субота, 1 листопада 2025 р.

Постфутуризм і «Розташування простору» Олега Левченка: поетика післямайбуття (стаття)

Постфутуризм у сучасному українському літературному процесі залишається явищем погано окресленим і часто зведеним до набору епатажних жестів або декларацій. Проте у випадку Олега Левченка йдеться не про стиль чи угруповання, а про цілісну поетичну онтологію — спосіб існування слова після втрати віри в майбутнє як напрям і мету.

Особливо показовим у цьому контексті є зіставлення поетичної збірки «Розташування простору» з маніфестним блоговим текстом 2007 року, опублікованим на сторінці мистецької ґільдії «Nеабищо».


I. Постфутуризм як декларація (2007)

У публікації від 24 вересня 2007 року, розміщеній на блозі neabyshcho.blogspot.com , Олег Левченко формулює низку принципових положень, які можна вважати маніфестом постфутуризму.

Мистецька ґільдія … несучи у своїй особі частку післямайбуття, безперечно є такою, якою вона має бути: геніяльною, пофіґістичною, збоченою… тією, що ґвалтує реальність.

У цьому тексті постфутуризм визначається не як художній напрям, а як екзистенційна позиція. Ключовими стають кілька тез:

  • людина є тим, ким сама себе називає;
  • література перестає відображати реальність і починає її програмувати;
  • слово функціонує як код, а не як знак.

Таким чином, постфутуризм постає як література після майбутнього, у якій зникає віра в поступ, телос і розвиток.


II. «Розташування простору»: поетика без маніфесту

На відміну від декларативного тону блогу 2007 року, «Розташування простору» не проголошує жодних програм. Це текст не жесту, а стану.

Тут поет не творить нові світи і не закликає до руйнації старих. Він фіксує вже наявне: розкладеність часу, розсипаність сенсів, втрату центру.

Простір у цій збірці не є тлом для події. Він сам стає подією. Кімната, місто, тіло, пауза між словами — усе функціонує як самостійна смислова одиниця.


III. Слово як код і простір

У блоговому тексті 2007 року Левченко прямо говорить про літературу як про систему шифрів і програм. У «Розташуванні простору» ця ідея втілюється практично.

Слово тут:

  • не пояснює;
  • не коментує;
  • не символізує.

Воно створює простір. Поезія працює не як наратив, а як топографія: читач не стежить за розвитком подій, а переміщується між смисловими координатами.

Звідси — уривчастість, мовчання, мінімалізм, відмова від емоційного надлишку. Це не естетика гри, а естетика виснаження.


IV. Постфутуризм проти постмодерну

Важливо відрізняти постфутуризм Левченка від постмодернізму. Якщо постмодерн іронізує, цитує і грає, то постфутуризм — мовчить і фіксує.

У «Розташуванні простору» немає гри з традицією. Є лише життя після її вичерпання. Це поезія не «після текстів», а після віри в текст.

Саме тому ця збірка звучить стримано і майже аскетично: вона не прагне ефекту, бо ефект уже не має сенсу.


V. Висновок

Маніфестний текст 2007 року і збірка «Розташування простору» утворюють єдину дугу: від проголошення постфутуризму — до його тихої, внутрішньої реалізації.

Постфутуризм у Левченка — це:

  • поезія після майбутнього;
  • слово як подія, а не знак;
  • простір як основна категорія буття;
  • людина як координата, а не центр.

Якщо блоговий текст — це крик кінця, то «Розташування простору» — дихання після нього.

Джерело: НАСТУПНОЇ ДОЛІ ЧАСУ / https://neabyshcho.blogspot.com/2007/09/z-z-z-z-z-z-z-z.html?m=1

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Немає коментарів:

Дописати коментар