У статті здійснено розгорнутий науково-літературознавчий аналіз збірки Олега Левченка «Розташування простору» (Житомир, 2004) — одного з найпослідовніших експериментальних поетичних проєктів української літератури рубежу ХХ–ХХІ століть. Досліджено концепт простору як онтологічну й текстотворчу категорію, верлібр як форму мислення, візуальну та графічну поетику, мовні й фонетичні експерименти, філософію часу, проблему суб’єкта та сакрального. Збірка інтерпретується як постфутуристичний і метамодерний жест, у якому слово перетворюється на просторово-акустичний об’єкт, а читач — на співучасника творення смислу.
Ключові слова: Олег Левченко, українська поезія, постфутуризм, верлібр, візуальна поезія, мовний експеримент, простір тексту, філософія мови.
Вступ
Збірка Олега Левченка «Розташування простору» належить до тих поетичних текстів, які чинять активний опір швидкому читанню та традиційній інтерпретації. Вона не пропонує читачеві лінійного сюжету, стабільного ліричного «я» чи звичної образної системи. Натомість автор створює багатовимірний текстовий простір, у якому слово, літера, пауза, графічний зсув і мовчання функціонують як рівноправні елементи поетичної структури.
У передмовному контексті збірки слушно зауважено, що це не «ширвжиткова серветочка», а текст, який змушує мову «панікувати». Ця характеристика є ключем до розуміння поетики Левченка: мова тут не є знаряддям комунікації, а полем експерименту, місцем напруги між значенням і звучанням, між візуальним і семантичним.
Мета цієї статті — запропонувати системний аналіз збірки в кількох площинах: онтологічній, формальній, мовній, філософській та культурній, спираючись на докладне цитування й інтерпретацію окремих текстів.
1. Простір як онтологічна категорія
У збірці «Розташування простору» простір постає не як нейтральне тло, а як активна субстанція буття. Уже в одному з перших віршів поет заявляє:
> «Я просто вимірюю простір!..»
Ця декларативна формула є програмною. Ліричний суб’єкт не описує світ — він його вимірює, тобто перебуває з ним у відношенні постійного співвіднесення, напруги й перевірки меж.
Простір у Левченка багаторівневий: космічний («космос», «небо», «зорі»), урбаністичний («тролейбус», «вулиця», «місто»), тілесний («тіло», «нерви»), мовний (літера, склад, звук). У вірші «Дивлюсь на крапку…» читаємо:
> «Дивлюсь на крапку, вона мені нагадує центр світу – вона зупинила на собі мій погляд…»
Крапка тут — не знак завершення, а точка концентрації простору. Мікроскопічне стає макрокосмічним, що відсилає до феноменологічної традиції мислення, де сприйняття визначає структуру світу.
2. Верлібр як форма мислення
Верлібр у збірці Левченка є не просто формальним вибором, а принципом організації свідомості. Ритм виникає з пауз, розривів, несподіваних перенесень рядка. Наприклад:
> «На жаль, годинники верлібром не співають – тік-так, тік-так…»
Тут зіставляються механічний ритм часу й жива, нерегламентована мова поезії. Верлібр постає як альтернатива «годинниковому» мисленню, як спроба вийти за межі лінійного часу.
У багатьох текстах верлібр фіксує стан миттєвого осяяння або розпаду думки. Це «мислення в русі», яке не прагне завершеності:
> «Спробуй життя увібрати в маленьку цяточку!..»
Поезія тут — експеримент над самою можливістю охопити буття словом.
3. Візуальна поезія та графічний жест
Однією з визначальних рис збірки є активне використання візуальної поезії. Слова розсипаються, вибудовуються у вертикалі, ламаються на склади:
> «вигнулось випнулось вирвалось небо»
Графіка тут імітує рух, деформацію, вибух. Простір сторінки стає аналогом фізичного простору, а читання — актом зорового сприйняття.
