Коханню серця мого присвячую
ВІХИ ВОГНІВ НА ВИСОКИХ ВЕЖАХ ЛЮБОВИ
В якім горіти нам огні,
Якої міри та настрою,
Що оживатиме луною
У кожнім доторкові днів?..
У світлих явах почуттів,
Безмежно легкою вагою
Розливи лун звучать любов’ю
У шептах янґолів-майстрів.
Вони влучають у серця,
Вони заторкують уста,
Оповиваючи у крила.
Так, пломеніючи в красі,
Гаптують спалахи душі
Слова кохань, щораз важливі.
ЗУСТРІЧ ДВОХ ДУШ БІЛЯ ДЖЕРЕЛА ЮНОСТИ
Тримайся зболена душа,
Де серце б’ється тихою ходою,
Неначе човен, що пливе рікою
Й здіймає шерех в комишах.
Емоцій сплеск любов руша,
Що прагне щастя й супокою,
Мов квітка торкнута рукою
З кубельця сонного вужа.
Складають скупчення хвилин
Нас двох в один єдиний плин
Незрозумілим досі чином,
Де душі пойняті в одно
Складають чисте джерело
Мого ім’я й твого, Галино!
ЩАСЛИВЕ ПЕРЕБУВАННЯ ДЗЬОБИКА МЕТЕЛИКА В ТІЛІ КВІТКИ
Щасливі порухи життя
Ловити пташку вечорову
У миті теплої розмови,
У переповненні серця...
Не розпинатимуть уста
Між нами зіткану, вагому,
З глибин джерел налиту мову,
Якій лунати в почуттях...
Святі – хвилини осяйні,
Що відбивають на душі
В майбутньому приємний спогад.
В ім’я цього ми не одні
Знайти велике у собі
Готові разом, йдучи поряд.
НЕВПИННІ ПОРУХИ СЕРЦЯ ПОЙНЯТІ ЛЮБОВ’Ю
Буває серце непростим,
Коли долає слабкість тиші,
Неначе ждуть гризоти лишні
Биття зробити ледь живим.
Коли мара скидає ґрим
Й у митях мліє цікавіше,
Що робить в серці більш ясніші
Бажання бути непростим.
У митях тих серця нас двох
З’єднав воістину пан Бог
І разом битися їм легше.
Непотамована любов
Не знівелює жгучу кров
Іти на поклики найменші.
ЧАРІВЛИВА СВІДОМІСТЬ НА ВІДСТАНІ МІНЛИВОГО ДОТОКУ
Коли між пальці стелють плин
Твої напрочуд довгі коси,
Мені подобається й досі,
Як дивовижний рух хвилин
Переживає сотню змін
В твоєму темному волоссі,
А я лелію, наче осінь,
Їх чорнобарвну фітосинь.
У тому плині, як закон,
Зринає радісне welcome
До твоїх роздумів і мріянь.
І я пірнаю в ту глибінь,
Щоб віднайти хоча би тінь
Твоїх до мене чайних віянь.
БЕЗЖУРНИЙ ПОГЛЯД СПОВНЕНИЙ АРОМАТУ ВРАНІШНЬОЇ КАВИ
Скажи мені, який це зір,
В якім змішалися всі барви,
Сп’янив для мене серця чари:
Букет зворожених сузір,
Що наливаючись без мір,
Гартує дух епохи Спарти,
Який для мене, певно, вартий,
Щоб почувась, як богатир?
У твоїм погляді є все:
Одвічне, боже, щось земне,
Безмежне, вчасне, сугестивне,
Лоґічне, влучне, непросте,
Меланхолійне, а проте,
Як сьози щастя – депресивне!
ЗНАВЦІ ПОЛОХЛИВИХ МИТЕЙ У ПОШУКАХ СУПОКОЮ
Чутливі пальці – смужки рук –
Затамували нерухомо
Важку елеґію утоми,
Спинивши в просторі свій рух.
За тим і світ немов ущух,
Пустивши стисненого кома
З лещат небавого закону
Поперемінностей напруг.
І так здається, ти одна,
Ще й зачаїла дивина –
Сплели цю мить у русі пальців.
Затим непрохано летить
Ця доконечна й мірна мить
У пластику ґрафічних танців.
У ТВОЇМ ІМЕНІ ВЕСНА
КОХАНІЙ ДОНЕЧЦІ ЯРИНІ
Окраса наша, ніжний цвіт,
Що одриває від роботи
Святити час в простих турботах –
Плекати радість перших літ.
