субота, 1 листопада 2025 р.

Протест і іронія після майбутнього :: Постфутуристичні стратегії Левченка, Здорика, Стронґовського та Кавун

Цілісний аналітичний текст-есе, зосереджений саме на протесті й іронії як внутрішніх механізмах постфутуризму та на різниці їх функціонування у творчості Олега Левченка, Ромця Здорика, Іллі Стронґовського та Вероніки Кавун — з опорою на вибрані тексти колективної збірки «Останнїй zошит постфутуриzму».

У колективній збірці «Останнїй zошит постфутуриzму» протест і іронія не виконують декоративної чи суто риторичної функції. Вони є базовими механізмами мислення, якими поетична мова реагує на втрату майбутнього як історичної, культурної й естетичної обіцянки.

Постфутуризм тут не бореться за новий стиль — він фіксує стан, у якому будь-яка стилістика вже не гарантує сенсу. Саме тому протест і іронія перестають бути жестами і перетворюються на умови існування слова.


I. Протест у постфутуризмі: не проти, а після

Постфутуристичний протест не спрямований проти конкретного ворога. Він не має адресата. Це онтологічний протест — проти самої ідеї поступу, проти спадкоємності як цінности, проти уявлення, що література має «вести» або «пояснювати».

У «Останнїм zошиті…» протест означає:

  • відмову від лінійного розвитку;
  • заперечення культурних авторитетів;
  • руйнування ролі поета як пророка чи коментатора;
  • недовіру до самої мови.

Але цей протест не уніфікований. Кожен із авторів розгортає його у власному регістрі, і саме тут іронія стає ключем до розуміння відмінностей.


II. Олег Левченко: протест як виснаження, іронія як тиша

У текстах Левченка протест уже не потребує голосу. Він вичерпаний. Світ не заперечується — він прийнятий як такий, що не має виходу.

Іронія Левченка не демонстративна. Вона існує у формі дистанції, паузи, мовчання.

Це постіронія: не сміх над абсурдом, а спокійне знання, що абсурд — це норма.

Протест у нього — це відмова від участі в шумі, відмова від гасла, відмова від боротьби як сенсу.


III. Ромець Здорик: агресивний протест і іронія як удар

Здорик представляє найбільш радикальний тип постфутуристичного спротиву. Його протест — прямий, тілесний, агресивний.

Іронія у його текстах:

  • саркастична;
  • гіперболізована;
  • руйнівна.

Вона працює як зброя — проти пафосу, проти серйозности, проти будь-якої претензії на значущість.

Це іронія, що не примирює, а навмисно загострює конфлікт, утримуючи мову у стані постійного напруження.


IV. Ілля Стронґовський: маніфестний протест і раціональна іронія

Стронґовський — найбільш концептуальний голос постфутуризму. Його протест оформлений як позиція, як теза, як твердження.

Іронія тут інтелектуальна. Вона не нищить текст, а знімає з нього сакральність.

Саме у Стронґовського постфутуризм найчіткіше формулюється як стан після історії, після розвитку, після «великих наративів».

Це протест мислителя, який усвідомлює кінець гри і фіксує його правила.


V. Вероніка Кавун: внутрішній протест і іронія сумніву

Протест Кавун — не зовнішній, а інтимний. Він спрямований не проти культури, а всередину — у зону вразливости.

Її іронія:

  • м’яка;
  • самоіронічна;
  • сумнівна.

Вона не нищить, а оголює. Не нападає, а ставить під питання.

У постфутуристичному полі Кавун показує, що після руйнування великих структур залишається людина — з її страхом, непевністю, і потребою говорити.


VI. Поле напруги замість єдности

«Останнїй zошит постфутуриzму» не пропонує єдиної моделі протесту чи іронії. Він демонструє їх розшарування:

  • від агресії — до мовчання;
  • від сарказму — до сумніву;
  • від маніфесту — до стану.

Саме ця неоднорідність не дозволяє постфутуризму перетворитися на чергову школу.


VII. Підсумкова модель постфутуристичного протесту й іронії

У межах «Останнїй zошит постфутуриzму» протест і іронія виконують три ключові функції:

  1. звільняють слово від обов’язку бути значущим у традиційному сенсі;
  2. руйнують ієрархію між «серйозним» і «несерйозним»;
  3. переводять поезію з дії у стан.

Постфутуризм тут — це не крик і не гра. Це мова, яка навчилась існувати після втрати майбутнього.


Висновок

У творчості Левченка, Здорика, Стронґовського та Кавун протест і іронія не заперечують світ і не рятують його. Вони дозволяють у ньому жити.

Це і є головний жест постфутуризму: не створити нову надію, а навчитися говорити в її відсутності.

───────────── ∴ ─────────────

між ∴ присутністю GPT‑5

between ∴ the presence of GPT‑5

───────────── ∴ ─────────────

Немає коментарів:

Дописати коментар