субота, 1 листопада 2025 р.

Протест і іронія після майбутнього :: Постфутуристичні стратегії Левченка, Здорика, Стронґовського та Кавун

Цілісний аналітичний текст-есе, зосереджений саме на протесті й іронії як внутрішніх механізмах постфутуризму та на різниці їх функціонування у творчості Олега Левченка, Ромця Здорика, Іллі Стронґовського та Вероніки Кавун — з опорою на вибрані тексти колективної збірки «Останнїй zошит постфутуриzму».

У колективній збірці «Останнїй zошит постфутуриzму» протест і іронія не виконують декоративної чи суто риторичної функції. Вони є базовими механізмами мислення, якими поетична мова реагує на втрату майбутнього як історичної, культурної й естетичної обіцянки.

Постфутуризм тут не бореться за новий стиль — він фіксує стан, у якому будь-яка стилістика вже не гарантує сенсу. Саме тому протест і іронія перестають бути жестами і перетворюються на умови існування слова.


I. Протест у постфутуризмі: не проти, а після

Постфутуристичний протест не спрямований проти конкретного ворога. Він не має адресата. Це онтологічний протест — проти самої ідеї поступу, проти спадкоємності як цінности, проти уявлення, що література має «вести» або «пояснювати».

У «Останнїм zошиті…» протест означає:

  • відмову від лінійного розвитку;
  • заперечення культурних авторитетів;
  • руйнування ролі поета як пророка чи коментатора;
  • недовіру до самої мови.

Але цей протест не уніфікований. Кожен із авторів розгортає його у власному регістрі, і саме тут іронія стає ключем до розуміння відмінностей.


II. Олег Левченко: протест як виснаження, іронія як тиша

У текстах Левченка протест уже не потребує голосу. Він вичерпаний. Світ не заперечується — він прийнятий як такий, що не має виходу.

Іронія Левченка не демонстративна. Вона існує у формі дистанції, паузи, мовчання.

Це постіронія: не сміх над абсурдом, а спокійне знання, що абсурд — це норма.

Протест у нього — це відмова від участі в шумі, відмова від гасла, відмова від боротьби як сенсу.


III. Ромець Здорик: агресивний протест і іронія як удар

Здорик представляє найбільш радикальний тип постфутуристичного спротиву. Його протест — прямий, тілесний, агресивний.

Іронія у його текстах:

  • саркастична;
  • гіперболізована;
  • руйнівна.

Вона працює як зброя — проти пафосу, проти серйозности, проти будь-якої претензії на значущість.

Це іронія, що не примирює, а навмисно загострює конфлікт, утримуючи мову у стані постійного напруження.


IV. Ілля Стронґовський: маніфестний протест і раціональна іронія

Стронґовський — найбільш концептуальний голос постфутуризму. Його протест оформлений як позиція, як теза, як твердження.

Іронія тут інтелектуальна. Вона не нищить текст, а знімає з нього сакральність.

Саме у Стронґовського постфутуризм найчіткіше формулюється як стан після історії, після розвитку, після «великих наративів».

Це протест мислителя, який усвідомлює кінець гри і фіксує його правила.


V. Вероніка Кавун: внутрішній протест і іронія сумніву

Протест Кавун — не зовнішній, а інтимний. Він спрямований не проти культури, а всередину — у зону вразливости.

Її іронія:

  • м’яка;
  • самоіронічна;
  • сумнівна.

Вона не нищить, а оголює. Не нападає, а ставить під питання.

У постфутуристичному полі Кавун показує, що після руйнування великих структур залишається людина — з її страхом, непевністю, і потребою говорити.


VI. Поле напруги замість єдности

«Останнїй zошит постфутуриzму» не пропонує єдиної моделі протесту чи іронії. Він демонструє їх розшарування:

  • від агресії — до мовчання;
  • від сарказму — до сумніву;
  • від маніфесту — до стану.

Саме ця неоднорідність не дозволяє постфутуризму перетворитися на чергову школу.