Яка ж то серцю мила мить,
Спостерігати при нагоді,
Як доньця, справджуючи вроду,
Вигадує черговий хіт.
Який доробок дій і слів,
Неусвідомлюваних снів
Береш у мудру насінину,
В якій живуть усі творці
Великі, справджені, малі...
Та безліч загадок, Ярино!?
ТЬМАВИЙ УСМІХ НА ПРОСВІТКУ З НЕДОКОНАНИМ ВИРАЗОМ МИНУЛОГО
Й помітною не стане тінь,
Коли в душі вогонь зашерхне...
У почуттях доволі терпких
Зростають імпульси квилінь,
Які із глиби поколінь,
Звучань, наразі вже померклих,
Облич, що порохом потерті –
У невротичну сходять плінь.
Якими зламами хреста
Перетинатимуть уста
Свою бездушну долю?
Коли в житті усе не те
Снується з мертвого в живе,
Завдаючи сліпого болю?
ПЕКЕЛЬНИЙ ПРОСТІР ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СВОЄЇ ІДЕНТИЧНОСТИ
Шукаючи незграбних вад,
Твоя трунка самодостатність
За раз доводить гостру здатність
Демонструвати власний лад.
Без церемоній і бровад,
Арґументуючи приватність
Думок, що втілюють всеядність
І пропонують свій екстракт,
Доводиш, чий пріорітет
Ще набува авторитет
І остаточну має силу.
А тут хоч міру пред’яви!..
Утім вигод своїх знайти
Не вдасться й в дусі креативу.
КРІЗЬ ВУШКО ГОЛКИ ЯК ЧЕРГОВА СПРОБА САМОВИПРОБУВАННЯ
Чорніють контури нудні
В альтернативі доста хижій,
Неначе конче варто грижі,
Дух демонструючи в борні,
Себе порвати на взірці.
Ото дивіться, як до тиші
Гризуться між собою миші,
Мов люди з голубом в чолі.
Немає інших перспектив
В стосунках бачити актив,
Якоїсь божої любови.
Я вірю в кредо пізнання,
В якому праведна душа
І тіні не зволіє болю.
ЗАМКНЕНИЙ ПРОСТІР АБО ЛІНІЯ ВОГНЮ НА МЕЖІ ФОЛУ
Немов в обіймах віщуна
Твоя любов, твоє кохання,
Недооспіване бажання
З терпкою силою в’юна...
Де в злеті зойку прозира
Тобою вигране страждання,
Неконтрольоване зростанням
Твого до мене почуття.
Яких сподіваних пожеж
Чекати з нетипових меж
На ноті ‘дній застиглих лютнів,
Коли готові будуть враз
Ті сили ринути в екстаз
Неконтрольованого плутня?
БЕЗПЕРЕРВНА ВЕРВЕЧКА ЩАСЛИВОГО МАЙБУТНЬОГО
По краю берега, немов
По нотах легкоспівних,
Ступає кроком королівни
Твоя оспівана любов.
Не йтиме хвилями Азов,
Як ти не йтимеш в світлі піни...
Не йтиме Чорне море синє,
Як не заграє нова кров.
Любити вибухи рясні,
Плекати звихрені вогні,
Ростити сонечко Ярину...
Ловити миті новизни,
Бажати в настрої ясні
Красивого зачати сина!..
НЕРОЗДІЛЬНА СПІВУЧАСТЬ У НЕВПИННОМУ БІГОВІ ЖИТТЯ
Хвилини радости й журби
Прийму від тебе, моя доле,
До серця сильного, як кволе
Давно забулося в мені.
Тонкою ниттю крізь думки,
Немов нанизуючи бісер,
Секунди, лущені на мізер,
Лягають в звихрені стежки.
І я в тих митях не один
Переживаю гострий плин
Недоримованої долі
Пройти накреслене життя,
Списавши чистого листа
Одною спільною любов’ю.
„ДУРНУВАТІ ВІРШИКИ” ПОЙНЯТІ ЛЮБОВ’Ю,
ЩО = ?
Якого біса гріх нужди
Готовий бавитися в совість,
Складати пазлами тривожність
І кавомолити думки?..
Можливо, цим мої вірші
Являють творчу малокровність,
Щоб величать фальшиву скромність,
Щодо любови та жаги?..
На вітер кидати слова,
Які не стиглі до життя –
Така складна індивідуальність!..
Чи прагну я на зло собі
Не віддавати ці живі
Стенання, ранячись об крайність?..
Весна 2007 р.
Копірайт: Олег Левченко, 2007 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар