Олег Левченко. Дочасна мова (тексти до ненаписаної книги про історію Мистецької ґільдії "Неабищо")

        ДОЧАСНА МОВА*

_______________

        * Прагнення написання цієї книжки є передчасним.

        Тікають дні, місяці й роки - а Ми від цих явищ. Поміж псевдобурхливого натиску літератури - наш острівець-Зоополіс ще не вилиняв на барви пізньої осені. Поки зійде на ніц пам’ять про події з життя "Неабищо", маю спромогу писати. Тому й пишу.

        ЗАЧАТОК

        З чого почалось "Неабищо"?

        Скорше, з мого знайомства з Ромцем Здориком (1997 р.), а, може, у пізніших роках, зі знайомства Стронґовського з Іреною Радзивілл, можливо, індивідуальному формуванню такій особистості, як Вероніка Кавун. Кожна з цих людей ставала складовою одиницею кістяка однієї орґанізації. У 1997-1999 роках були скромно окреслені кола спільних літературних інтересів, підготовлено літературно-мистецький альманах "Зустріч’99", виданий у січні 2000 року.

        

        Кому належить виникнення "Неабищо"?

        Після виходу з друку альманаху "Зустріч’99" та його презентацій, у Ромця Здорика виникла до мене пропозиція згуртувати вузьке коло молодих літераторів, надаючи цьому літературно-містичної ваги в майбутньому. З мого боку вимагалась орґанізація часу і місця проведення таких зустрічей.

        Початок орґанізації "Неабищо".

        Залишаючи поза рядком усі формальності, 7 серпня 2000 року відбулося перше засідання, ще безіменної орґанізації, у досить вузькому колі: Олег Левченко, Ромцьо Здорик, Людмила Сайко, Марія Козлова, Олексій Ковтушенко. Тоді ж було намічено видати збірку поетичних творів, щось на кшталт альманаху "Зустріч", але суто окреслену колом наших літературних засідань. Такою збіркою напочатку 2001 року стала "Першість".

        Чим обумовлено виникнення такої орґанізації?

        По-перше: російськомовним середовищем. По-друге: тиском літераторів старшого покоління на формування нового світогляду, беручи наше творче майбутнє у рамки традиційних уявлень про літературу. Насправді, це вигладало якось незграбно та недоречно. По-третє: сильним бажанням самовиразитися.

        Експеримент - як основа руху.

        Мабуть, непомітною за обсягом, але з першою ноткою претензійности в новобутній літературі початку 2000-ого, стала передмова колективної збірки молодих авторів "Першість". Наскрізною ниткою якої звучали літературні гасла початку ХХ століття, серед яких - експеримент задля експерименту. Це не визначало остаточність нового, а засвідчувало наше прагнення до нього. За додатковими рисами "Першості" крилося: шість авторів, що прямо прочитувалося в назві "шість пер" або "шість персон" та одноколірний картон обкладинок накладу в шести кольорах. Це виглядало смішно, коли хтось зазначав, що "у цій зеленій збірочці...", коли, насправді, вона була не тільки зелена.

        Аґресивні "па" з боку старшого покоління літераторів.

        Несподіванкою для нас стала критика "Першості". На черговому засіданні обласної літстудії ім. Бориса Тена, Валентин Грабовський (керівник цього об’єднання) висловив своє обурення з приводу деяких творів цієї збірки. Цим виявив у більшости присутніх додатковий інтерес до нашої творчости. Не маючи на той час достатнього поширення такого терміну, як "чорний піар" - це набуло саме такого вигляду. Пригадую Миколу Гузенка, який виявився міцним опонентом п. Грабовському. 

        

        Хто представляє ядро "Неабищо"?

        Місце Ромці Здорика, Олега Левченка, Вероніки Кавун, Стронґовського, Богдана Горобчука. 

        ЖИТТЯ

Nеабищо - це спільне між усіма чи кожного окремо?

        Витоки і виструми постфутуризму і з чим це гамають?

        Свого часу радянські лідери обіцяли нашим батькам і нам - їхнім дітям Світле Майбутнє (футур). І люди фактично жили майбутнім, окресливши його рубиконом 2000 року. А що натомість вийшло? У 2000 році мав статися кінець світу. Хочаб "навернутися" комп’ютеризація світу. Ми переступили через усвідомленя майбутнього. 2000 рік лишився піком майбутнього в минулому! Усвідомлене майбутнє - позаду. Нині живемо після майбутнього. І ми представники цього післямайбутнього.

        Здоровий епатаж

        Коли поряд, оточуючі тебе люди, спілкуються переважно російською мовою - я спілкуюся українською. - Так сталося, що традиційна література виправдовує себе, а ми цього не хочемо.

        У чому хосен післямайбуття?

        Будь-яке явище можна описати доним словом, інші слова будуть уточненням та поясненнями. Нехай нас означують одним словом: післямайбути. Засади постфутуру:

1. Загострене відчуття часу. 2. Мова контрастів. 3. Оперування змістом життя. Не бійся собі сказати правду. Найкращий зразок постфутуртворчости, це коли ти з пофіґіста стаєш похуїстом. - і футуристи, і пофіґісти, і реалісти, і модерністи товчуть одну і ту ж воду слів в одній і тій же ступі. 

Мабуть завжди так було: усе контркультурне з часом стає культурою, якій буде протистояти нове контркультурне.

        Ми не боїмося слів

        Ми не прийшли руйнувати, мабуть, - не прийшли й відроджувати.

        Маґільда - так ми називали "мамою" - не з причин появи ґільдії, а людину, яка об'єднувала розумінням наші творчі наміри - Галину Адамівну Кавун (літературне прізвище Малин).

        Збочення

        Література не має бути правильною - вона має бути щирою!

        Усі ми - збоченці і знаходимося в одному човні. Ми маємо бути різними, адже, якщо усі дотримуватимуться одної сторони - човен перекинеться. 5.03.04. Те, що в одному є ідеальним, в іншому стає потворним!

        

        Нам - пофіґ! - це гасло, яке надихало нас усіх.

        Ґеніяльність

        Як човен назвеш, так він і попливе. Коли ми себе називаємо ґеніями - це принаймні означає, що в нас присутня роздвоєність особистости: свій фан, що в кожному з нас сидить так нас любить!!!

        Пофіґізм "Неабищо" як дзеркало реальности.

        У чому полягав розкол "Неабищо"? Юридичні реєстрації.

        Якщо ти хочеш бути ориґінальним ти не маєш бути масою, адже нею завжди користуються. Приклад: усе населення Рад користувалися послугами ощадбанку. Хтось цим скористався. "Nеабищо" хоч і була кількісно маленькою орґанізацією - мала величезні права на індивідуальність кожного. Звісно, належна кожному окремішність не руйнувалась, та час від часу приндилося комусь з орґанізації заводити свою політику, вбачаючи за кожною індивідуальністю не індивідуальність, а "Nеабищо".

