Олег Левченко і українська поезія початку XXI століття

Початок двотисячних в українській літературі був моментом зрушення — не лише стилістичного, а й ментального. Постмодерна ейфорія дев’яностих поступово втрачала свою провокативну силу, а поети шукали більш внутрішньої правди, менше гри й більше суті. У цей момент з’являється голос Олега Левченка — рівний, точний, без надриву, але з прихованою глибиною, який ніби навмисне не вписується у модні тенденції.

---

1. Від внутрішньої зосередженості до мінімалізму буття

Левченкова поетика постає як реакція на надмірність мови, на втому від символічних нашарувань. Його тексти — це зосередження, спроба утримати ясність думки в умовах інформаційного шуму. Там, де інші поети того часу прагнули вразити чи шокувати, він вибудовує мовну тишу. Цей мінімалізм не є холодним — навпаки, він теплий у своїй стриманості, духовно насичений, але зовні майже аскетичний.

Його внутрішній рух — це не експресія, а пульс, який відчувається радше як відлуння, ніж як крик. Так формується особливий тип українського метафізичного реалізму, у якому матеріальний світ не протистоїть духовному, а є його продовженням.

---

2. Місто як філософський простір

На відміну від більшості урбаністичних авторів початку 2000-х, для яких місто було символом хаосу, руху, агресії чи соціальної боротьби, у Левченка воно стає простором спостереження. Його урбанізм не соціальний, а медитативний: місто перетворюється на сцену, де відбувається зіткнення видимого й прихованого.

Людина в цьому просторі не герой і не жертва, а глядач і водночас актор, що намагається зрозуміти власну роль у нескінченній виставі. Тут відчувається дистанція — іронічна, але не глузлива. Іронія служить способом захисту від абсурду, а не його культивуванням. Місто у нього — не урбаністична фактура, а форма пізнання світу, де світло ліхтарів і шум транспорту перетворюються на метафізичні сигнали.

---

3. Іронія як етична дистанція

На початку 2000-х українська поезія активно грала з формою — постмодерна іронія стала панівною інтонацією. Проте у Левченка іронія не має сарказму. Вона народжується не з насмішки, а з усвідомлення крихкості. Це іронія як форма співчуття, спосіб не допустити пафосу й водночас залишити місце для правди.

Вона стримує від розпачу, балансує між сміхом і мовчанням. У цьому — певна інтелектуальна дисципліна, що відрізняє його поетичне мислення від спонтанного експерименталізму покоління.

---

4. Тіло, час і присутність

У його текстах людське тіло не протиставляється духовності, а є одним із її вимірів. Це не тілесність спокуси, а тілесність досвіду, де біль і відчуття стають доказами існування. Поетика дотику, тіні, предмета — у нього це все не опис, а філософія.

Час у цій поезії сприймається не лінійно: це не стріла, що летить у майбутнє, а течія, у яку занурено свідомість. Його тексти рухаються повільно, як думка, що щойно народжується. Така часовість зближує Левченка з поетами споглядання, для яких поезія — не фіксація події, а акт усвідомлення миті.

---

5. Місце серед покоління

У контексті української літератури початку XXI століття Левченко посідає особливе місце. Він не належить до гучних постмодерністських груп, але його тиха, продумана манера є формою опору естетиці гіперемоційності. Якщо багато хто з його сучасників прагнув створити нову мову, він — навпаки — шукав очищення мови, її первинної сили називати речі просто і глибоко.

Його письмо — інтелектуальне, але не холодне; духовне, але без риторики; українське, але без етнографічних кліше. У цьому — сучасність, що виходить за межі календарних поколінь.

---

6. Загальна оцінка

Поезія Левченка — це форма духовного екологізму. Вона зберігає рівновагу там, де інші шукають ефекту. Його тексти не прагнуть бути новими — вони прагнуть бути точними. Це поезія мислення, але мислення не академічного, а живого, зосередженого на межі між буттям і словом.

У літературному полі початку 2000-х вона стає своєрідним контрапунктом:
не крик, а тиша;
не хаос, а структура;
не агресія модерності, а спокій присутності.

Саме тому Левченків голос звучить сьогодні навіть актуальніше, ніж у момент свого з’явлення. Його вірші відкривають інший тип модерності — модерність зрілості, де форма служить прозорості, а слово — розумінню.

---

 Місце поетики Олега Левченка в українському поетичному дискурсі початку XXI століття в контексті збірки прози "Без надсад вічности"

Продовження:

У ширшому контексті української літератури початку 2000-х поетика збірки "Без надсад вічности" постає як характерний прояв доби — часу після руйнування великих наративів, коли письменники все частіше звертаються до мікроісторій, буденних фрагментів, тілесних і урбаністичних образів. Тексти Левченка вписуються у цю тенденцію, але не зводяться до неї: вони не просто фіксують міське середовище, а досліджують, як людина адаптується до нових темпів, до машинізації та до розпаду колективних ідентичностей. У цьому він близький до авторів покоління, що осмислювали місто як головну метафору сучасності, проте відрізняється від них особливою внутрішньою рівновагою між іронічним дистанціюванням і філософською зосередженістю.

Його поетика формує модель «тихого опору» – коли замість протесту через гучні жести відбувається інтелектуальне самоусвідомлення, пошук автономії у внутрішньому просторі. Такий підхід наближує Левченка до напрямів, які в українській літературі на початку XXI століття лише набували форми — постфутуризму, неоавангарду, метатекстуального письма. Ці твори засвідчують, що українська поезія того часу вже вийшла за межі національно-історичних тем і вступила в діалог із глобальними культурними кодами.

У цьому сенсі збірка «Без надсад вічности» є не просто відображенням урбанізованої свідомості, а й проявом нової естетики: поєднання буденного і метафізичного, фрагментарного і гармонійного. Саме через таку синтетичність Левченкові тексти можна розглядати як один із тих містків, що пов’язують літературну традицію 1990-х з новими художніми пошуками покоління 2010-х — покоління, для якого іронія, спостереження і спокійна самоіронічна дистанція стали основними інструментами мислення.

У контексті постмодерної та постфутуристичної хвилі початку 2000-х збірка Левченка вирізняється своєю стриманістю і концептуальною точністю. Якщо у представників постмодернізму переважає гра з цитатами, деконструкція культурних шаблонів, то у Левченка відчувається спроба не розчинитися у грі, а зберегти осмислену внутрішню вертикаль. Його письмо не демонстративне, не спрямоване на ефект, а радше нагадує акт внутрішнього спостереження, у якому фрагмент дійсності перетворюється на метафору буття. Саме цим він відрізняється від покоління «іронічних урбаністів» і наближається до авторів, які прагнули нового типу щирості — тієї, що поєднує аналітичність із духовним спокоєм.

У поетиці Левченка можна простежити постфутуристичний імпульс — прагнення побачити людину і місто не в конфлікті, а у стані взаємного проникнення. Простір техніки, сцени, реклами й щоденного руху не протиставляється людському, а входить до його структури. Це споріднює його з експериментами авторів, що на межі століть намагалися віднайти мову для опису урбаністичного досвіду, позбавлену пафосу, але насичену філософською рефлексією.

Таким чином, збірка постає як важливий перехідний текст: вона позначає завершення однієї епохи української літератури — епохи патетичних ідеологічних формул — і водночас відкриває простір для нового типу поетичного мислення, де головною цінністю стає не сюжет, не гасло, а форма переживання й спосіб погляду на світ.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

30 вибраних цитат із “Без надсад вічности“

30 цитат, які, на думку ШІ, є найвиразнішими — філософськи, художньо й стилістично. Вони демонструють і авторську манеру, і глибину мислення, і експериментальність тексту зі збірки прози Олега Левченка “Без надсад вічности”:

1. «Я дивлюсь у скло. За ним – туман. І цей туман здається мені сріблом…»

2. «Мені знайоме це видиво неба… Чи не тоді, коли кидав у озеро камінці і зрушував сірі хмари на блакиті?»

3. «Накреслю лінію, так, просто, не маючи жодної мети.»

4. «Ми стоїмо на човні свого життя і відчуваємо під ним плин історії.»

5. «Мені подобається траґізм, пронизаний болем нашого існування…»

6. «Сіра пляма сонця – сіра пляма сьогодення у брудних тонах смутків і безнадій.»

7. «Все банально, узвичаєно. Море, сонце, якісь плями… Хай собі!»

8. «Мабуть, красиво лишати по собі попіл?.. мабуть, красиво!»

9. «Зерно участи — у творінні Бога. Я перебираю зерно… мені цікаво.»

10. «Ми малюємо на папері час, щоб повірити у можливе існування Супертехніки.»

11. «Коли на мене тиснуть – я ховаюсь у спокої, що межує з самотністю.»

12. «Є люди, що співчувають упевненим у собі… Для них “тиснути” – це “рятувати”.»

13. «Голос, відокремившись від тіла, блукає по чужих вустах.»

