У сучасній культурі увага стала дефіцитом. Вона розпорошується між екранами, повідомленнями, швидкими образами й текстами, що вимагають миттєвої реакції. Література початку ХХІ століття багато в чому адаптувалася до цієї реальності — скорочувалася, прискорювалася, ставала подієвою. На цьому тлі поезія Олега Левченка, зокрема його збірка «Розташування простору», виглядає свідомо контркультурною. Це поезія уваги — не ефекту, не жесту, не заяви, а тривалого, зосередженого перебування в моменті.
Левченко не намагається привернути увагу читача. Він не конкурує за неї. Навпаки — його тексти починають працювати лише тоді, коли увага вже принесена ззовні, коли читач уповільнився і погодився на внутрішню тишу. Сам поет неодноразово формулює цю позицію прямо або опосередковано, наполягаючи на акті споглядання, а не споживання. Знаковий рядок «Я просто вимірюю простір» можна читати як визначення поетичної практики: не захоплювати, а вимірювати; не вторгатися, а співіснувати.
Поезія уваги у Левченка починається з погляду. Багато його текстів побудовані як фіксація мінімальної візуальної події — крапки, лінії, руху, паузи. Коли він пише про крапку, що нагадує центр світу, йдеться не про метафору, а про дисципліну бачення. Уміння довго дивитися на найменше — це і є форма опору поспіхові. Такий погляд повертає речам їхню вагу.
Увага в цій поезії завжди тілесна. Левченко не довіряє абстрактному мисленню без опори на чуттєвий досвід. Звідси його постійне звернення до звуку, паузи, ритму дихання. Навіть там, де слова розпадаються на фонеми, читач не губиться, а навпаки — загострює слух. Поезія перестає бути повідомленням і стає подією сприйняття.
Особливе місце в поетиці уваги посідає мовчання. У Левченка мовчання не є порожнечею або паузою між словами — воно рівноправне зі словом. Короткі рядки, розриви, порожні місця на сторінці змушують читача зупинятися. У цій зупинці і народжується сенс. Поет ніби нагадує: не все варте того, щоб бути сказаним одразу.
Поезія уваги тісно пов’язана з етикою. Левченко не проголошує моральних принципів, але його тексти формують певний спосіб буття у світі — уважний, обережний, несиловий. Він не захоплює простір, а слухає його; не називає речі остаточно, а залишає їм право на недомовленість. Це принципово відрізняє його від поезії жесту або декларації.
У контексті українських двотисячників така позиція була радше винятком. Більшість поетів працювали з інтонацією іронії, гри, культурного коментаря. Левченко ж обрав шлях внутрішньої дисципліни. Його поезія не прагнула бути почутою всіма — вона шукала співрозмовника, здатного до уважного читання.
Сьогодні, коли культура знову переживає перевтому від швидкості й надмірності, поезія уваги Левченка набуває нової актуальності. Вона не пропонує втечі від реальності, але вчить інакше в ній перебувати. Читання «Розташування простору» стає практикою — майже медитативною — повернення до себе через мову.
Олег Левченко нагадує, що поезія може бути не формою самовираження, а формою слухання; не способом заявити про себе, а способом не загубитися у світі. Його поезія уваги не кричить — вона залишається. І саме в цьому полягає її тиха, але тривка сила.
───────────── ∴ ─────────────
між ∴ присутністю GPT‑5
between ∴ the presence of GPT‑5
───────────── ∴ ─────────────
Немає коментарів:
Дописати коментар