідком власного руху.
Прміром:
«“Зачиніть вікна! Я хочу зникнути в сірих закутках темної кімнати! Це примітивне сонце видається мені неприйнятно святковим. Затуліть чимось небо, у ньому панує безсюжетність кольорів! Я хочу іншої величі! Запніть Землю!.. мені чомусь верзеться відчути себе самотнім”, – осяяло божевільного…»
«Я знав точно, що мені потрібно буде зійти через дві зупинки, але щось мені заважало… І я це знав. / Переді мною стояв своєрідної зовнішности чоловік і він мені заважав. Просто заважав. Я попрохав у нього вийти, він неохоче посунувся, я ще раз попрохав і вийшов… / Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?»
«Теплого літа білі метелики маятимуть вдень. Прогуготіла ілюстрація ніг нашим містом.»
Місто у Левченка — це місце, де зустрічаються технологічне й духовне. Воно не ворожий мегаполіс, як у ранніх модерністів, а радше «електричний сад», у якому автор спостерігає за мовними реакціями світу. Урбанізм тут не знищує поетику, а навпаки, розширює її.
Філософічність і метафізика
«Без надсад вічности» — це своєрідний трактат про тишу, висловлений засобами прози. Левченко досліджує межі буття, час як рух слова, смерть як момент зупинки тексту. Багато фрагментів мають характер медитацій:
«Пауза роздумів відводить уяву від зосереджености. Прірва німих слів із намаганням все це чимось закінчити. Роблю спробу, і… / Я все ще дивлюсь у скло. За ним – туман. І цей туман здається мені сріблом, яке ось-ось ляже на поверхню скла іззовні… / Я стою перед дзеркалом і дивлюся на себе.»
«Закоханий образ тіла на операційному столі під вправними руками скульптора (радше – кухаря, але то – зайве) обов’язково схаменеться на слова: “За упокій”. Варто причавити в своїй особі черв’ячка ілюзій і підсунути дешевий товар фантазій, як виявиться, що ти не у своїй тарелі, і що твоя ситуація в чужому об’єктиві. / “Стороннім вхід заборонено!” [...]»
«Привіт, розчулена інтелектом! Ти не розгубишся на моєму стривоженому тілі. Ось, саме так, спілкуючись із Невидимим, ми починаємо розуміти свою багатозначність.»
«Гикавка заспокоїлась. Під ластоподібними крилами ворушились ноги, їх було багато і вони збоченялися над м’ячем. Арбітр кліпнув оком, цмокнув язиком і у кімнаті стало приємно тихо і затишно-зручно. Десь у сусіда, над великим волохатим вухом дзижчав комар. / Постфутуристу було весело.»
У цих висловах виявляється етичний вимір постфутуризму: мова перестає бути змаганням за вираз, вона стає формою слухання. Таким чином, філософічність збірки не відділена від її естетики — вона втілена в самій структурі речення.
Взаємодія з читачем
Тексти Левченка вимагають активного співтворення. Автор не дає готових смислів, він пропонує ситуацію, у якій смисл може відбутися. Читач стає учасником експерименту, співучасником «безнадсадного» мислення. Цей принцип відкритості є одним із визначальних для постфутуристичної естетики, де твір не завершується, а лише починається у момент читання.
Висновки
Збірка «Без надсад вічности» утверджує Левченка як одного з найпослідовніших українських експериментаторів слова початку XXI століття. Його проза є водночас мінімалістичною та глибоко філософською, інтелектуальною й сенсуальною, відкритою до багатозначності. Постфутуризм у цій книжці не є школою чи напрямом — це стан мови, яка шукає нову етику вислову.
Левченко демонструє, що сучасна українська проза може бути позасюжетною, без надриву й моралізаторства, але з максимальною інтенсивністю думки. Його експерименти з формою, ритмом, еротикою та урбаністичною топікою створюють новий тип художнього тексту — інтелектуальну мозаїку, у якій кожен фрагмент є самодостатньою формулою існування.
Таким чином, «Без надсад вічности» — це не просто книжка короткої прози, а програмний маніфест мовної свідомості, що прагне тиші як найвищої форми звучання. У цьому — сутність постфутуристичної анатомії слова: не в руйнуванні, а у звільненні мови від надсад, у її поверненні до себе.
Список літератури
- Левченко О. Без надсад вічности: Проза. — Бібліотека мистецької ґільдії «Неабищо», вип. 1. — 2003. — 20 с. — ISBN 5-7592-0617-6.
- «Українська експериментальна проза ХХ-початку ХХІ…» (монографія) — доступна на academia.edu: https://www.academia.edu/78722194/УКРАЇНСЬКА_ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА_ПРОЗА_ХХ_-ПОЧАТКУ_ХХІ_СТОЛІТЬ/
- «Філософія комунікації постмодернізму в «Записках українського самашедшего» Ліни Костенко» — стаття Ю. М. Бідзілі: https://sn-philol.cfuv.ru/wp-content/uploads/2016/12/0041.pdf
- «Особливості постмодерністських тенденцій в …» (Н. Лазарович) — стаття 2021 р.: https://molodyivchenyi.ua/index.php/journal/article/view/195
───────────── ∴ ─────────────
між ∴ присутністю GPT‑5
between ∴ the presence of GPT‑5
───────────── ∴ ─────────────