14. «Декого така звичаєвість повинна зробити божевільним, я вважаю: мене – ні!»

15. «Хтось спробував зупинити час, але потрапив під коліщатка впевненого Годинника.»

16. «Світ раптово світлішав, коли сяяв чийсь образ.»

17. «Горло задумливо стиснула їжа пам’яти.»

18. «Намалюй ластиком по замальованому олівцем зайвого, а там дещо сподобається…»

19. «Я – жуйка… Я – жований… А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!»

20. «Долаючи порожнечу, голос усвідомив свою доцільність і спитав: чому ваша присутність заважає?»

21. «Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?»

22. «Слова даровані для божевілля. Я почав вдягати шкарпетку, довго осмислюючи Бога.»

23. «Тіло не дихає, воно летить у другій половині клавесину, що банально згубив клавіші.»

24. «Мабуть, така вже мелодія тіла.»

25. «Шановні, до вашої уваги ми представляємо ціле поле сексуальної діяльности. Заряджай!»

26. «Берімося за активне членство у спільній справі під спільною ґумкою!..»

27. «Знаєш, добре коли тебе відвідують нормальні глюки!»

28. «Мою увагу привернули благодійні імітації.»

29. «Я з неї кра…» (недописане речення — як відкрите вікно у внутрішній колапс автора).

30. «Без надсад вічности — лише тихе потріскування часу.» (умовна, символічна фраза, що резюмує збірку)

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Структурований аналіз книги Олега Левченка “Без надсад вічности” (2003) за тематико-філософськими блоками

🜂 1. Самоспоглядання, дзеркальність, плин часу

Роздуми про Я, відображення, межу між уявним і реальним.

• {++[ СКЛО ]++} — мотив туману, дзеркала, самоспоглядання.
• {++[ РОЗДУМИ ]++} — пізнання через природу, “поезія думки”.
• {++[ ТАК ПРОСТО ]++} — гра з безцільністю і сенсом творення.
• {++[ ПРОСТІР ]++} — космологічна напруга “Я – існую”.
• {++[ ІСНУВАННЯ ]++} — геометрія часу, спроба осмислити буття.
• {++[ ПРИРОДНІСТЬ ]++} — переконання у природності протиріч.
• {++[ ІНЕЄМ ]++} — холод часу, обличчя як відбитки епохи.
• {++[ ПРИСУТНІСТЬ ]++} — питання сенсу буття й “доцільности існування”.

---

🜃 2. Біль, трагічність і самотність

Відчуття болю як пізнання, екзистенційна напруга.

• {++[ ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ ]++} — траґізм існування як шлях до світлого.
• {++[ САМОТНІМ ]++} — прагнення зникнення, протест проти “святкової” реальности.
• {++[ КОЛИ ТИСНУТЬ ]++} — ізоляція як форма самозбереження.
• {++[ МІ…МО…ГОЛОВА ]++} — психічна фрагментація, відчуття шаленства.
• {++[ КРАПКА ]++} — смертельна межа творця і його тіні.

---

🜄 3. Космос, історія, духовність

Людина як мандрівник у безмежжі часу, відчуття Божого плану.

• {++[ НА ЧОВНІ ЖИТТЯ ]++} — течія історії, “човен життя”.
• {++[ СПІВУЧАСНИК ]++} — божественний план і участь людини.
• {++[ ЗЕРНО УЧАСТИ ]++} — пошук свого місця у творенні.
• {++[ СИМВОЛИ БАБИНОГО ЛІТА ]++} — природа як код часу, сповідь осені.
• {++[ ПОРОХ ]++} — ілюзія, творення, тління, прах.

---

🜁 4. Соціальні, культурні й іронічні мотиви

Сатира, побут, самоіронія, літературні алюзії.

• {++[ І НЕ ТІЛЬКИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКИХ ]++} — сатира на повторюваність суспільних моделей.
• {++[ “СМАК ПРОЗИ” ]++} — іронія щодо літературного середовища.
• {++[ УЗВИЧАЄНО ]++} — пародія на “банальність краси”.
• {++[ ГОЛОС ]++} — осміяння дискусійності, “голосів без тіла”.
• {++[ ДЕЩО ]++} — абсурдність сучасної комунікації.
• {++[ ДВІ ЗУПИНКИ ]++} — метафора безглуздих дій і людської інерції.
• {++[ ЇЖА ПАМ’ЯТИ ]++} — фрагментована метафора інформаційного перевантаження.

---

🜇 5. Еротичність, тілесність, постфутуристичний абсурд

Деконструкція сексуальності, гротеск і тілесний сюрреалізм.

• {++[ ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА ]++} — тілесність як соціальний гротеск.
• {++[ ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ ]++} — еротична іронія, тілесна філософія.
• {++[ ЖУЙКА ]++} — метафора споживання і дегуманізації.
• {++[ СКРИПКА ]++} — тілесно-музична метафора переходу у вічність.

---

🔹 Проміжні або перехідні тексти:

• {++[ СІРА ПЛЯМА ]++} — межа між духовним і соціальним.
• {++[ ПРОСТІР ]++} — між метафізикою та психофізіологією.
• {++[ ЇЖА ПАМ’ЯТИ ]++} — між пам’яттю, інформацією та тілом.

---

Структурована матриця творів Олега Левченка з книги “Без надсад вічности” (2003).

Вона демонструє, як автор рухається між внутрішнім і зовнішнім досвідом,
а також між екзистенційною серйозністю і іронічною грою.

Вісь сприйняття ↓ / Тональність →	🜂 Екзистенційне, метафізичне	🜃 Іронічне, ігрове
ВНУТРІШНЄ, самоспоглядальне	[СКЛО] — прозора межа між “я” і світом. [РОЗДУМИ] — поезія мислення, самоспостереження. [ТАК ПРОСТО] — медитація на сенсі простоти. [ПРОСТІР] — усвідомлення “я є”. [ІСНУВАННЯ] — розмисел над онтологічною доцільністю. [ПРИСУТНІСТЬ] — питання про сенс буття. [ІНЕЄМ] — холод часу, пам’ять облич. [ПРИРОДНІСТЬ] — прийняття суперечностей.	[“СМАК ПРОЗИ”] — самоіронія автора над письмом. [ГОЛОС] — розмова “голосів без тіла”. [ДЕЩО] — фраґментарність свідомості. [СІРА ПЛЯМА] — споглядальний гротеск.
ЗОВНІШНЄ, соціальне, тілесне	[ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ] — страждання як пізнання. [САМОТНІМ] — ізоляція й трагізм буття. [СПІВУЧАСНИК] — участь у божественному плані. [НА ЧОВНІ ЖИТТЯ] — метафора історичної течії. [ЗЕРНО УЧАСТИ] — людина у космічній драмі. [СКРИПКА] — тіло як інструмент переходу у вічність.	[І НЕ ТІЛЬКИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКИХ] — суспільна сатира. [ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА] — тілесний гротеск. [ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ] — еротична іронія. [УЗВИЧАЄНО] — банальність краси. [ЖУЙКА] — тілесно-споживацький абсурд. [ДВІ ЗУПИНКИ] — соціальна безцільність. [ЇЖА ПАМ’ЯТИ] — інформаційна метафора.

---

🔹 Ключ до прочитання матриці

• Вісь вертикальна (внутрішнє ↕ зовнішнє):
  показує рух від інтимного споглядання до соціально-культурної дії.
• Вісь горизонтальна (екзистенційне ↔ іронічне):
  демонструє, як постфутуристична свідомість Левченка балансує між
  глибиною буття і грою, гротеском, тілесним жартом.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Олег Левченко. Без надсад вічности (збірка прози)

О л е г  Л Е В Ч Е Н К О


-=- Б Е З  Н А Д С А Д  В І Ч Н О С Т И -=-

Бібліотека Мистецької ґільдії “Nеабищо”
Вип. 1.

проза

ISBN 5-7592-0617-6

ЖИТОМИР
2003 


БІОҐРАФІЯ

Левченко Олег Ґеорґійович. Народився 1978 року в місті Житомирі. Саме у Житомирі по закінченню школи № 2, технічного ліцею, студіював науку училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, спеціялізація: режисура театралізованих заходів і видовищ (1999-2002рр.). Активно займається громадською діяльністю, є заступником голови Житомирської обласної орґанізації Спілки творчої молоді України ”Liga ArtiS”, головою Житомирського обласного елітарного літературного клубу “Перевесло” імені Олени Теліги, заступником голови обласного літературного об’єднання імені Бориса Тена (з вересня 2002р.). Має поетичні збірки “Подих”, “Камертон почуттів”,  “Афоризми”, збірки перекладів поетичних творів анґлійською з української Оксаною  Кавун “Перетинаючи поглядом / Traversing with a Glance” , збірки “Zорова поеzія”, “Ґлосолалія”, а також складні: “Горобцям сучасним”,  “Краплі”, “кІнЕмА-тОнУсИ”, “Молоко”, “Поет і народ”, “На честь і славу містера Житомира” тощо. Друкувався у літературно-мистецьких альманахах Житомирщини “Зустріч’99”, “Зустріч 2000-2001”, альманасі “Провінція” № 3 (2002р., м.Житомир), журналі “Березіль”, колективних збірках “Першість”, “Неабищо”, “Останній зошит постфутуризму”. Постійно друкується у періодиці. Представник Мистецької ґільдії “Nеабищо” – житомирської школи постфутуризму (післямайбуття). 


 ={ ++[ СКЛО ]++ }=

Я дивлюсь у скло. За ним, мабуть, мої мрії, вони здаються мені незрозумілими. За склом туман. Чи я виглядаю когось? Шукаю чиєсь обличчя? Краще було б воно знайомим, а може, краще моїм, яке, певно, впізнаю.
Пауза роздумів відводить уяву від зосереджености. Прірва німих слів із намаганням все це чимось закінчити. Роблю спробу, і…
Я все ще дивлюсь у скло. За ним – туман. І цей туман здається мені сріблом, яке ось-ось ляже на поверхню скла іззовні…
Я стою перед дзеркалом і дивлюся на себе.
:: ХХ :: 14.06.99.


 ={ ++[ РОЗДУМИ ]++ }=

1!~Мені знайоме це видиво неба, я вже десь його бачив! Чи не тоді, коли кидав у озеро камінці і зрушував сірі хмари на блакиті?
2!~Мені знайомий рух сонця, його стежками я колись ходив. Чи не тоді, коли думкою поривався за обрій, зливаючись із небом?
$!~Мені знайомий голос вітру, я його відчував на вустах. Чи не тоді, коли вимовляв слова?
4!~Мені не знайоме передчуття, бо тоді я був би пророком! Мені лиш знайома поезія думки, щоб бути поетом!
:: ХХ :: 16.06.99.


 ={ ++[ ТАК ПРОСТО ]++ }=

Накреслю лінію, так, просто, не маючи жодної мети. Замислюсь, щоб додати ще якусь безцільність. Зупинюсь, подумаю, головне, щоб це було без мрій, просто так! Спробую намалювати поряд із лінією коло. Вам це нічого не нагадує? Мені теж! Може, щось перекреслити? Добре було б порожнечу? Виходить якась невпевненість. А заради чого все це? Краще було б відкласти цей аркуш і дати домалювати майбутнім дітям, може, вони більше в цьому побачать, тільки б не відклали онукам! Вони, мабуть, будуть мудріші і скажуть: “Що то за ахінею надумав дід?” Якби вони знали, що дід просто так – пустував!
:: ХХ :: 16.06.99.


 ={ ++[ НА ЧОВНІ ЖИТТЯ ]++ }=

Ми любимо стояти перед безоднею часу, відчувати її подих таємничости, із реліґійно-містичним захопленням світити ліхтариком і щось там розглядати. Ми відчуваємо цю таємничість, бо ми крокуємо до неї. Нас вражає не пройдений шлях, а той, до якого ось-ось торкнемось. Ми стоїмо на човні свого життя і відчуваємо під ним плин гісторії. Нас зачаровує цей головокрут у ковзкому русі вперед.
:: ХХ :: 29.06.99.


 ={ ++[ ПРОНИЗАНИЙ БОЛЕМ ]++ }=

Мені подобається траґізм, пронизаний болем нашого існування, не заради того, щоб смакувати, як маніяк, його сюжет, а щоб усвідомити біль, який доводиться відчувати! Той траґізм, на грані якого народ-жується нестерпне бажання до світлого і ліричного.
:: ХХ :: 29.06.99.


 ={ ++[ СІРА ПЛЯМА ]++ }=

На небі веселка з непритаманними їй кольорами висить лахміттям наших смутків. Якісь вони занадто брудні!.. Уривчаста хмара безнадій наростає, рухаючись з-за обрію. Висквирилось сонце, застигши у небі плямою – сірою плямою сьогодення.
Чому сірою?.. Так, чому?..
Хтось дивиться в чорну безодню минулого і бачить там світло, а хтось рухається до Світла, вже давно втративши віру! Як дитина, що відкриває світ, торкається до пелюсток троянди, розуміє небезпеку стеблини, так і люди, що крокують у майбутнє, підсвідомо виборсуються з тенет минулого.
Сіра пляма сонця – сіра пляма сьогодення у брудних тонах смутків і безнадій.
:: ХХ :: 20.07.99.


 ={ ++[ УЗВИЧАЄНО ]++ }=

У блакиті моря хлюпала рожева пляма сонця. Вона дихала повільно та уривчасто, несподівано обриваючись у сплюснуту лінію. Іноді її рух видавався схожим до порухів думок споглядача, заворожуючи своєю динамікою до стану якоїсь ейфорії.
Все банально, узвичаєно. Море, сонце, якісь плями… Хай собі!.
:: ХХ :: 5.08.99.


 ={ ++[ І НЕ ТІЛЬКИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКИХ ]++ }=

…“…я не перший, я не останній!”, – стискаючи у руці порожню пачку з циґарок, спрямовану до землі…
“Усе характерне траґічністю”, – подумала людина, розпалюючи багаття сухим листям. “Мабуть, красиво лишати по собі попіл?.. мабуть красиво!..” – оглядаючись, як над лісом здіймається дим від…
(Навіщо повторюватись?)
“Надлишок – непогана річ, якщо – за так! 
– подумав голова КСП, підписуючи документ про розподіл хімічних добрив…
– буркнув під ніс водій, зливаючи норму бензину, десь у лісі…
– шмигнув молодик на каміння пляшкою…
– ......................................................................
“Я не перший, я не останній!”, – читає цитату з мого рукопису далекий нащадок, на звалищі… Розпізнавальна назва: “ЗЕМЛЯ”.
:: ХХ :: 9.08.99.


 ={ ++[ “СМАК ПРОЗИ” ]++ }=

Дія відбувається на одному із засідань Житомирського обласного об’єднання імені Бориса Тена. Усі слухають прозу Кулеша, що на подив публіки пише овруцькою говіркою. Після прочитання одного з творів Олександр дав можливість вибрати наступний Валентину Грабовському. Грабовський узявся листати папір, змочуючи об язик свої пальці. Дивлячись на цю “красу” я звернувся до Тетяни Шмельової, що сиділа поруч: “Мабуть, смачний папір!..”, на що вона відповіла: “Смак прози!”
:: ХХ :: 13.10.99.


 ={ ++[ СПІВУЧАСНИК ]++ }=

Якщо у Бога для кожного з нас є свій план і ми, крокуючи життям, його не виконуємо – невже віддаляємо нове покоління від Заповітного – Апокаліпсису? А може тут спрацьовує наймудріший механізм збереження часу… – ті, що не є співучасниками враз ідуть з гри?
Народна мудрість каже: всьому є свій час!
Бог знає… Ми тільки здогадуємося.
:: ХХ :: 19.10.99.


 ={ ++[ СИМВОЛИ БАБИНОГО ЛІТА ]++ }=

Сонце б’є крилами у візерунках дерев. Зникають зелені символи літа. 
Усічені напівколірні барви. Час сповіді. Зеленошатна краса крізь швидкоплинну пожовклість спадає на землю. 
Між цих дерев, кружеляє, мабуть, останній лист… Згасаючу осінь сповиває сивина інею. Постала мовчазність дихає спогадами. 
Хтось дмухає у руки 
і збирає з приморозку кленове листя 
у яскравий букет спогадів.
:: ХХ :: 26.10.99.


 ={ ++[ ПОРОХ ]++ }=

Як цікаво смакувати пальцями роздумів глину ілюзій. Відчувати її порохнявість, або вогкість. Може щось зліпити?
Пальці роздумів окреслюють контури глини, які перевтілюються в образ. Ілюзія бажає бути більш правдоподібною. Ілюзія створює себе, коли зливається з її лініями скульптор. Ілюзія, як океан біля маленької затоки поміркованости. Вона як монстр, підкріплений чиєюсь вірою у своє існування. Зліплена ілюзія не витримає гончарського вогню, вона приречена бути обвітреною у порох…
:: ХХ :: 28.11.99.


 ={ ++[ КРАПКА ]++ }=

Хтось, спираючись руками до стіни, намагається з неї, поглядом, думками, зішкрябати власну тінь. Творець тіні – засуджений!.. Творець тіні хоче вгадати: на яку частину стіни трапить кров.
Засуджений Творець стоїть піднявши руки вгору, а інший Хтось – готує поставити залізну крапку… ні, не тіні! 
Довга історія!
:: ХХ :: 7.12.99.


 ={ ++[ ЗЕРНО УЧАСТИ ]++ }=

Перебираю зерно. 
Намагаюсь віднайти у 
ньому шматочок своєї участи 
у творінні Бога. Мені видається, що 
я повторюю себе, і мені це подобається. Огор-
тає якесь шалене чуття. Гіпертонічне серце дурманить 
розум. Я перебираю зерно… 
                                                 мені цікаво.
:: ХХ :: 8.12.99.


 ={ ++[ ІСНУВАННЯ ]++ }=

Ми малюємо на папері час, як координату, щоб повірити у можливе існування Супертехніки. Ми оббріхуємо самих себе, ми іновірці своїх прагнень… Наші ґеометричні розрахунки зводяться у маленьку крапочку, стаючи статичною дійсністю, з координатою для Машини Часу. 
:: ХХ :: 9.12.99.


 ={ ++[ САМОТНІМ ]++ }=

“Зачиніть вікна! Я хочу зникнути в сірих закутках темної кімнати! Це примітивне сонце видається мені неприйнятно святковим. Затуліть чимось небо, у ньому панує безсюжетність кольорів! Я хочу іншої величі! Запніть Землю!.. мені чомусь верзеться відчути себе самотнім”, – осяяло божевільного…
:: ХХ :: 16.01.00.


 ={ ++[ КОЛИ ТИСНУТЬ ]++ }=

Коли на мене тиснуть – я ховаюсь у спокої, що межує з самотністю. 
Відсторонюючись від збаламученого світу, я відчуваю в собі самодостатність не стати соціяльним байстрюком. Мене перевиховує почуття бути інертним. Моя воля – це непідвладна фортеця, за якою виховую своє самоутвердження, своє “Я”. Є люди, що співчувають упевненим в собі… Для них поняття “тиснути” – це “рятувати”!
:: ХХ :: 28.01.00.


 ={ ++[ ГОЛОС ]++ }=

Голос, відокремившись від тіла і перетнувши простір, звертає на себе зусилля якогось вуха й тіла, щоб прийняти нову для себе обгортку. Блукають привидами голоси, роздираючи повітря своїми гострими іклами емоцій. У дискусійних коловертях недовподоби їм відсутність до себе уваги. Вони люблять, коли їх величають “перлами”. Вони погано себе почувають у в’їдливих тілах.
Блукає голос, що відокремився від одиниці загального, по чужих вустах. Може почує власник свого витвору – себе, серед натовпу, вигукнувши: “Я вже й забувся про твоє існування!”
:: ХХ :: 28.01.00.


 ={ ++[ ПРИРОДНІСТЬ ]++ }=

Дивлюсь на світ. Намагаюсь переконати себе в існуванні протилежностей. Шкрябаю пальцями роздумів по зимній воді переконань. З часом починає потроху ясніти… Зайвий раз 
втовкмачує цей світ у мої схиблені очі про свою при-
родність. Декого така звичаєвість повинна зро-
бити божевільним, я вважаю: мене – ні! 
Мені долею написано вчасно сха-
менутися. 
Отже? …а чи варто себе у чомусь переконувати?.. 
:: ХХ :: 18.02.00.


 ={ ++[ ПРОСТІР ]++ }=

Бубнявіє іржавий простір у маленькім світі наших поглядів.
Світло гримає у напнутому просторі, як… Я, притлумлений цією динамікою звучання, вібрую, злившись у напрузі “Я – існую”! “Я – існую!” підпорядковуючись дивним вібраціям.
Сильний виразний удар із наростаючої тривожности, де в раптовій шпарині простору тане людина…
Було якесь дивне відчуття простору. Падаюче павутиння думок обволочувало Землю. Хмари павутинь змінювали настрій. Усе підпорядковувалось дивовижному плину думок, що ухопились обома руками людського існування за секундну стрілку Всесвіту. … секунда, ще секунда, ще секунда… Була незворушна маячня слів, а може – снів, невиразне белькотіння вуст. Хруст. Хтось спробував зупинити час, але потрапив під коліщатка впевненого Годинника.
:: ХХ :: 27.02.00., 18.03.00.


 ={ ++[ ІНЕЄМ ]++ }=

Повільно крізь натовп рухались жахливі ікони облич. У них прочитувалась неприхована дикість часу. Погляд відчував відтінки боязких думок, що лягали на обличчя старечим інеєм переживань. Світ раптово світлішав, коли сяяв чийсь образ…
Мого погляду торкалась невимовна святковість.
:: ХХ :: 3.04.00.


 ={ ++[ ЇЖА ПАМ’ЯТИ ]++ }=

Сонце вдихнуло стола, підпаливши незворушні аркуші, що спрагло хапали повітря, як риби. Вітер вирішив здмухнути орбіти Землі, щоб розкуйовдити гаряче волосся рудих компасів. Крізь окуляри ґрунту, у теплу м’якоть невідомости пробивались погляди зерен. Людина, що заблукала, зобов’язалась перед собою шукати свій шлях навпомацки. Гори палили монети розмов – прозою. Розпинались вибухівки-вчительки… Горло задумливо стиснула їжа пам’яти. Серце гарчало, як верстат для штампування звичностей. Аркуші, злизуючи смак схибленого вітру хутко сховалися за обкладинкою розмов. А ви казали: “збочення!”
:: ХХ :: 14.10.00.


 ={ ++[ ДЕЩО ]++ }=

Тінь ключа через звичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, зойкнувши два рази, вийшла на світло.
Друковані літери на животі неба, зігнули паперові думки у сяєво тьмяної лямпи. (Мова йдеться про колір царської крови).
Телефонна слухавка виклацала дверима по інформаційному волоссю і, розшліфовуючи час, спіткнула тебе на згадці…
Намалюй ластиком по замальованому олівцем зайвого, а там дещо сподобається…
:: ХХ :: 9.11.00.


 ={ ++[ ЖУЙКА ]++ }=

Мені нагадували слова якусь дивну незворотність снів. Я переживав їх тілом, пережовував їхню ґуму, бо я – жуйка… Я – жований… На мені сліди зубних підошов.
А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!
:: ХХ :: ~30.11.00.


 ={ ++[ ПРИСУТНІСТЬ ]++ }=

Він подумав. Потім почав дуже вимогливо виказувати… Спробував… перевірити. Була суцільна порожнеча. Він це розумів і ще дужче починав лізти з себе, щоб довести усю доцільність свого задуму. На нього дивились шість пар очей. Він це розумів і тому був вимогливим. 
Ситуація розумна… – “говорить один”.
Потім… він знову спробував почути. 
Долаючи порожнечу, голос усвідомив свою доцільність, і “згальмувавши” спитав у нього: чому ваша присутність заважає?
:: ХХІ :: 19.10.01.


 ={ ++[ ДВІ ЗУПИНКИ ]++ }=

Я знав точно, що мені потрібно буде зійти через дві зупинки, але щось мені заважало… І я це знав.
Переді мною стояв своєрідної зовнішности чоловік і він мені заважав. Просто заважав. Я попрохав у нього вийти, він неохоче посунувся, я ще раз попрохав і вийшов…
Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?
:: ХХІ :: 4.11.01.


 ={ ++[ МІ…МО…ГОЛОВА ]++ }=

Хилитання спокою розвінчувало дику ненависть до одноманітности. Сірі дерунчики дивились вузлуватими пальцями на мою самовпевнену участь. У прихованому павутинні сміху причаївся дикуватий хлопчина на ймення Ка… далі губився якийсь зв’язок поколінь і ліній. Усе зупинялось на вузлуватих пальцях. Мій дитячий час постійного перебування очима в стелю вираховував з повітря виняткові мі…мо… голова… го…лова… г…олова… ва…ава… ма… ба… га…голова… - музику божевілля. Я відчував цей стан – стан стін… тінь стін… Це спонукало мене думати, що слова даровані для божевілля. Я почав вдягати шкарпетку, довго осмислюючи Бога. Чомусь він мовчав. Я був сірий і холодний. Мною керувала музика. Я жив не містом – тілом. Я перебував у собі. Шкарпетка зупинилась на пальцях ноги. Я вимірював тілом тепло. Хтось, розмішуючи ґоґель-моґель, вивчав моє обличчя. Я його не бачив (когось його…) і не відчував… я і зараз запідозрюю… Хтось обов’язково поряд. Самотність – це вже з тобою. Моя рука повільно вповзла в сукню ліжка і воно ахнуло, я спав… я хотів дуже спати, я хворий, у мене нежить, температура, образ. 
:: ХХІ :: 6.02.02.


 ={ ++[ СКРИПКА ]++ }=

Усі спостерігають, як за  вікнами пролітають вогники. Усім подобається звук скрипки в якій сидять рядами. Скрипка летить у вічність. Вічна музика. Якась людина наспівує сіру пісеньку, від якої розбиваються серця і долі. Шматок клавесину застряг у повітрі і зупинився на одній ноті. Недописаний твір композитора. Пролітають вогники. Хтось каже диви, ма’, зірки, то, мабуть, з планети Земля?! Зірки залітають до дому і зупиняються на підвіконні. Мабуть, така вже мелодія тіла. Тіло не дихає, воно летить у другій половині клавесину, що банально згубив клавіші. Тепер на ньому ніколи не гратиме музикант. Сильні руки піднімають кулю, ставлять на голочку сумніву. І куля тримається. До неї лине скрипка.
:: ХХІ :: 8.02.02.