VII. Підсумкова модель постфутуристичного протесту й іронії

У межах «Останнїй zошит постфутуриzму» протест і іронія виконують три ключові функції:

  1. звільняють слово від обов’язку бути значущим у традиційному сенсі;
  2. руйнують ієрархію між «серйозним» і «несерйозним»;
  3. переводять поезію з дії у стан.

Постфутуризм тут — це не крик і не гра. Це мова, яка навчилась існувати після втрати майбутнього.


Висновок

У творчості Левченка, Здорика, Стронґовського та Кавун протест і іронія не заперечують світ і не рятують його. Вони дозволяють у ньому жити.

Це і є головний жест постфутуризму: не створити нову надію, а навчитися говорити в її відсутності.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Післямайбутнє слова: від гасла до простору (стаття)

Постфутуризм у «Останнїй zошит постфутуриzму» та «Розташуванні простору»

«Останнїй zошит постфутуриzму» і збірка Олега Левченка «Розташування простору» утворюють не просто дві книжки в межах одного руху. Вони фіксують перехід постфутуризму від крику до тиші, від гасла до стану, від декларації до просторового переживання слова.

Перша збірка — колективна, вибухова, маніфестна. Друга — індивідуальна, стримана, майже мовчазна. Разом вони показують, як постфутуризм перестає бути позицією спротиву і стає формою буття.


I. Гасло як жест і акт присутності

У «Останнїй zошит постфутуриzму» постфутуризм постає передусім як мовний удар. Гасло тут — не прикраса і не декларативна форма, а акт присутності в культурному полі.

Гасла типу «МИ стоїмо окремо» або «МИ не продовжуємо мистецтво — МИ його нищимо» не прагнуть діалогу. Вони працюють як межа: до і після, своє і чуже, живе і вичерпане.

Цей спосіб мислення безпосередньо спадкує футуристичний жест — руйнування як умову нового початку. Але на відміну від класичного футуризму, тут уже відсутня віра в майбутнє як позитивний горизонт. Є лише переконання, що усе попереднє завершилось.


II. Колективний голос і поліфонія напруги

Колективний характер «Останнїй zошит постфутуриzму» створює ефект не єдиного голосу, а хору напружених частот. Різні автори говорять різними інтонаціями, але всі вони перебувають у стані відмови від спадкоємності.

Це не гармонія і не спільна естетика. Це поле конфліктів, іронії, агресії, сумніву. Тут постфутуризм ще існує як боротьба — з традицією, з читачем, з самою мовою.

Саме в цьому колективному напруженні виникає необхідність наступного кроку: переходу від боротьби до внутрішнього переживання її наслідків.


III. «Розташування простору»: після крику

«Розташування простору» Олега Левченка звучить так, ніби весь маніфестний шум уже відбувся. Це поезія після жесту.

Тут немає гасел. Немає звернення до «МИ». Немає необхідності проголошувати кінець — він уже стався.

Поет працює не з ідеями, а з просторовими станами слова: пауза, відстань, локальність, тиша між рядками.

Простір перестає бути фоном для події і сам стає подією. Мова не спрямована вперед — вона розташована.


IV. Від наміру до стану

У «Останнїй zошит постфутуриzму» слово діє як намір: проголосити, відкинути, заперечити.

У «Розташуванні простору» слово існує як стан: фіксувати, утримувати, дозволяти бути.

Це принципова різниця. Постфутуризм Левченка тут уже не спрямований назовні. Він не потребує ворога. Він не шукає опонента.

Мова більше не бореться — вона живе в умовах, де боротьба втратила сенс.


V. Сенс як топографія

У колективній збірці сенс ще мислиться як орієнтація: проти, попереду, замість.

У «Розташуванні простору» сенс — це топографія. Не куди йти, а де перебуваєш.

Це поетика не розвитку, а присутності. Не історії, а місця. Не майбуття, а післямайбуття.