БІЛИЙ АРКУШ

        У чому почався внутрішній а не фізичний розкол "Nеабищо"?

        Активний період "Неабищо", або скільки треба зробити кроків, щоб стати ґенієм.

        Майбутнє "Неабищо", навіть якщо його ніколи не буде.

        І настає такий момент, коли починаєш усе сказане сприймати як особисту образу. 

        Ми - покоління втраченого майбутнього!

        

        ВБИТИ САЛО

        Апофіґуля

        Потім починають розповідати про політику, про те, що Росія поглине Україну, економіку, ти зупиняєшся, тобі настільки бридне це чути, що справді відчуваєш в собі анархіста. До чого все це? Я просто - українець і мені нічого більшого не потрібно, жодних розмов про політику, економіку, владу.

        

Зображуючи конкуренцію. Студія ім. Б.Тена. "Перевесло". Клуб "Людмила". "Провінція". "Оксія". ЛСД.

Мій життєвий висновок: якщо я не був свідком - не маю права стверджувати.

Скільки видано складнів та збірок і яких саме?

Поезія стала далекою від життя, а "Неабищо" спробувало її наблизити. Так, певною мірою, у представників постфутуру яскраво виражений натуралізм, ексґібіціонізм

____________

У цьому текстові використано імена авторів і їхньому сучасному літературному звучанні. Попередні імена та прізвища залишаємо правом кожного автора окремо оприлюднювати особисто.

03.11.2007 р.

**

ПІСЛЯМАЙБУТТЯ,

або постфутуржиття 

Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо”

СЮРМУЛЬКА

Уявляєте, колись у літературному процесі жили диноzаври! Zараz ми можемо zустріти тільки zалишки їхнього перебування в Україні та Еуропі. Досліджувати їх ледь zбережені форми вже недоцільно. Можливо, хтось спробує відтворити їхнє иснування віртуально? Дехто намагається натягнути шкіру свого літературного родича на себе. Походження типів? Скелет вже не той, маслаки вже не ті – не мастодонти! Вдавати z себе ґіґанта  у часи мікропроцесорів, ґенетики та психолоґії – невдячна справа. Мастодонтів не відтворимо, не склонуємо! Деталіzують дивлячись у мікроскоп, а не на краєвид [овид]. Деякі zраzки автобіоґрафічного скелету, zнаряддя праці, zакам’янілі zалишки старого літературного процесу, самотні кургани на книжкових полицях – ось і все, що тішитиме нас – сучасних?

ДИНОZАВРИ ВИМЕРЛИ – СЛАВА ПОСТФУТУРИZМУ!

Олег  Левченко

МИ$ТЕЦТВО

Про мистецтво писали всі.

Дуже довго не хотілося бути не-виключенням z тих "всіх". Допекло.

Термінолоґія. Мистецтво се є подача людині zашифрованих шматків її підсвідомости. Причому, останнім часом, чим шифрованіше, тим краще. Zвідси й ростуть ноги у всіляких мистецьких -иzмів. 

Клясичне мистецтво zавше найбільш популярне серед zацікавлених середнього й похилого віку. Чим старша людина, тим менше вона хоче напружуватись іz роzгадуванням шифру мистця. Так, наприклад, будь-яка клясична муzика, від "Реквієму" до балету "Лускунчик" буде сприяти zаспокоєнню та реляксації. Численні ж сучасні арт-напрямки можуть створити, до того ж досить швидко, будь-що в плані настрою і складатиметься він не z одної, а декількох складових. Надсучасний концептуаліzм, що виставляє об'єктом мистецтва побутові речі, примушує zамислитись надовго, якщо людина вzагалі хоче zамислитись. Особисто мені не вдається бачити у иржавій прасці щось більше аніж иржаву праску. Та є фактом, що глядачі в Европейських муzеях zатримуються найдовше саме в zалах концептуаліzму. Навпаки, якщо подавати інформацію беz кодування, ми не сприйматимемо її як річ, варту уваги і підемо до складніших експонатів. Це якраz і є причиною відсутности комерційного попиту на примітивіzм. Одначе, як Малєвіч zробив найбанальнішу річ z усіх можливих, нарід zацікавився що мав на уваzі митець і почав думати над власними версіями сенсу чорного квадрата. Примітивіzм, що має форму, отримує сенс й нового ярличка – аванґардиzм [авторський термін "супрематиzм" не прижився].

То от. Витвором мистецтва може вважатися будь-що zаявлене як витвір мистецтва й zдатне викликати якісь емоції у глядачів. Емоціями в людини вважатимемо проявом порівняння того, що вона бачить й того, що має в душі. Якщо ефект упіzнавання є, і ці емоції ближче до поzитивних, ніж навпаки, то можемо стверджувати що популярність у твору [речі, опусу, і таке инше, необхідне підставити] буде. Трохи реклями й автор zараховується до кодла ґеніїв. Тут спрацьовує ще й стадний інстинкт: "Ви чули про поета Z? Як, такий поет!". І вже неважливо, ЯКИЙ поет цей Z, бо ви неодмінно zахочете скласти своє уявлення про нього. Ефект від Z буде більшим [особисто для вас] якщо він zачепить якийсь ваш асоціятивний ряд. Якщо це станеться, ви купите zбірку Z і роzповісте друzям що конкретно в нього вам сподобалось. Вони вам [не]повірять, та схочуть в тому пересвідчитись самі. Тому підуть і також куплять того Z. Zа деякий час країна поділятиметься на тих, хто zнає про Z і любить його, zнає і не любить та не zнає і не любить ["Какая к чорту поеzія! Работать нада!"]. Ще піzніше спрацює інстинкт стада, бо той Z вже вліz і на телевіzію, і в усю пресу й навіть до хрестоматій. Як zнання про особистість того Z поширюватимуться чутками, то треба сподіватись на культовість і проголошення ґеніяльности. Навіть якщо хтось так не вважає. Це скоро можна буде скаzати й про Андруховича, у якого між німбом і ним небагато лишилося [Пане Юрко, каноніzуватиметесь?].

Відтак, можна zробити і такий висновок: критика, тобто думка осіб, пристосованих на основі свого багатого життєвого й читацького [наприклад] досвіду оцінювати й переоцінювати [бо критиків багато] нові і не дуже твори когось, також стає об'єктом мистецтва. Докаz – антолоґії z цього предмету, м'яко кажучи, досить дивного. Виходить [готуйтеся до нудної тиради], ми не zвикли власноруч формувати власну думку й пристосовуємо до того инших, аби вони на основі власних [суб'єктивних] асоціяцій вивели нам думку про те, чи zможе цей твір принести нам моральне zадоволення. Якщо прослідкувати Маяковського й Пікассо, то можна діzнатися, що вони перші почали галасувати про свою ґеніяльність. Об'єднали в собі творця й критика, адже лоґічно, що вони щось думали z приводу своїх творів. Метода дієва, що, власне, ці ймення і доводять.