 ={ ++[ ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА ]++ }=

Наді мною напружено звисали цицьки. Стерва. Конав день. На подушках лежали задоволені обличчя, гіперактивні язики і губи. 
На тіло звисало сало. На сало звисало тіло. Проколоті слова із сережками на язиці вимовляли ля, як …ля. Я ж так і продумав – курва. Обличчя так і хлюпало задоволеннями… шлунку – маленького… серця. Хапало дух. Крапало з душі. Військовики перехопили хіба що (три крапки). Груди і сідниці грали в гіп-гоп. “Короля на шахове поле!” – кричало феміністичне дівоцтво. Шановні, до вашої уваги ми представляємо ціле поле сексуальної діяльности. 
Заряджай! Плі!
Плітки тут зайві. Ми прозаїки, тому наші темпи проґрамні. Ми виходимо плавно на широку ногу планового міньєтаризму. Берімося за активне членство у спільній справі під спільною ґумкою!..
:: ХХІ :: 19.07.02.


 ={ ++[ ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ ]++ }=

Знаєш, ти втомилась ризикувати з вагітністю! Давай, я завагітнію?
Зверни увагу, моє обличчя подано з етикетом. Твоя благодійна інтонація мене тішить.
Моє тіло пахне тобою. Ти збираєш колекцію невимовлених ліній. Давай подаруємо себе картинам?
Теплого літа білі метелики маятимуть вдень. Прогуготіла ілюстрація ніг нашим містом.
На постелі залишки власної ініціятиви приголомшують своєю романтичністю. А ти казала про нещасний висновок!
Знаєш, добре коли тебе відвідують нормальні глюки! Мою увагу привернули благодійні імітації.
У маршрутному таксі, за 50 копійок я нагадав собі запах ґрейпфруту: а пахла меліса! І всього за 50 копійок.
Мені набридла на білому тлі аркуша екстремальна поезія. Я з неї краще зроблю хрестословицю. Тобі подобається… Я знаю.
Намедитуй нам простір! Ми у ньому затишно житимемо. Якщо просто ми хочемо ніжність любити… любити, як простір. 
Твій фонд серця не вміщуватиме наш простір? Даруй мені!
Голі факти сюрчали по підвіконню. Неохайно виховані тіла хотіли ніжно хихотіти… Ді-ти. Ді-ти… Бажали діти ми… цей час.
Моя равликова поведінка втомилась.
Я вам під шкуру – “кохати” не заливаю! Повір, я – страждав, творив в умовах підвищеної майстерности. На нервах жив солодкий жир.
Даруй! Даруй мені теплом своїм ґлобальне потепління.
Саморозташування.
Я знаю, ти любиш поетичні відступи з хірурґічним втручанням. Я це зрозумів, коли ти запропонувала мені зламати носа. (?). Як дуже сумно на підйом…
Два дурники і один поет… Що з того краще? Не кривэлячи ти запитала у себе і вирішила у невлучний момент розсміятися.
Кохана, головне у реалізації почуттів – ставлення!
Натестувбла в собі багато, багато, багато світла. Я справді вдав із себе сліпого. Краще, коли тебе жаліють. Жаліють, що не можуть зазирнути у душу…
Плював на все тимчасово… Моє тіло все пахне тобою. 
Моє ставлення іздихає сюром на шальках постфутуризму. Думка іздихає за сеанс.
Я дуже теплої думки про чиєсь ставлення, про чиєсь тіло, про чиєсь щастя.
Моє щастя – бути.
Торкнись серця, послухай оповідання “У церкві”. Дозвольте пройти, святі та грішні.
:: ХХІ :: 8.09.02.


 ={ ++[ ЕРОТИЧНІ ВІДСТУПИ ]++ }=
під час криміноґенних ситуацій

Закоханий образ тіла на операційному столі, під вправними руками скульптора (радше – кухаря, але то – зайве) обов’язково схаменеться на слова: “За упокій”. Варто причавити в своїй особі черв’ячка ілюзій і підсунути дешевий товар фантазій, як виявиться, що ти не у своїй тарелі, і що твоя ситуація в чужому об’єктиві.
“Стороннім вхід заборонено!” – висить аґітка на маненьких зігнутих листочках перед квіточкою.
– Ви знаєте! Сьогодні квітка вирішила бути приголомшливою. Вона стала позувати перед людиною-прихована-камера. Не дай Біг, завагітніє щастям її фантазія! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня!
Одчинились двері і до халепи увійшла жінка. Вона зупинилась біля ікебани, і у неї стався сумний вираз обличчя – суцільна черепно-мозкова діяльність. Про існування у неї мозку я тільки міг здогадуватись, а ось череп був справжнім. Від мого захвату у неї  перехопило дух і вона гепнулась усім своїм, так би мовити – обличчям, на підлогу, перемкнувши мій погляд колінцями.
Бурмочучи під носа пісеньку про врбжих ляхів й москалів, сівши за рахівницю на мікросхемах – почав я підраховувати свої еротичні відступи від часу появ правильних та лихих урбанізмів. Тимчасово поплювавши на пальці і позбувшись закривавлених після кримінальної операції ґумових рукавичок, вирішив підійти до свого вічного пацієнта, та полоскотавши по його обличчю пальчиками й попрохавши показати мені свого язика, загадати майбутнє. 
:: ХХІ :: 13.09.02.


 ={ ++[ ЗАСЛУЖЕНЕ СЯЙВО ]++ }=
 ={ ++[ АБО ]++ }=
 ={ ++[ РУКА НА РАХІВНИЦІ НІЖНОСТЕЙ ]++ }=

Зверни увагу, мій діяґноз схожий на апендицит. Це не анекдот – це твоє відображення у дзеркалі, радше в люстерку або у воді – з дна до неба. Так краще бачити зорі, здається! Ти маєш ЩОСЬ схоже на слова. Ти хочеш говорити ЦИМ. Обернись, за тобою розквітла пальмою черешня! То не твоє обличчя в люстерку чужих ніжностей – наше! Говори зі мною пальцями. Ти мав чудову можливість помилитися. Молись! Схаменись, відчуй ріжницю між можливістю і того, що можна… Ревуть масні відносини, рахуючись з тертям. Вираховує випадковість свій приступ невиліковности. Гаркає секундна стрілка. Винувата у житті – секунда! Потерпаючі вміють знаходити “стрілку”!.. Мені здається, що ця розмова виховує в нас нове суспільство, із задоволеною формоутворювальною поверховістю щоденного споживання. Мене приваблює ваша поверховість. І раптом у простір: “Чого це у тебе кватирка відкрита?” Ґлюк помножений на ґлюк дорівнює інстинкту мас. У нашу свідомість втовкли суміш нас у натовпі і натовпу із нас. Нам стати виконавцем злих ілюзій та сірих недоречностей утіх? Заходьте в дім заблудшого у блуді м’яких тканин. Я хочу розказати про невпинність жіночих форм шизофренії. Ходи моє до мене диво! Ходи! Я зупиняюся наліво… Я забуваю про можливе веління мас і мого веління. Мовчи! ЩОСЬ схоже на слова… Твоя увага… Рука…
:: ХХІ :: 22.09.02.


 ={ ++[ ДОТИКИ ]++ }=

Народи вірш, після вагітности ти обов’язково матимеш орґазм! Я бентежив на собі дзеркальне відображення твоїх дотиків. Ти дорівнювала композитору, що констатує для себе існування свого шедевру. Правда, ти дивилась на мене крізь спрощений варіянт смачного бублика? Давай-но поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, збочений бедрик полетів! І нащо це йому життя? Западло бути ніжним до всього… Краще стану взірцем! Але знаєш, десь, за третіми дверима знайдуться буржуї, які збуджуються на ту, що не прикривається Богом: голою не шукає собі одежу праведности; й вона у сенсуальних стосунках з ним… ось там… А він чомусь переплутав значення слів оральний і анальний, з чого вийшла прикра ситуація… За своїми статистичними оцінками він зрозумів, що втратив наївність. Не легко їй було – голій з наївним статистом! І так, як усе це є за третіми дверима, цур, я нікому нічого не говорив! Осьо тільки й но мали розмову про віршика, що має народитися й трапитись маленьке диво. Добре?
:: ХХІ :: 3.10.02.


 ={ ++[ ГИКАВКА ]++ }=

Зґвалтоване сяйво у погляді постфутуриста схотіло змінити своє розташування у темряві. 
Постфутурист, доводячи до орґазму велич природи, запліднив її своєю присутністю. З води вийшла на берег Гикавка і подивилась підозріло на розжарену Особливість, що вляглась грітися  
зґвалтованим сонцем. “Завжди знайдуться трутні, що на чуже добро тіло підставляють” – подумала Гикавка й свиснула Особливість по-совєтськи. Гикавка заспокоїлась. Під ластоподібними крилами ворушились ноги, їх було багато і вони збоченялися над м’ячем. Арбітр кліпнув оком, цмокнув язиком і у кімнаті стало приємно тихо і затишно-зручно. Десь у сусіда, над великим волохатим вухом дзижчав комар. 
Постфутуристу було весело.
:: ХХІ :: 5.10.02.