VI. Висновок: постфутуризм як спосіб буття

«Останнїй zошит постфутуриzму» і «Розташування простору» разом формують цілісну траєкторію постфутуризму: від вибуху до осідання, від гасла до тиші, від колективного жесту до індивідуального простору.

Постфутуризм у цій оптиці — це не стиль і не напрям. Це спосіб існування слова після втрати майбутнього.

Якщо перша збірка — це крик кінця, то друга — життя після нього.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Постфутуризм і «Розташування простору» Олега Левченка: поетика післямайбуття (стаття)

Постфутуризм у сучасному українському літературному процесі залишається явищем погано окресленим і часто зведеним до набору епатажних жестів або декларацій. Проте у випадку Олега Левченка йдеться не про стиль чи угруповання, а про цілісну поетичну онтологію — спосіб існування слова після втрати віри в майбутнє як напрям і мету.

Особливо показовим у цьому контексті є зіставлення поетичної збірки «Розташування простору» з маніфестним блоговим текстом 2007 року, опублікованим на сторінці мистецької ґільдії «Nеабищо».


I. Постфутуризм як декларація (2007)

У публікації від 24 вересня 2007 року, розміщеній на блозі neabyshcho.blogspot.com , Олег Левченко формулює низку принципових положень, які можна вважати маніфестом постфутуризму.

Мистецька ґільдія … несучи у своїй особі частку післямайбуття, безперечно є такою, якою вона має бути: геніяльною, пофіґістичною, збоченою… тією, що ґвалтує реальність.

У цьому тексті постфутуризм визначається не як художній напрям, а як екзистенційна позиція. Ключовими стають кілька тез:

  • людина є тим, ким сама себе називає;
  • література перестає відображати реальність і починає її програмувати;
  • слово функціонує як код, а не як знак.

Таким чином, постфутуризм постає як література після майбутнього, у якій зникає віра в поступ, телос і розвиток.


II. «Розташування простору»: поетика без маніфесту

На відміну від декларативного тону блогу 2007 року, «Розташування простору» не проголошує жодних програм. Це текст не жесту, а стану.

Тут поет не творить нові світи і не закликає до руйнації старих. Він фіксує вже наявне: розкладеність часу, розсипаність сенсів, втрату центру.

Простір у цій збірці не є тлом для події. Він сам стає подією. Кімната, місто, тіло, пауза між словами — усе функціонує як самостійна смислова одиниця.


III. Слово як код і простір

У блоговому тексті 2007 року Левченко прямо говорить про літературу як про систему шифрів і програм. У «Розташуванні простору» ця ідея втілюється практично.

Слово тут:

  • не пояснює;
  • не коментує;
  • не символізує.

Воно створює простір. Поезія працює не як наратив, а як топографія: читач не стежить за розвитком подій, а переміщується між смисловими координатами.

Звідси — уривчастість, мовчання, мінімалізм, відмова від емоційного надлишку. Це не естетика гри, а естетика виснаження.


IV. Постфутуризм проти постмодерну

Важливо відрізняти постфутуризм Левченка від постмодернізму. Якщо постмодерн іронізує, цитує і грає, то постфутуризм — мовчить і фіксує.

У «Розташуванні простору» немає гри з традицією. Є лише життя після її вичерпання. Це поезія не «після текстів», а після віри в текст.

Саме тому ця збірка звучить стримано і майже аскетично: вона не прагне ефекту, бо ефект уже не має сенсу.


V. Висновок

Маніфестний текст 2007 року і збірка «Розташування простору» утворюють єдину дугу: від проголошення постфутуризму — до його тихої, внутрішньої реалізації.

Постфутуризм у Левченка — це:

  • поезія після майбутнього;
  • слово як подія, а не знак;
  • простір як основна категорія буття;
  • людина як координата, а не центр.

Якщо блоговий текст — це крик кінця, то «Розташування простору» — дихання після нього.

Джерело: НАСТУПНОЇ ДОЛІ ЧАСУ / https://neabyshcho.blogspot.com/2007/09/z-z-z-z-z-z-z-z.html?m=1

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────