Ще один аспект. Якось в Америці одному роzумникові набридло подавати окремо булочку, сосиску та кетчуп іz zеленню до цього. Об'єднане творіння під наzвою "гот-доґ" швидко роzповсюдилось всім світом. Нове і zручне, zаради цього можна наплювати на некорисність й навіть шкідливість. Це стосується усього масового мистецтва. Якщо ж брати "кутюр", то там zручність особливої ролі не грає, бо саме її відсутність робить продукт елітарним, недоступним для мас. Між цими двома катеґоріями відбувається постійний обмін [переважно від еліти до мас], наприклад шпильки увела в моду кутюрьє Коко Шанель, а в 70-х роках британські модельєри почали випускати елітний панковий одяг, вzятий просто z вулиці [zвідси всі ці zолоті булавки та ланцюги, якими так люблять обвішувати себе "нові росіяни"]. Книгу z іконопису ніколи не видадуть великим накладом, та це і не потрібно. Най видаються мільйонними накладами покетбучні детективи. Най! Це все мистецтво. Кожному своє z одним маленьким zауваженням – на що стачить грошей. А щоби не роzслаблялися, zара ми вам щось новеньке підкинемо. Альбом "Сейлор Мун" є? А "Покемони"? Світом керують гроші й саме вони виzначають, що є на zараz мистецтвом. Можна консервувати лайно й череz 30 років опісля вашої смерти воно коштуватиме великих й дуже великих грошей. Срати, вибачаюсь, може кожен, а от продавати лайно в слоїках хтось спромігся першим. Вас переконують, що це ВАРТО витрачених грошей, а наzавтра ви вже відвідуєте виставку препаровано-консервованих людських трупів і прикуповуєте собі zаспиртовану дитячу лапку. На щастя.

Zа суттю, єдине справжнє мистецтво – постійно вигадувати щось нове для перенасиченого інформацією людства. Якщо голова у вас не тільки для того, аби туди їсти – zаробляйте. 

Money must go on!

стронґовський

[іz сайту Мистецької ґільдії “Nеабищо”]

НУЛЬ

Ми – неомитці немарні Ґольфстріму

римною,

homo futuris,

беz Нас українська література б

zагнила, zагинула, zагнулася zовсім,

в нуль…

Ромцьо Zдорик

POSTUS FUTURIS

стронґовський погляд

На відміну від багатьох инших, хто віzьметься се писати, маю перевагу – відсутність спеціяльної освіти, а відтак і zаанґажованости. Я можу писати про постфутур, ґрунтуючись на своїх від нього враженнях, а не на zакономірности його виникнення після криz футуриzму, модерніzму та постмодерніzму. Инакше виходитиме, що не будь постфутурапостолів, сиріч Zдорика, Кавун, Левченка й мене – його б усе одно вигадали. Се не так. Після майбутнього є лише Ми.

Якось zвикли, що в середньому літературні напрямки жиють років іz десять. Се є 60-ники, 70-80-ники... Якби темпи цивіліzації полишалися неzмінними, твердження було б справедливим. Та вже 90-ники поділяються на дві половини й принципово покаzують одне одному своє «фе». І невідомо що далі. Нараzі маємо силу силенну всіляких течій тих літстовпів, і жадного шансу на якісно новий роzвій. До постфутуру не мали. Так єк жанрова література zнайшла в Нас своє лоґічне zавершення, маємо право скаzати:

МИ Є ТА КРАПКА У РОZВИТКОВІ ARS LITERALIS

Все инше буде повторенням [деґрадацією] Нас або того, що до Нас намагалося иснувати. 

Ми стоїмо окремо, бо людська гісторія робиться не натовпом, а особистостями. Нас не можна поєднати, Ми рафінували інтеліґенцію, переставши бути її частиною, як сир вже не відноситься ні до молока, ні, тим паче, до сироватки. Наша творчість то є підсумовування висновків світової творчости. Наш період – останній в роzвитку літератури. Четвірка постфутуроz є єдині, хто zараz думає. Всі инші мішають сіре в сірому.

стронґовський

NIKOтиновi PostfuturҐлюки

Післямайбуття – це...

Тут варто би було поставити якесь нудне та пересохле виzначення zі словника, але zнайти сього таки неможливо.  Відтак, маю написати своє власне бачення того мудрого слова, щоби майбутнім укладникам енциклопедій було що «zасушувати».

Як одна, абсолютно не втаємничена в суть «післямайбутности», людина мені скаzала, «постфутур не читають, його пишуть».  Zаява сильна, але беzпідставна.  Бо якщо Нас не читатимуть, навіщо тоді усі ті літри випитої кави, десятки списаних та перечитаних нотатників z віршами та нескінченні спроби довести, що наzвати постфутуроzу «клясиком» є гіршим zа триповерхову лайку?  В тому то й справа – Нас читатимуть.  Бо Ми – инші.  І прислів’я про нове, що є «добре zабутим старим» спрацює лише після того, як Ми підемо  [випишемося/спопсимося – потрібне підкреслити].  Ми є «після майбутнього» і, як дехто думає, то є все. Амба. Крапця. Армаґедон літератури. 

Тільки є одне «але». Після майбутнього все одно ж прийде теперішнє, а потім – минуле. Тобто те, що для когось є далеким майбутнім, для когось иншого буде далеким минулим. Zемля-то обертається по тій же орбіті і їй, чесно кажучи, до ліхтаря, котрий раz підряд вона то робить… Але Ми були, є і полишимось тими, хто внесе останнє НОВЕ слово до літератури.  Після Нас будуть повтори, сиріч минуле. І комусь наша творчість колись таки zдасться «догісторичною», але се буде потім.  

Після майбутнього. НАШОГО майбутнього.

Вероніка Кавун

НА МЕНІ ZАКIНЧУЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ

Що є постфутуристична література?

P.S. Це, що я zараz роблю не є її виправданням.

По-перше: 

Вона немає ніякого ґлобального zначення, її не бачать, її не чують, вона там де до неї ніхто не доколупається.

По-друге:

Якщо zдається Вам, що Ви її бачите – то Ви її ледь впіzнаєте! Вона є тим чим користуються всі, витрачаючи себе.

По-третє:

Постфутуриzм – цілісність усіх в одному. Тому жодний неопостфутурист – це “паґана людина” більшої половини людства, який ніколи не буде иснувати.

По-четверте:

Zачатком постфутуриzму є кульмінація-фінал, після якого усі мовчки стають і масово виходять z обраzу.

По-п’яте:

Дух постфутуриzму – це те відчуття, що zалишається на сцені після zіграного спектаклю, беz живих та мертвих душ: творців і споживачів.

По-шосте: 

МИ ИНШІ.

О. Левченко 

ЖИТТЄПИС MARGINA

Або Дещо про беzсмертя Ґенія

[антисуїцидальний маніфест творчости]

Чомусь zавше для того, аби стати zнаменитим, чи то пак мати право zватися ґенієм, треба обов’яzково померти.

Але хто ж z цікавістю читає некролоґи?

Чи не вони ж, встигнувши оговтатись часом від шоку, а часом – від подиву [ця особистість ще була жива?!] починають таку-собі дивну кампанію на кшталт якоїсь “шевченкіяди” чи иншого беzґлуzдя.

Деякі люди діzнаються про саме иснування чи ймення сих носіїв ґеніяльности сим чином – від катеґорії перших.

Дехто мружить саркастично око, вдаючи іz себе таких-собі всеzнаючих пересічних. І продовжують жувати вечерю коло оскаженілого від банальностей телевіzора, що кидає в простір “спогади”, “уривки”, сльоzи та чиюсь професійно-тактовну байдужість під маскою співчуття...

То все – реальність.

То все – життя.

То чи ж не варто ним, тобто буттям своїм довести перекреслену кимось  ???  доґму – і стати ґеніями вже zараz, спромогтися не на оди собі, але на дії – Вчинки? Варто.

Не zабуваючи при сьому і все коштовне в міру.

Не паплюжачи при сьому честь і гідність инших, бодай і не вартих [на нашу суб’єктивну думку].

Хтоzна – може діявши кожен свою справу, ??? спроможемось на те, аби поціновувати дійсність і zамість zламаних кордонів системи цінностей і нероzбудованости власного прихисту – може z того щось zросте, варте Нас.

Отож, zамість одвічного “To be ore not to be?” вчинимо “Let it be!”

Життя триває вічно, доки Ми беzсмертні.

Irena Radziwill

ГАЙЛЬ, ОРІЯНЦЮ!

Коли волієш спитати Нас: якого біса всі Ми тута робимо – не питай. Все одно якусь певну відповідь почуєш навряд. Бо того Ми не відаємо й самі. Так сам по собі і породився постфутур. Когось би відраzу якоїсь халєри zачало тягти на патетичні промови на кшталт: «Постфутур – це така інтелектуальна фіґня, що вам і не снилося...» Натомість лишаємо поле творчости для марудних критиканів, жеби не відбирати у них їхній єдиний хліб та єдиний кайф. Най собі zбоченяються над словом нашим і його відголоссям.

А якщо серйоzно, то певні риси можна простежити у всіх післямайбутів. Ми zнущаємося над усім – від лайна і до zолота. Гниле місто душить людей у своїх лещатах. Настала пора, коли всі цінності мають перегортатися догори дриґом. І се робимо Ми, прижиттєві ґенії. Ми стаємо на барикади новомистецтва. Це вже не буде якесь іzдовбане нанівець шароварство чи щось надто «національне». Ми відмовляємося від такого «націоналіzму» на користь претенzії на місцину в літературі світовій. Десь на самісінькому вершечку... А инакше – ідіть усі до біса!

Ми не продовжувачі мистецтва – Ми його винищувачі. Мистецтво вмерло до футуру. Ми – постфутур. Тому те, що Ми коїмо нараzі – не є мистецтвом. Се радше велика труна усім т. zв. клясикам іz добрячим надмогильним каменем. Автори – самі zнаєте хто. Ми, самовдоволені, еґоїстичні, нахабні, ґеніяльні, претенzійні та усе найбрудніше сього світу – післямайбути. 

Ми співаємо романтику гнилі, нам імпонує червиве місто. Zі своєю zадухою, zі своїм смородом. Вам, співці неиснуючої краси наше післямайбуттівське «фе»! І наше чотириголосе, втім повторене мільйони раzів, «СЛАВА!!! СЛАВА!!! СЛАВА!!!» українському постфутуру. В ім’я роzвою чогось свіжого, нараzі неиснуючого. На честь українського НОВОЖИТТЯ, на честь ґеніяльних Нас. 

Носитиму себе на руцях...

Р. Zдорик    

…постфутуристам…

Гімн: о путфутуристичне!

Ми не жевжики і не нудисти,

Не гальмові хохли і ляхи,

Ми – митці, ми – постфутуристи,

Б’ємо в гріб клясиків цвяхи…

                Богдан Горобчук

Забивали двоє,

Забивали троє,

Забивали багато…

По багато 

                гвіздків…

У труни клясиків-

                             митців…

Себе називали,

Себе прозивали,

Себе 

        митцями

Післямайбутніми

Величали…

А клясики

                  мовчали:

Ні Шевченко, ні Франко,

Ні Кандиба, ні будь-хто

Й слова не сказали;

Осторонь 

               трун

                        стояли…

Дивились…

Як в труни 

                  гвіздки

Забивали.

А “майбутніки” все били,

А “майбутніки” щосили

Гвіздки і гвіздочки

В труноньки

                    гатили…

У порожні…

23.10.2002 р.,

 м. Київ,

О.Ф. Разумов

Ставлячись до Нас трохи поzитивніше ніж до оперного співу – ваша сучасність = вашому ставленню до сучасної поеzії. І якщо на футуриzмі [майбутньому] певні науковці zмогли zахистити свої докторські дисертації, стати професорами тощо, то чому ж постфутуру [z усіма антистереотипами] не бути z легкістю адаптованим до стереотипів свого часу? [Абсурд…]. Прийде час і на Нашій присутності у літературному процесі не тільки Житомирщини, але й України, хтось zароблятиме дивіденди і вішатиме на свій мундир zнаки слави.

Для Нас, апостолів школи постфутуриzму [післямайбуття], “поеzія” стала можливістю бути Людиною, бути самоствердженим і нести цю радість самореаліzації, свого творчого “я” иншим. Ми належні вічному часові, отже, свідчитиме час.

О. Левченко

пост футуриZм

роzпанахане місто вивалює тельбухи лїхтарів

де трампи-трамваї тиняють_sє в беzумі часу

шалїють – 

ша! лиють

авта свїтло в калюжища-річища трас

маєш місто в долонї 

що – нї?

в кишенї zа паzухою – сонце

синьо sоnnиться

кряпці індустріяльних бриzок...

пост футуриzм...

Ромцьо Zдорик

Риси післямайбутнього [постфутуру] у літературі:

1 риса. Відчуття вічности.

2 риса. Творчість, як діяґноz.

3 риса. Рух мистецтва череz експеримент.

4 риса. Ламання стереотипів.

5 риса. Епатаж викликаний часом.

6 риса. Самодостатність.

7 риса. Самопроголошення своєї ґеніяльністи.

8 риса. Урбаністичність.

9 риса. Проґрамування часу шифром слова.

МИ.

АФОРИСТИЧНА СЕРЕДМОВА

Дивакуватість творчих людей полягає у тому, що вони у своїх творах живуть поzа дійсним часом.

В одній особі не може бути окремо поета від людини, але, zаzвичай, творча людина – дволиця: у житті перебуває в одному стані, а в творчості в иншому. Якщо поет відштовхується від життя – наскільки він правдивий? Поеzія має бути правдою життя, чи красивою правдою? Світ, що Нас оточує та дійсність у якій ми перебуваємо  неzаперечний факт того чим живемо. Усі перебувають у стані поеzії, того не усвідомлюючи.

Якщо ви шукаєте у поеzії лоґіку… [!] Zараz у поеzії грошей не шукають! Поеzію не тільки не очікують – від поеzії вzагалі не ждуть поеzії.

Ви не берете думку – zвикаєте до неї, бо справжнє мистецтво – є масовим явищем! Але… може бути просто приємно і не мати від того щастя!..

Не соромтесь, перш zа все собі, скаzати правду!

Ламання стереотипів!

Якщо гаслом футуристів [представників майбутнього] було: “… раzрушим и новый мир построим…”, то, у постфутуристів [представників того, що буде після майбутнього] стало одним z головних zакликів руйнування: “Ламати стереотипи”. Ламаючи стереотипи обтяжені минулим – наближуємо вічність, створюємо стан вічности! 

У контрасті zі смертю будь-хто відчуватиме вічність.

Zраzки:

“діти вмирають радісно/ дійсно/ подекуди навіть цікаво/ каву пити і мовчки собі дивитись/ як помирають діти // у когось хочуть zмокнути очі/ жаль діточок // zнаєте/ а мені б/ на трамвай квиточок” [Р. Zдорик].

“Вбиваєш себе у собі/, повільно, навіть іz насолодою,/болю перлини/ поzбавлять тебе від вагань,/ мрія дитинна/ дратує своєю вродою/ на ложі роzпусти/ в обіймах продажних бажань…”, “Темно краду/ шматочки твоїх мук,/ пишаюсь колекцією/ – ставка на перемогу…” [Тетяна Павлінчук].

“…Підсів неzнайомець в окулярах. Він посміхається метелику, що вмостився на поручні.

– Гарний, напевно, – каже чоловік. […]

– Чому напевно?

– Тому, що я – дальтонік і бачу його сірим. […]

– Ви маєте своїх сірих метеликів, zаzдрю. Я б z радістю обмінявся z вами очима. […]” [Олена Юрчук].

“У багнюці купається/ Кілька брудних zеленуватих жабок,/ Схожих на людей…” [Людмила Сайко].

“Маніяк вийшов на дорогу/ і виріzав душу/ іz паперу. // На асфальті лежав труп витинанки.” [О.Левченко].

“У переддень вибуху/ В Чорнобилі,/ Попереду щурів,/ Хапаючи відкритим ротом повітря,/ Ставши на чотири,/ Будівлі кидали домовики.” [Олена Лудченко].

“тримай стрілки годинника zа руки міцно…/ а потім навчись дертися по шпалерах гориzонту/ чи писати книги іz від’ємними номерами сторінок/ на мові гінді…”, “…А ще кажуть/ що сліпі перед самою смертю проzрівають/ бодай на хвилину/ Господи, zаради цього варто жити/ і сумлінно грати свою роль сліпого/ подайте копієчку/ zамість мене/ тут могли би бути ви” [В. Кавун].

“…кава дихає небом/ z присмаком веселки і сонця/ місто дихає димом/ z присмаком zдихлятини і каналіzації…”, “…роzвеzяю себе по асфальту/ нехай рефлектори фар/ освітять! чи/ освятять!! мою надубивчу/ усмішку.. …”, “Батько-Україна/ zелена калина/ ґоблін в вишиванці/ сороміцькі танці/ Батько-Україна.../ Батько-Україна/ ніжна Матьківщина…” [Б.Горобчук].

“дівчина сидить на пам’ятнику/ імені невиліковної хвороби/ відлякує голубів/ zатьмарено дивиться на великого/ і співчуває/ …приємно сидіти на пам’ятнику трьох літер/ і посміхатися минулому майбутньому” [стронґовський].

Не zгадувати минуле!

Коли трапляється вирішувати сімейні стосунки, усе чомусь, під час сварки, хилиться до нагадувань минулого. Для виважених людей zроzуміло: якщо бажаєш робити нове – відкинь минуле, спокійно подивись на zвичні речі й обов’яzково виникне, відповідно, приємне рішення. Саме zа таких процесів  рухається творча особистість, беручи zа кредо свого роzуміння: “не zгадувати минуле!” Просто у таких умовах краще творитиметься! Постфутур, zа своєю якістю, має саме цю поzитивну рису. Сучасник бачить індивідуальність минулого: “вчорашній день – то вже щось несерйоzне!” Післямайбуття, створюючи реалію майбутнього вже zараz – продукує вічність. [Уточнення]. Не вічні цінности – а вічність!

Zраzки: 

“Коло. Вогненне коло./ Посеред zамерzлого світу./ Лицемірного, мов Люцифер... /У Темній zалі, де вічність – мить,/ Палає те коло для нас обох./ Zігріє, врятує і zахистить/ Те, що колись вигадав Бог. …” [І.Радzивілл]. 

“Люблю копирсатися годинами/ у купах беzладно zвалених/ пухнастих митей/ а потім днями сидіти/ zвісивши босі ноги у прірву часу…/ …я – годинникар/ і ніщо не відбере у мене/ насолоди життям…” [Б.Горобчук].

“Я переписую себе/ іz нового роzділу/ сподіваючись на початок/ Смерть помирає повільно/ у ґіпноzі конвульсій/ хаос  емоцій/ на перехресті дерев’яних планок/ вся оzлобленість людства/ прокисне  оцтом/ zастигне/ твоїм ім’ям на його вустах/ комусь zабракне страху/ комусь шести почуттів zабагато…” [В.Кавун].

“…миттєвість – і ти вже на zемлі. І мусиш  ходити по ній, zдирати ноги на камінні і мріяти, мріяти про небесну легкість. …Я йду до тебе по найтоншій нитці обережности необережно хиткими кроками кріzь апробації і осуд скажи мені: чом життя не дарує вічність, а лише напуває жадобою до себе?” [Валентина Налапко].

“я на вушко твоє вічність хочу скаzати” [О.Левченко].

“П’ю життєве вино/ zа смаком як оцет./ Цікаво,/ а кров Ісуса/ теж може/ zакиснути?” [стронґовський].

МОЄ ПОСТФУТУРИСТИЧНЕ

Ви кажете:

“На мені zупиняється годинник”.

…На мені zупиняється час.

О.Левченко

Сповідуючи: любов до божевілля, “zдорового беzумства”, використання маловживаних літературних форм, антипопсу, неформаліzм, констатацію, ультранатураліzм, “УZІzм”, мистецький ексгібіціоніzм, реконструкціоналіzм, молодіжність, реклямність, урбаністичність, zбочення оптиміzму; пропонуємо присутність: медитативности, яскравих переживань, шоку, праґматиzму, творчого еґо, асонансної та алітераційної муzичности [як у поеzії так і в проzі], експресії, спонтанности, надемоційности. 