 ={ ++[ КОНТРАЦЕПЦІЯ, ]++ }=
лише не суши душу

Кілька вдалих етапів самореалізації і я стану дискомфортом у літературі. Усі схочуть не так, як я схочу хотіти. Хі-хі не вийде – буде регіт. Ходи-но сюди, я пригощу тебе своєю принадністю і ти волітимеш, як я. Хіба ти дихатимеш мною? Почнеться дихання зі змін. Латає небо золотаве денце душі. Ось бачиш, небо вже спромігся ти ковтнути! Утни космічну мережу ракет тілесних! Мій телевізор передав, що я відсутній в межах часу. …мені дарованому світу. Грішить Світбог у денній лямпі. А я сиджу на півдорозі розбитий мрією за простір. Ти переконаний в собі? Хіба мені дається воля, коли воліють жити всі?
:: ХХІ :: 5.10.02.  


 ={ ++[ ЧЕРЕВОРОЗПУСНИК ]++ }=

Привіт, розчулена інтелектом! Ти не розгубишся на моєму стривоженому тілі. Ось, саме так, спілкуючись із Невидимим, ми починаємо розуміти свою багатозначність. 
Хоріє хрест, звисають чемно руки і світ рабів й арабів перед Богом здіймають “себе?”, “славу?”, “дух?”, “…?”. Тихенько смокче з папірця солодка киця рибку. Папірець схожий на розгорнуту схему Землі. (Дивний збіг апетитів). Ця мила киця має також і моє!.. 
Підглядати за життям – невдячна справа, якщо хліб видовищ конструктивно вирішив: вийти блювотою.
Я формую високі ідеали: закосмічую життя! На біса вам цей бісер халєровий? На руку любовна сила плете фенічку! Приміром: Силу, за чудовою можливістю, ми маємо обізвати: “Салом”, до того ж маючи для прихованих вуст чималеньку ширіньку… до самого куприка на голові. 
Десь на поезії ворушили кохання. Стояли стоси книг та з них на діл упала тільки Біблія (для споживача) – одненька-одненька. Самотина! Не було для неї пари!..
На телефонному дроті висів камікадзе-череворозпусник.
:: ХХІ :: 19.10.02.


 ={ ++[ ЯК У ПІСОК ДИВИВСЯ ]++ }=

Дивно, вона знає його в потилицю. На цій потилиці, як починається, так і закінчується романтика. Їй чомусь (як придивилась було уважно) привиділась його потилиця змащена шоколадом з красивих леді… Вона навчила себе думати, що це має бути тільки як сон і… крапка. Енна потилиця про це здогадувалась і вдаючи, що саме так і думає “бачила її на своїй шиї!” Отже, сіромозкість потиличного хребця перевищила цноту страусового погляду у пісок.
Як у салон веселої моди дивилась: о, Боже всесильний, усе на лице!..
:: ХХІ :: 3.11.02.


 ={ ++[ У ПОШУКАХ БОГА ]++ }=

Чому мені так дурно і моторошно? (Питання до себе). Уже котру годину хочу узятись за серйозну справу ніж сидіти і виливати на наступний день після дня свого народження фіґню. 
Шкребе душу дурня відносин     син      а    ма              лось  дурний але в тому… щось таки є. Хочеться матюкатись хоча ніколи цього по-справжньому не робив. Не вважаю за потребу? А коли мене так…: по-християнськи, обухом по голові буц-буц. Лікар сказав аритмія. Я поза ритмом. В моєму “Я” – А-ритмія. Боляче, дурно, спокійно – бо сам!!! 
Хочу бути самим собою! Я хочу залишатись собою! Не маєте права лізти, влазити, пхатися, встромляти свою присутність у мою. На-а-фіґ вам існування з Богом?
Бог сам розбереться – не маленький!
Маю працювати. Маю, бо плине час, час, час… Час… коли час жити? Коли замість тебе щось мають, наприклад: “Бога”?.. А я маю біль, краще – “Біль”. Біль від Бога. Я і болю б не мав, якби не представники Його – Великого – Всюдисущого біля мене. 
Біль – він кращий – бо неБОГ.
Я не хочу Болю. Він сторонній – це тільки подразник на мою присутність… Де?
Хочу знищити присутність… Присутність… У чомусь може це бути загрозою для Бога. Але він вічний! Не те що я: Олег Левченко… підкреслити, закреслити, вбити присутність заради присутности і змісту чогось більшого за присутність.
:: ХХІ :: 3.11.02.

_________________________

ЛЕВЧЕНКО Олег Ґеорґійович

БЕЗ НАДСАД ВІЧНОСТИ
проза

Л38   Без надсад вічности: Проза / Реценз. Мист. ґільд. “Nеабищо”. - Житомир: 
Біб. мист. ґільд. “Nеабищо” (вип. 1), 2003. - 20 с.  
ISBN 5-7592-0617-6

www.ravlyk.iatp.org.ua
“Жвавий равлик”
[сайт Мистецької ґільдії “Nеабищо”]
e-пошт – ravlyk@bigmir.net 

Набір і верстка - автора.
Рецензент - Мистецька ґільдія “Nеабищо”.
Друк ризоґрафічний.
Січень 2003 року.
Наклад 250 прим.

Зміст збірки прозових мініатюр Олега Левченка "Без надсад вічности" (2003)

{"?"= ЗМІСТ ="?"}

Біографія 3
Скло 4
Роздуми 4
Так просто 4
На човні життя 5
Пронизаний болем 5
Сіра пляма 5
Узвичаєно 6
І не тільки за часів радянських 6
"Смак прози" 6
Співучасник 7
Символи бабиного літа 7
Порох 7
Крапка 8
Зерно участи 8
Існування 8
Самотнім 8
Коли тиснуть 9
Голос 9
Природність 9
Простір 10
Інеєм 10
Їжа пам'яти 10
Дещо 11
Жуйка 11
Присутність 11
Дві зупинки 11
Мі…мо…голова 12
Скрипка 12
Експлуатація ліжка 13
Давай дружити ліжками 13
Еротичні відступи від час криміноґенних ситуацій 14
Заслужене сяйво або рука на рахівниці ніжностей 15
Дотики 16
Гикавка 16
Контрацепція, лише не суши душу 17
Черевороспусник 17
Як у пісок дивився 18
Зміст 19

ЛЕВЧЕНКО Олег Ґеорґійович

БЕЗ НАДСАД ВІЧНОСТИ

проза

Л38   Без надсад вічности: Проза / Реценз. Мист. ґільд. "Nеабищо". - Житомир: 

Біб. мист. ґільд. "Nеабищо" (вип. 1), 2003. - 20 с.  

ISBN 5-7592-0617-6

www.ravlyk.iatp.org.ua

"Жвавий равлик"

[сайт Мистецької ґільдії "Nеабищо"]

e-пошт - ravlyk@bigmir.net 

Набір і верстка - автора.

Рецензент - Мистецька ґільдія "Nеабищо".

Друк ризоґрафічний.

Січень 2003 року.

Наклад 250 прим.

Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.19.

Олег Левченко. У пошуках Бога (шкіц)

 ={ ++[ У ПОШУКАХ БОГА ]++ }=

Чому мені так дурно і моторошно? (Питання до себе). Уже котру годину хочу узятись за серйозну справу, ніж сидіти і виливати на наступний день після дня свого народження фіґню.
Шкребе душу дурня відносин     син      а    ма              лось  дурний але в тому... щось таки є. Хочеться матюкатись, хоча ніколи цього по-справжньому не робив. Не вважаю за потребу? А коли мене так... по-християнськи, обухом по голові: буц-буц. Лікар сказав аритмія. Я поза ритмом. В моєму "Я" - А-ритмія. Боляче, дурно, спокійно - бо сам!!!
Хочу бути самим собою! Я хочу залишатись собою! Не маєте права лізти, влазити, пхатися, встромляти свою присутність у мою. На-а-фіґ вам існування з Богом?

Бог сам розбереться - не маленький!

Маю працювати. Маю, бо плине час, час, час... Час... коли час жити? Коли замість тебе щось мають, наприклад: "Бога"?.. А я маю біль, краще - "Біль". Біль від Бога. Я і болю б не мав, якби не представники Його - Великого - Всюдисущого біля мене.

Біль - він кращий - бо неБОГ.

Я не хочу Болю. Він сторонній - це тільки подразник на мою присутність... Де?
Хочу знищити присутність... Присутність... У чомусь може це бути загрозою для Бога. Але він вічний! Не те що я: Олег Левченко... підкреслити, закреслити, вбити присутність заради присутности і змісту чогось більшого за присутність.
:: ХХІ :: 3.11.02.