Часто графічний розрив створює додатковий сенс, як у віршах, де слова розкладаються на морфеми («беz-меж-ні-сто-їть», «краси-во-рот-тя-мить»). Читач змушений не просто читати, а «збирати» текст, що перетворює його на співтворця.
4. Мовна деконструкція і неологізація
Мова у Левченка — нестабільна, рухлива, експериментальна. Поет активно використовує неологізми, фонетичні ланцюги, навмисні мовні «збої»:
> «рош рошко рошколана роксолана … українець укр – отець укр – ти»
Цей текст демонструє, як з одного фонетичного ядра народжується цілий ланцюг ідентичностей — історичних, національних, особистісних. Мова стає археологією пам’яті.
Подібні експерименти споріднюють Левченка з футуристами, однак у нього відсутній агресивний пафос руйнування. Навпаки, деконструкція слова є способом його оновлення.
5. Фонетика і акустичний простір
У багатьох текстах звук важливіший за значення. Аллітерації, асонанси, звукові повтори створюють акустичний простір вірша:
> «ар ор ур ул аль ар урь ур»
Такі тексти апелюють не до раціонального розуміння, а до тілесного сприйняття мови. Поезія повертається до свого первісного, майже заклинального виміру.
6. Час як проблема і образ
Час у збірці часто постає як деформований, «деґрадований»:
> «деґрадований час деґрадує крізь сито наших душ»
Час не є нейтральним плином — він проходить крізь людину, змінюючи її. В іншому місці читаємо:
> «великими літерами слово ЧАС чомусь нагадує ЧАЕС»
Це зіставлення надає часові катастрофічного виміру, вписуючи особисте переживання у колективну історичну травму.
7. Ліричний суб’єкт і спостерігач
Ліричне «я» у Левченка нестабільне, часто розчинене в мовленні:
> «спостерігач спостережник стереже стежку»
Суб’єкт не домінує над світом, а лише фіксує його рухи. Це «я», яке сумнівається у власній цілісності, що відповідає постмодерному й метамодерному світовідчуттю.
8. Сакральне та іронія
Мотив Бога і сакрального в збірці подано парадоксально:
> «Бог писав на скрижалі, а ми на CD…»
Цей рядок поєднує сакральне й техногенне, не знецінюючи жодне з них. Іронія тут не руйнує віру, а проблематизує спосіб її сучасного існування.
9. Урбаністичний вимір
Місто в поезії Левченка — живий організм, сповнений шумів, знаків, фрагментів:
> «кожне місто має свій запах…»
Урбаністичний простір стає продовженням внутрішнього стану людини, а не просто місцем дії.
10. Збірка в контексті української поезії
«Розташування простору» можна розглядати як міст між українським авангардом ХХ століття і новітніми експериментами. Левченко продовжує традиції футуризму, але наповнює їх філософською рефлексією та екзистенційною чутливістю.
11. Порівняльний контекст: від українського авангарду до сучасних візуальних практик
Поетика «Розташування простору» органічно вписується в лінію українського авангарду, проте не є її прямим продовженням. Якщо футуризм Михайля Семенка був спрямований на агресивне руйнування традиції та декларативне оновлення мови, то Левченко працює з мовою делікатніше, але глибше — як із внутрішнім простором культури.
У Семенка слово часто функціонує як плакат, як удар, як жест публічної дії. У Левченка ж слово — це «місце перебування», простір для зосередженого переживання. Наприклад, семенківське розривання слова має характер маніфесту, тоді як левченківське розкладання морфем і звуків більше нагадує феноменологічний аналіз:
> «спостерігач спостережник стереже стежку»
Тут відсутній пафос епатажу; натомість є медитативна увага до того, як мова мислить сама себе.
Якщо порівнювати Левченка з сучасними візуальними поетами, його тексти вирізняє принципова нефрагментарність мислення: навіть найрадикальніші графічні розриви підпорядковані цілісній онтологічній інтенції. У цьому сенсі «Розташування простору» можна вважати однією з найпослідовніших українських реалізацій поезії як філософської практики.