Маємо натяк на: футуриzм, пророчість, постмодерніzм, аванґардиzм, андеґраунд, неосюрреаліzм, мрійливість, сексоманію. Маємо відсутність: попсовости, наївности, дитячости.

Ми протестуємо: шароварщині, саломанії, стандартиzації мислення.

Zагальний процес: “майстерня віртуальної творчости”.

МИ.

Zаповіді

Мистецької ґільдії прижиттєвих ґеніїв

“Nеабищо”

І. Не вбивайте білих Левченків!

ІІ. Не цілуйте Богів беz доzволу.

ІІІ. Не ховайте до кишені метеликів.

IV. Не наливайте молоко до моєї чашки z чаєм!

V. Не кохайтеся z жабками в чужому житі!

VІ. Не пишіть як Ми – або краще, або вzагалі хай вам zаціпить!

VІІ. Не псуйте каву цукром, а кохання шлюбом!

VІІІ. Не спіть у ніч іz середи на п’ятницю!

ІХ. Не витирайте ноги на останках!

Х. Не нівелюйте каву кон’яком!

ХІ. Не пийте кров іz мертвої кави!

ХІІ. Не спи – zамерzнеш і ніяка Муzа не zігріє!

ХІІІ. Не сідайте на дітей сп’яну!

ХІV. Не цілуйте “Nеабищо” беz доzволу Маґільди!

ХV. Не перепльовуйте своїх вчителів! Плюйте далі zа них!

…Постфутуриzм є не стільки творчий жанр/напрямок, скільки нове відношення до творчости й особистости творця. Будь-який постфутурист є ґенієм, бо не кожна людина zдатна рафінувати сенс. Не кожний ґеній є постфутуристом, бо для того має стати одним z Нас. 

стронґовський

[іz сайту Мистецької ґільдії “Nеабищо”]

Наші спонсори: пофіґіzм, епатажність викликана ламанням стереотипів, національна свідомість, й Боzна хто ще пробігатимете поряд!

КОПІРАЙТ

[постфутуризм]

Піґулки абортів 

          [сама собі]

від понівечених віршів 

          [діяґноz невідомий]

Годуватиму яблуками ненависти 

          [найгіркіші доzволені]

власну совість

ми іz нею 

таки zнайшли спільну мову 

           [спілкуємось на миґах]

Скажете, беzґлуzдя? 

            [риторично? Zайвий 

zнак zапитання?]

      А гомерам zрячім

                “Одісея”

теж була постфутуриzмом…

[Вголос]

…Навчитися б читати

власні думки…

…Підбираючи слова

                не подавися кісточками…

…Привласню копірайт

на слово “але”…

     …Якщо нам поставлять 

пам’ятник я сама його витешу 

                 іz твоєї брехні…

…Спати…

     PS Тільки не zабудь

     Котрий іz ліхтароів

     То вимикач сонця

В. Кавун

ВІДЧУТТЯ ПОСТФУТУРИZМУ

Постфутуриzм [післямайбуття] – це zавжди більше ніж просто-постфутуриzм і майже zавжди більше ніж непросто-постфутуриzм. Це мистецтво не-роzуму, не-сенсу, не-раціональности. [Саме z цієї причини виправдати чи обґрунтувати zроzуміло цю фіґню аж ніяк не можна]. Її необхідно відчути, а не zбагнути. Можна отримати насолоду від ламання і перекручування власних міzків у спробах хоч трохи ZРОZУМІТИ ВЕЛИКИЙ СЕНС постфутуриzму як мистецтва, але ця насолода буде нічим иншим як проявом духовного маzохіzму. Отримати насолоду від відчуття післямайбуття як післямайбуття, а не роzуміння його як просто-післямайбуття чи непросто-післямайбуття – це набагато приємніше і легше.

Ми це відчуття тримаємо в собі, живемо z ним [ходимо на роботу, споживаємо, кохаємось, спілкуємось…] і саме тому нам легко від цього, а вам важко… бо Ми цього не роzуміємо і не прагнемо zроzуміти, а ви не роzумієте і прагнете це zробити.

Zробіть припущення: ПІСЛЯМАЙБУТТЯ як такого не иснує?.. Але ж Ми щось відчуваємо! І саме те щось і є потсфутуриzмом, який иноді виривається у ВАШ СВІТ, у вигляді НАШОЇ ТВОРЧОСТИ. Він иснує… і його можете відчути і ви… можливо [це від вас zалежить]. І коли це відбудеться, тоді прийде епоха роzуміння. І навіть [роzуміння] цієї маячні.

P.S. Не варто zаганяти ПІСЛЯМАЙБУТТЯ у вуzькі і тісні рамки мистецтва, принаймні такого мистецтва, яким воно є zараz. Мистецтво говорить про післямайбутнє як про теперішнє – частину постфутуриzму.

Бог-ДАН Горобчук

ПОСТФУТУРИСТИЧНІ “ZБОЧЕННЯ” “NЕАБИЩО”

Основна прикмета, zа якою можна виріzнити “Nеабищо” серед письменства є “zбочення”.

Висловлюючись публіцистично: під “zбоченнями” у літературі zасновники постфутуриzму мають на уваzі певні [чи повні] відступи від zагальновживаних правил і рамок.

Для першовідкривачів у цьому напрямку є свої правила, які роzходяться [роzбігаються] z класициzмом, романтиzмом, совєтським [чи то пак соціялістичним] реаліzмом. Піонери “zбочень” не руйнують “в корінь” набуте гісторією літератури, вони створюють нове.

Ось і приклад: “Ми не самотні в світі – просто перші!” [Н.Шеремета.]

Повернімося до “zбочень”, які у “Nеабищо” бувають ріzні – від дрібних і бешкетних до цікавих і ґрунтовних.

Щоб zроzуміти, чи хоча б уявити про що йдеться, варто переглянути твори представників “Nеабищо”.

“Тінь ключа череz zвичайний отвір втрапила у схованку уподобань, і, zойкнувши два раzи, вийшла на світло”. [О.Левченко]. Це бешкетне zбочення, як і наступне у Б.Горобчука :

“Zбочити мить/ Світло горить/ ловить вода zелені очі/ Дивися!/ Вітер може горіти…”.

Декому, можливо, важко щось zроzуміти, та дехто “смакує” такі твори, як ґурман новітньої поеzії.

Zаглиблюючись у “zбочену” постфутур поеzію “Nеабищо”, zнаходимо, як перлини на дні моря, й таке: “Zнаєте, а після майбутнього все одно ж прийде минуле…”, “Вагітна сама собою z народження власного…”, “Життя має погану zвичку продовжуватись, навіть коли його про те не просять…” [В.Кавун].Або ж у Б.Горобчука “Крім крові відсутні усі суті…”, або “Дрантя хмар у лахмітті дощу” [вірш “Натхнення”]. 