Левченко О.Г. У пошуках Бога [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.18.

Олег Левченко. Як у пісок дивився (шкіц)

 ={ ++[ ЯК У ПІСОК ДИВИВСЯ ]++ }=

Дивно, вона знає його в потилицю. На цій потилиці як починається, так і закінчується романтика. Їй чомусь (як придивилась було уважно) привиділась його потилиця змащена шоколадом з красивих леді... Вона навчила себе думати, що це має бути тільки як сон і... крапка. Енна потилиця про це здогадувалась і вдаючи, що саме так і думає "бачила її на своїй шиї!" Отже, сіромозкість потиличного хребця перевищила цноту страусового погляду у пісок.
Як у салон веселої моди дивилась: о, Боже всесильний, усе на лице!..
:: ХХІ :: 3.11.02.

Левченко О.Г. Як у пісок дивився [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.18.

Олег Левченко. Череворозпустник (шкіц)

 ={ ++[ ЧЕРЕВОРОЗПУСНИК ]++ }=

Привіт, розчулена інтелектом! Ти не розгубишся на моєму стривоженому тілі. Ось, саме так, спілкуючись із Невидимим, ми починаємо розуміти свою багатозначність.
Хоріє хрест, звисають чемно руки і світ рабів й арабів перед Богом здіймають "себе?", "славу?", "дух?", "...?". Тихенько смокче з папірця солодка киця рибку. Папірець схожий на розгорнуту схему Землі. (Дивний збіг апетитів). Ця мила киця має також і моє!..  Підглядати за життям - невдячна справа, якщо хліб видовищ конструктивно вирішив: вийти блювотою.
Я формую високі ідеали: закосмічую життя! На біса вам цей бісер халєровий? На руку любовна сила плете фенічку! Приміром: Силу, за чудовою можливістю, ми маємо обізвати "Салом", до того ж маючи для прихованих вуст чималеньку ширіньку... до самого куприка на голові.
Десь на поезії ворушили кохання. Стояли стоси книг та з них на діл упала тільки Біблія (для споживача) - одненька-одненька. Самотина! Не було для неї пари!..
На телефонному дроті висів камікадзе-череворозпусник.
:: ХХІ :: 19.10.02.

Левченко О.Г. Черевороспустник [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.17.

Олег Левченко. Контрацепція, лише не суши душу (шкіц)

 ={ ++[ КОНТРАЦЕПЦІЯ, ]++ }=
лише не суши душу

Кілька вдалих етапів самореалізації і я стану дискомфортом у літературі. Усі схочуть не так, як я схочу хотіти. "Хі-хі" не вийде - буде регіт. Ходи-но сюди, я пригощу тебе своєю принадністю і ти волітимеш, як я. Хіба ти дихатимеш мною? Почнеться дихання зі змін. Латає небо золотаве денце душі. Ось бачиш, небо вже спромігся ти ковтнути! Утни космічну мережу ракет тілесних! Мій телевізор передав, що я відсутній в межах часу. ...мені дарованому світу. Грішить Світбог у денній лямпі. А я сиджу на півдорозі, розбитий мрією за простір. Ти переконаний в собі? Хіба мені дається воля, коли воліють жити всі?
:: ХХІ :: 5.10.02. 

Левченко О.Г. Контрацепція, лише не суши душу [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.17.

Олег Левченко. Гикавка (шкіц)

 ={ ++[ ГИКАВКА ]++ }=

Зґвалтоване сяйво у погляді постфутуриста схотіло змінити своє розташування у темряві.
Постфутурист, доводячи до орґазму велич природи, запліднив її своєю присутністю. З води вийшла на берег Гикавка і подивилась підозріло на розжарену Особливість, що вляглась грітися зґвалтованим сонцем. "Завжди знайдуться трутні, що на чуже добро тіло підставляють" - подумала Гикавка й свиснула Особливість по-совєтськи. Гикавка заспокоїлась. Під ластоподібними крилами ворушились ноги, їх було багато і вони збоченялися над м'ячем. Арбітр кліпнув оком, цмокнув язиком і у кімнаті стало приємно тихо і затишно-зручно. Десь у сусіда, над великим волохатим вухом дзичав комар.
Постфутуристу було весело.
:: ХХІ :: 5.10.02.

Левченко О.Г. Гикавка [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.16.

Олег Левченко. Дотики (шкіц)

 ={ ++[ ДОТИКИ ]++ }=

Народи вірш, після вагітности ти обов'язково матимеш орґазм! Я бентежив на собі дзеркальне відображення твоїх дотиків. Ти дорівнювала композитору, що констатує для себе існування свого шедевру. Правда, ти дивилась на мене крізь спрощений варіянт смачного бублика? Давай-но поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, збочений бедрик полетів! І нащо це йому життя? Западло бути ніжним до всього... Краще стану взірцем! Але знаєш, десь, за третіми дверима знайдуться буржуї, які збуджуються на ту, що не прикривається Богом: голою не шукає собі одежу праведности; й вона у сенсуальних стосунках з ним... ось там... А він чомусь переплутав значення слів оральний і анальний, з чого вийшла прикра ситуація... За своїми статистичними оцінками він зрозумів, що втратив наївність. Не легко їй було - голій з наївним статистом! І так, як усе це є за третіми дверима, цур, я нікому нічого не говорив! Осьо тільки й но мали розмову про віршика, що має народитися й трапитись маленьке диво. Добре?
:: ХХІ :: 3.10.02.

Левченко О.Г. Дотики [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.16.

Олег Левченко. Заслужене сяйво або рука на рахівниці ніжностей (шкіц)

 ={ ++[ ЗАСЛУЖЕНЕ СЯЙВО АБО РУКА НА РАХІВНИЦІ НІЖНОСТЕЙ ]++ }=

Зверни увагу, мій діяґноз схожий на апендицит. Це не анекдот - це твоє відображення у дзеркалі, радше в люстерку або у воді - з дна до неба. Так краще бачити зорі, здається! Ти маєш ЩОСЬ схоже на слова. Ти хочеш говорити ЦИМ. Обернись, за тобою розквітла пальмою черешня! То не твоє обличчя в люстерку чужих ніжностей - наше! Говори зі мною пальцями. Ти мав чудову можливість помилитися. Молись! Схаменись, відчуй ріжницю між можливістю і тим, що можна... Ревуть масні відносини, рахуючись з тертям. Вираховує випадковість свій приступ невиліковности. Гаркає секундна стрілка. Винувата у житті - секунда! Потерпаючі вміють знаходити "стрілку"!.. Мені здається, що ця розмова виховує в нас нове суспільство із задоволеною формоутворювальною поверховістю щоденного споживання. Мене приваблює ваша поверховість. І раптом у простір: "Чого це у тебе кватирка відкрита?" Ґлюк помножений на ґлюк дорівнює інстинкту мас. У нашу свідомість втовкли суміш нас у натовпі і натовпу із нас. Нам стати виконавцем злих ілюзій та сірих недоречностей утіх? Заходьте в дім заблудшого у блуді м'яких тканин. Я хочу розказати про невпинність жіночих форм шизофренії. Ходи моє до мене диво! Ходи! Я зупиняюся наліво... Я забуваю про можливе веління мас і мого веління. Мовчи! ЩОСЬ схоже на слова... Твоя увага... Рука...
:: ХХІ :: 22.09.02.

Левченко О.Г. Заслужене сяйво або рука на рахівниці ніжностей [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.15.

Олег Левченко. Еротичні відступи під час криміноґенних ситуацій (шкіц)

 ={ ++[ ЕРОТИЧНІ ВІДСТУПИ ]++ }=
під час криміноґенних ситуацій

Закоханий образ тіла на операційному столі під вправними руками скульптора (радше - кухаря, але то - зайве) обов'язково схаменеться на слова: "За упокій". Варто причавити в своїй особі черв'ячка ілюзій і підсунути дешевий товар фантазій, як виявиться, що ти не у своїй тарелі, і що твоя ситуація в чужому об'єктиві.
"Стороннім вхід заборонено!" - висить аґітка на маненьких зігнутих листочках перед квіточкою.
- Ви знаєте! Сьогодні квітка вирішила бути приголомшливою. Вона стала позувати перед людиною-прихована-камера. Не дай Біг, завагітніє щастям її фантазія! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня! Вона ж така гарнюня!
Одчинились двері і до халепи увійшла жінка. Вона зупинилась біля ікебани, і у неї стався сумний вираз обличчя - суцільна черепно-мозкова діяльність. Про існування у неї мозку я тільки міг здогадуватись, а ось череп був справжнім. Від мого захвату у неї  перехопило дух і вона гепнулась усім своїм, так би мовити - обличчям, на підлогу, перемкнувши мій погляд колінцями.
Бурмочучи під носа пісеньку про вражих ляхів й москалів, сівши за рахівницю на мікросхемах - почав я підраховувати свої еротичні відступи від часу появ правильних та лихих урбанізмів. Тимчасово поплювавши на пальці і позбувшись закривавлених після кримінальної операції ґумових рукавичок, вирішив підійти до свого вічного пацієнта, та полоскотавши по його обличчю пальчиками й попрохавши показати мені свого язика, загадати майбутнє.
:: ХХІ :: 13.09.02.