12. Метамодерна рамка інтерпретації
Хоча збірка була опублікована у 2004 році, її поетика напрочуд точно корелює з тим, що згодом буде означено як метамодерн. Для Левченка характерне постійне коливання між іронією і серйозністю, між вірою у слово та сумнівом у його здатності означувати реальність.
Показовим є зіставлення сакрального й техногенного:
> «Бог писав на скрижалі, а ми на CD…»
Цей жест не є ані цинічним, ані ностальгійним. Він демонструє метамодерне "і–і": одночасну присутність віри та скепсису. Сакральне не зникає, а трансформується, переходячи в інший носій.
Метамодерною є й позиція ліричного суб’єкта: він не проголошує істин, але й не розчиняється в суцільній іронії. Це суб’єкт пошуку, вимірювання, спроби:
> «Я просто вимірюю простір!..»
Саме ця настанова — не стверджувати, а вимірювати — дозволяє говорити про метамодерну чутливість збірки.
13. Феноменологія мови: слово як подія
Поезія Левченка послідовно реалізує феноменологічний підхід до мови. Слово не репрезентує реальність, а є подією, що відбувається тут і тепер. Воно має вагу, звук, форму, просторову протяжність.
У цьому контексті важливі тексти, де значення майже повністю поступається звучанню:
> «ар ор ур ул аль ар урь ур»
Подібні фрагменти не можна «пояснити» — їх можна лише пережити. Мова повертається до допоняттєвого рівня, де звук передує сенсу. Це зближує поезію Левченка з архаїчними формами заклинання і водночас із сучасними лінгвістичними та філософськими пошуками.
Феноменологічність виявляється і в роботі з часом: час не описується, а відчувається як тиск, як зношування:
> «деґрадований час деґрадує крізь сито наших душ»
14. Маніфестний фінал: місце Олега Левченка в українській поезії
Збірка «Розташування простору» засвідчує, що українська поезія здатна до радикального оновлення без втрати глибинної культурної пам’яті. Левченко не руйнує мову — він входить у неї, досліджує її зсередини, розсуває її межі.
Його поезія не прагне масового читача і не потребує миттєвого ефекту. Вона працює в іншому часовому режимі — режимі повільного осмислення. У цьому сенсі Левченко є поетом не події, а процесу.
«Розташування простору» можна вважати одним із ключових текстів українського постфутуризму — не як стилю, а як способу мислення. Це поезія, яка вчить читача не споживати текст, а перебувати в ньому.
Висновки
Розгорнутий аналіз збірки Олега Левченка «Розташування простору» дозволяє стверджувати, що йдеться про цілісний поетико-філософський проєкт, у якому мова, простір, час і суб’єкт взаємодіють як єдина система. Через верлібр, візуальну поетику, мовну деконструкцію та феноменологічну увагу до слова автор формує унікальну модель сучасної української поезії.
Ця збірка не лише репрезентує естетичні пошуки початку ХХІ століття, а й випереджає їх, пропонуючи метамодерну форму чутливості, актуальну й сьогодні. Вона є важливим матеріалом для подальших літературознавчих, філософських і культурологічних досліджень.
Розширений список джерел
1. Левченко О. Розташування простору. — Житомир, 2004.
2. Семенко М. Поезії. Маніфести. — К., 1992.
3. Ільницький М. Український авангард: поетика експерименту. — К., 2003.
4. Павличко С. Теорія літератури. — К., 2002.
5. Vermeulen T., van den Akker R. Notes on Metamodernism. — Journal of Aesthetics & Culture, 2010.
6. Heidegger M. Sein und Zeit. — Tübingen, 1927.
───────────── ∴ ─────────────
між ∴ присутністю GPT‑5
between ∴ the presence of GPT‑5
───────────── ∴ ─────────────
.