Цікаво? Цитуємо ще: “Чорна діра ночі всмоктує місто…”, “Роzпанаханий фурункул каналіzаційного люка z якого юшить кров міста” [Наталя Шеремета]. 

“Кривда ріже тіло навпіл,/ серце клаптями відходить/ і на споді zастрягає/ між легенями і шлунком…” [О.Лудченко].

“Ми zагубились у коліщатках нашого суспільства” [О. Левченко].

“Сірі очі міста/ поглинуть тебе беz zалишку/ поглинуть раzом іz zатишком/ домашнім і трохи імлистим” [стронґовський].

“Сучасний вішальник/ z електроzашморгом на шиї/ п’є спрагло струм: він увібрати мріє тремтіння Всесвіту/ z агонії дротів…” [Любов Годлевська].

Неоzброєним оком можна помітити, що переважна більшість “zбочень” має містично-урбаністичне zабарвлення. “Nеабищо” властиво ототожнювати себе z містом.

Головне “zбочення” не форма, хоча і тут є над чим поzбоченятися майстру своєї справи. Та все ж частіш трапляється “zбочення” у поєднанні несумісного, неочікувані обраzи, череz які автори намагаються довести до читача свій погляд на такий “беzумный, беzумный, беzумный” цей світ у якому ми живемо.

Z любов’ю використовують “Nеабищівці” обраzи тварин чи рослин у творчости. І символічність їх саме у “zбоченому”. Судіть самі:

“жабка хапає літає хмеліє процвітає роzквітає тане… стане тихим оком, швидким скоком татарським наскоком психоделічним роком…” [Б.Горобчук].

“Zавжди будь хамелеоном, це природньо – бути иншим”. [Сергій Мельничук].

“Давайно поговоримо про гострий сплеск емоцій у природі? Ба, zбочений равлик полетів! [О. Левченко].

“Кактус Маґнітофона Роzквітає Раz На Мінус Тисячу Років” [В.Кавун].

Намагаючись вивчити природу “zбочень” у творчості “Nеабищівців” не можна не zгадати про вічне. Бо саме череz дивну форму, часом геть “zбочений” zміст своїх творів вони zвертаються до вічного. Їх також, як і усіх смертних турбує сенс життя, часоплин і zвичайно, самоствердження у такому беzжальному і такому крихкому Всесвіті.

“Переварених шлунком голодного міста нас відригують вулиці іz дахів балконів під колеса авто прямо в стерильний унітаz неба” [В.Кавун].

“У час посту душа не попросить нічого, крім відповідей…” [Л.Годлевська].

“Nевеселість/ веселки/ z опущеними/ дониzу/ кутиками/ уст/ непередбачуваність/ бачення власного/ наступного кроку…” [Б.Горобчук].

“Лише zеленим ялинкам байдуже. Сніг на їх роzчепірених гілках білий, як стерилине неzвертання уваги” [Н.Шеремета].

“Каzки обтічної форми/ zа нами волочиться корінь,/ як zа Олє Лукоє – Сни.” [О.Лудченко].

Zвичайно, легше zа все zаплющити очі, але – спробуйте zроzуміти, це наше майбутнє.

Elli Natanzon

***

  постфутуриzм

  поститься     zмістом

      стиха          містом чалапає

      стихія            стомлених поетів

                                  митців

                                                поплямованих

помилками                                 клясиків.

    Милі, милі            миті сих віщих

помаранчевих               тілом шпацірувальників

       а          виховання     ломом клясичне

валить рани

           на них.

Помітно     вихоплені моменти      ці

     Литі  новим  плем’ям мóлоді.   цілим” 

Б.Горобчук

НАСТУПНОЇ ДОЛІ ЧАСУ

Творчість та ґеніяльність иснуватимуть як одне ціле, бо, неzалежно від того, як тебе роzумітимуть – тебе читатимуть! Отже, ти є тим, ким себе наzиваєш!

_ Якщо хтось себе наzиває жебраком z вищою освітою, отже так воно і є!

­_ Якщо хтось себе наzиває людиною до якої байдужа держава [сиріч: сам до себе], отже так воно і є!

_ Якщо хтось себе наzиває zбоченцем… ґенієм… пофіґістом… творцем… богом серед богів…, отже так воно і є. Переважній більшости байдуже який ти, адже так воно і є!!!

Мистецька ґільдія прижиттєвих ґеніїв “Nеабищо” несучи у своїй особі частку післямайбуття, беzперечно є такою, якою вона і має бути: ґеніяльною, “пофіґістичною”, zбоченою, по відношенню до стереотипів, тією, що ґвалтує реальність. Одним z проявів: zґвалтувати реальність – бути віртуально цілісним! Тому, zа останній час “Nеабищо” почала ходу в мережі Інтернету.

Віртуальне мислення “Nеабищо” вбачає літературу в комп’ютерних символах, zоровій поеzії, алітераційності та асонансності, в проzі на віртуальну тематику. Література починає иснувати як шифр, код у великій проґрамі людства, zа дією якої, людство реаліzовуватиме свої ідеї, прагнення, zамисли, самороzташування, життєдіяльність тощо. Отже, література, що схожа на комп’ютерну проґраму, теоретично матиме: zбої, “zависання”, “ґлюки”. І такі речі відбуватимуться у переважній більшости іz zастосуванням нової проґрамної дії слова. Саме цією новою проґрамною дією у мистецтві і є постфутур література.

Ставлю перед собою питання: моя ґеніяльність zалежить від роzуму чи серця? І усвідомлюю, що ані від одного, ані від иншого! Моя ґеніяльність zалежить від неабищо! У моїй творчій суті zосереджене неабищо, яке і спонукає мене до того, що я zаявляю: є ґеніяльний, є тим, хто zбочує реальність, є руйнівником стереотипів, є пофіґістом, є поетом післямайбуття!!! Я – є, бо я – инший! Як і багато хто z Нас у ґільдії.

Иншість “Nеабищо” zалежить від власної иншости до самого себе. 

Гасло: “Ми инші” виzначає, що наступної хвилини моє неабищо – инше, і навіть саме неабищо не zапідоzрює якою воно буде наступної долі часу. Мій стан неабищо, воліючи хворіти на творчість – творить її!!! Я – творець абсурду, реального “zавтра”, надреального “о-сьо-сьо”, неиснуючого “zараz”, гісторичного “колись”, віртуального “zавжди” – післямайбуття!

О.Левченко

ҐЕНІЇ Z ВУШКАМИ, ТА ЩЕ Й У КВАДРАТІ

Спочатку було натхнення. Вірніше, спочатку його не було. Та й, zдається, такий початок теж не є надто вже ориґінальним. Десь так двотисячолітньої давности.

Добре, спробую zнову.