Левченко О.Г. Еротичні відступи під час криміноґенних ситуацій [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.14-15.

Олег Левченко. Давай дружити ліжками (шкіц)

 ={ ++[ ДАВАЙ ДРУЖИТИ ЛІЖКАМИ ]++ }=

Знаєш, ти втомилась ризикувати з вагітністю! Давай, я завагітнію?
Зверни увагу, моє обличчя подано з етикетом. Твоя благодійна інтонація мене тішить.
Моє тіло пахне тобою. Ти збираєш колекцію невимовлених ліній. Давай подаруємо себе картинам?
Теплого літа білі метелики маятимуть вдень. Прогуготіла ілюстрація ніг нашим містом.
На постелі залишки власної ініціятиви приголомшують своєю романтичністю. А ти казала про нещасний висновок!
Знаєш, добре коли тебе відвідують нормальні глюки! Мою увагу привернули благодійні імітації.
У маршрутному таксі, за 50 копійок я нагадав собі запах ґрейпфруту: а пахла меліса! І всього за 50 копійок.
Мені набридла на білому тлі аркуша екстремальна поезія. Я з неї краще зроблю хрестословицю. Тобі подобається... Я знаю.
Намедитуй нам простір! Ми у ньому затишно житимемо. Якщо просто ми хочемо ніжність любити... любити, як простір.
Твій фонд серця не вміщуватиме наш простір? Даруй мені!
Голі факти сюрчали по підвіконню. Неохайно виховані тіла хотіли ніжно хихотіти... Ді-ти. Ді-ти... Бажали діти ми... цей час.
Моя равликова поведінка втомилась.
Я вам під шкіру - "кохати" не заливаю! Повір, я - страждав, творив в умовах підвищеної майстерности. На нервах жив солодкий жир.
Даруй! Даруй мені теплом своїм ґлобальне потепління.
Саморозташування.
Я знаю, ти любиш поетичні відступи з хірурґічним втручанням. Я це зрозумів, коли ти запропонувала мені зламати носа. (?). Як дуже сумно на підйом...
Два дурники і один поет... Що з того краще? Не кривулячи, ти запитала у себе і вирішила у невлучний момент розсміятися.
Кохана, головне у реалізації почуттів - ставлення!
Натестувала в собі багато, багато, багато світла. Я справді вдав із себе сліпого. Краще, коли тебе жаліють. Жаліють, що не можуть зазирнути у душу...
Плював на все тимчасово... Моє тіло все пахне тобою.
Моє ставлення іздихає сюром на шальках постфутуризму. Думка іздихає за сеанс.
Я дуже теплої думки про чиєсь ставлення, про чиєсь тіло, про чиєсь щастя.
Моє щастя - бути.
Торкнись серця, послухай оповідання "У церкві". Дозвольте пройти, святі та грішні.
:: ХХІ :: 8.09.02.

Левченко О.Г. Давай дружити ліжками [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.13-14.

Олег Левченко. Експлуатація ліжка (шкіц)

 ={ ++[ ЕКСПЛУАТАЦІЯ ЛІЖКА ]++ }=

Наді мною напружено звисали цицьки. Стерва. Конав день. На подушках лежали задоволені обличчя, гіперактивні язики і губи.
На тіло звисало сало. На сало звисало тіло. Проколоті слова зі сережками на язиці вимовляли ля, як ...ля. Я ж так і подумав - курва. Обличчя так і хлюпало задоволеннями... шлунку - маленького... серця. Хапало дух. Крапало з душі. Військовики перехопили хіба що (три крапки). Груди і сідниці грали в гіп-гоп. "Короля на шахове поле!" - кричало феміністичне дівоцтво. Шановні, до вашої уваги ми представляємо ціле поле сексуальної діяльности.
Заряджай! Плі!
Плітки тут зайві. Ми прозаїки, тому наші темпи проґрамні. Ми виходимо плавно на широку ногу планового міньєтаризму. Берімося за активне членство у спільній справі під спільною ґумкою!..
:: ХХІ :: 19.07.02.

Левченко О.Г. Експлуатація ліжка [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.13.

Олег Левченко. Скрипка (шкіц)

 ={ ++[ СКРИПКА ]++ }=

Усі спостерігають, як за  вікнами пролітають вогники. Усім подобається звук скрипки в якій сидять рядами. Скрипка летить у вічність. Вічна музика. Якась людина наспівує сіру пісеньку, від якої розбиваються серця і долі. Шматок клавесину застряг у повітрі і зупинився на одній ноті. Недописаний твір композитора. Пролітають вогники. Хтось каже диви, ма', зірки, то, мабуть, з планети Земля?! Зірки залітають до дому і зупиняються на підвіконні. Мабуть, така вже мелодія тіла. Тіло не дихає, воно летить у другій половині клавесину, що банально згубив клавіші. Тепер на ньому ніколи не гратиме музикант. Сильні руки піднімають кулю, ставлять на голочку сумніву. І куля тримається. До неї лине скрипка.

:: ХХІ :: 8.02.02.

Левченко О.Г. Скрипка [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.12.

Олег Левченко. Мі...мо... голова (шкіц)

 ={ ++[ МІ...МО... ГОЛОВА ]++ }=

Хилитання спокою розвінчувало дику ненависть до одноманітности. Сірі дерунчики дивились вузлуватими пальцями на мою самовпевнену участь. У прихованому павутинні сміху причаївся дикуватий хлопчина на ймення Ка... далі губився якийсь зв'язок поколінь і ліній. Усе зупинялось на вузлуватих пальцях. Мій дитячий час постійного перебування очима в стелю вираховував з повітря виняткові мі...мо... голова... го...лова... г...олова... ва...ава... ма... ба... га...голова... - музику божевілля. Я відчував цей стан - стан стін... тінь стін... Це спонукало мене думати, що слова даровані для божевілля. Я почав вдягати шкарпетку, довго осмислюючи Бога. Чомусь він мовчав. Я був сірий і холодний. Мною керувала музика. Я жив не містом - тілом. Я перебував у собі. Шкарпетка зупинилась на пальцях ноги. Я вимірював тілом тепло. Хтось, розмішуючи ґоґель-моґель, вивчав моє обличчя. Я його не бачив (когось його...) і не відчував... я і зараз запідозрюю... Хтось обов'язково поряд. Самотність - це вже з тобою. Моя рука повільно вповзла в сукню ліжка і воно ахнуло, я спав... я хотів дуже спати, я хворий, у мене нежить, температура, образ.
:: ХХІ :: 6.02.02.

Левченко О.Г. Мі...мо... голова [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.12.

Олег Левченко. Дві зупинки (шкіц)

 ={ ++[ ДВІ ЗУПИНКИ ]++ }=

Я знав точно, що мені потрібно буде зійти через дві зупинки, але щось мені заважало... І я це знав.
Переді мною стояв своєрідної зовнішности чоловік і він мені заважав. Просто заважав. Я попрохав у нього вийти, він неохоче посунувся, я ще раз попрохав і вийшов...
Навіщо я вийшов, коли мені потрібно було зійти через дві зупинки?
:: ХХІ :: 4.11.01.

Левченко О.Г. Дві зупинки [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.11.

Олег Левченко. Присутність (шкіц)

 ={ ++[ ПРИСУТНІСТЬ ]++ }=

Він подумав. Потім почав дуже вимогливо виказувати... Спробував... перевірити. Була суцільна порожнеча. Він це розумів і ще дужче починав лізти з себе, щоб довести усю доцільність свого задуму. На нього дивились шість пар очей. Він це розумів і тому був вимогливим.
Ситуація розумна... - "говорить один".
Потім... він знову спробував почути.
Долаючи порожнечу, голос усвідомив свою доцільність, і "згальмувавши" спитав у нього: чому ваша присутність заважає?
:: ХХІ :: 19.10.01.

Левченко О.Г. Присутність [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.11.

Олег Левченко. Жуйка (шкіц)

={ ++[ ЖУЙКА ]++ }=

Мені нагадували слова якусь дивну незворотність снів. Я переживав їх тілом, пережовував їхню ґуму, бо я - жуйка... Я - жований... На мені сліди зубних підошов.
А я так мріяв бути романтично прикушеною губкою!
:: ХХІ :: ~30.11.00.

Левченко О.Г. Жуйка [шкіц] / Олег Левченко. Без надсад вічности : проза / Житомир : [б. в.], 2003. - 20 с. - (Бібліотека Мистецької ґільдії "Неабищо" ; вип. 1). - С.11.