Я – журналіст. Журналістика, zдається, zакладена в моїх ґенах. В моїй ґеніяльних ґенах моїми ґеніяльними батьками – теж журналістами [якщо, zвісно, в другій найдревнішій професії є таке поняття, як ґеніяльність]. Ґеніяльність, – вzагалі ориґінальна і дуже слиzька штучка – можеш хоч сто раz наzивати себе ґенієм, але якщо ти ним не є – ніколи таким не станеш. Якщо ж ти виклепаний іz цільного шматка ґеніяльности 120-ої проби, але сидиш удома, сопеш у носовичок і спускаєш свої шедеври в унітаz – тобі та ґеніяльність нафіґ не zгодиться [все одно що цукор у банці z під кави z написом “сіль”]. Отож виходить, що ґеніяльність спрацьовує лише вкупі z ґрафоманством [себто його природньою нахабністю та пробивною натурою]. Тобто, поети – це ґеніяльні ґрафомани. А постфутуристи – це ґеніяльні поети! Себто, ґенії z вушками та ще й у квадраті.

Тепер щодо природи самої ґеніяльности. Ясно, що це не натхнення – то лише ніж, який відріzає кавалок тої ґеніяльности, клонує його і виводить в маси.

Навряд чи природою цієї хитрої штуковини може бути серце. У нього і так доверху напхано ріzної мури під наzвою кров-любов. А якщо серйоzно, то серцю якось не до ґеніяльности. Воно є у всіх. І почуття є у всіх. А от ґеніяльність чомусь дістається лише вибраним. Вона не є плодом почуттів – почуття лише каталіzатор.

Моzок теж не претендує на zвання “містилища ґеніяльности”, адже ґеніяльність не є плодом думки. Погодьтесь, можна дуже zахотіти – і стати роzумним математиком чи написати непоганий роман, по десять раz міняючи кожне слово в ньому. Zрештою, ми все життя тільки те й робимо, що думаємо [z перемінним успіхом], навіть уночі але тільки якась n-на [стотисячна] частка людства може повноправно наzвати себе ґенієм.

Якщо zахопитися фройдиzмом, то можна припустити, що ґеніяльність є дитям “лібідо”. Zвісно, иснує купа теорій щодо трансформування сексуальної енерґентики в творчу, але тоді виходить, що Шекспір та Стус, наприклад, були [сексуальними] маніяками z невдалим особистим життям. У це не дуже вже віриться [особливо zгадуючи про походеньки Маяковського], тому і цю теорію ми відкидаємо як zовсім маловірогідну. “Колективне підсвідоме Юнґа вzагалі тут ні в які рамці не влаzить, бо тоді всі “повально” були або ґеніями, або ідіотами. Zначить ґеніяльність не може бути колективною, вона не zалежить від роzуму [моzку], почуттів [серця] та інтимного життя [лібідо]. Очевидним є висновок, що має иснувати ще якийсь четвертий стан – якщо zнову приволікти сюди дядечка Фройда, то це мало-би по анолоґії наzиватись Супер-над-я. Хоча ніщо нам не zаважає наректи його, наприклад, “неабищо”, адже саме воно [Nеабищо] є такими собі вершками на сучасній літературі [котрі zа 2000 років уже давно мали би відстоятися до необхідної кондиції]. 

Отож. Варто zгадати про ще одну доволі важливу штуку – відносність ґеніяльности як явища. Можна цілком наzвати ґенієм того, хто написав перший вірш [“Той, хто першим наzвав дівчинку квіткою, був ґенієм. Другій хто це zробив, був ідіотом” [А.Рембó]. А третій був плаґіятором?] Але сумніваюсь, що він би був літературно вартісним на данний час. Себто ґеніяльність треба роzглядати суто в рамцях часу, в якому вона zнаходиться. Саме тому не слід роzвінчувати [беzzаперечно роzкручених] Шевченка, Пушкіна чи Хайяма, не кажучи вже про Гомера чи Єсеніна. Частково їх ґеніяльність нівелюється ще й кількістю наслідувачів, котрі колись, можливо, супер-аванґардову риму “сонце-віконце”, zвели до рівня гіпер-банальности.

Саме череz усі ці дрібниці нинішніх беzzаперечних постфутуроz [читай: ґеніїв z вушками, та ще й у квадраті] цілком можуть обіzвати “беzдарними клясиками” років так череz 200-300. А поки Ми можемо тішитися тим, що роzчепірили у собі це “неабищо” і виставили на zагальне судження [наперед zнаючи, що буде і критика, і похвала… Але що нам до того – Ми ж ґенії, і ні перше, ні друге Нас не zіпсує].

Отож, най живе ґеніяльність [і Ми – zа компанію]!!!

В. Кавун

ЛІТЕРАТУРА:

Колективна збірка “Першість”, видавництво “Житомир”, 2001р.

Колективна збірка “Неабищо”, видавництво “Житомир”, 2002р.

Літерурно-мистецькі альманахи Житомирщини “Зустріч ’99”, видав. “Житомир”, упорядники П.В.Білоус, М.М.Жайворон, 2000р., “Зустріч 2000-2001”, за сприяння обл. держ. управління у справах сім’ї та молоді та Житомирської обласної орґанізації Спілки творчої молоді України “Liga ArtiS”, упорядники П.В.Білоус, О.Г.Левченко, 2002р.

Альманах “Провінція”, видав. “Провінція”, №3, 2002р.

Часописи “Філео+лоґос”, (каф-ра літ-ри ЖДПУ), редактор П.В.Білоус, за 2001, 2002рр.

Колективна збірка “Останнїй zошит постфуриzму”, бібл. Мистецької ґільдії “Nеабищо”, вип. 5, 2003р.

Вероніка Кавун, збірки “Задзеркалля”, 2001р., “Завтра”, видав. “Волинь”, 2001р., “Зимні інтеґрали”, видав. “Волинь”, 2002р.

Олег Левченко, збірки “Афоризми”, “Liga ArtiS”, 2002р, “Ґлосолалія”, бібл. Журналу “Косень”, 2002р., “Без надсад вічности”, бібл. Мистецької ґільдії “Nеабищо”, вип. 1, 2003р.

Богдан Горобчук, збірка “Книга Дослідів”, видана Жит. ліцеєм при ЖІТІ, 2002р.

Серія складнів, буклетів з творами та інформацією про учасників Житомирської обласної орґанізації Спілки творчої молоді України “Liga ArtiS”, Мистецької ґільдії “Nеабищо”, Житомирського обласного елітарного літературного клубу “Перевесло” ім. Олени Теліги та клубу поетів-анархістів “Вбити сало”.

[сайт Мистецької ґільдії “Nеабищо”]  www.ravlyk.iatp.org.ua  “Жвавий равлик”  e-пошт – ravlyk@bigmir.net

P.S. Представлені цитати з творення постфутуру не є цією статтею вичерпаними та не проголошують безперечність усіх авторів у подальшому  процесі  цього літературного напрямку.

Підготував випуск Олег ЛЕВЧЕНКО,

заступник голови 

Житомирської обласної молодіжної творчої орґанізації

 «Мистецька ґільдія “Nеабищо”»

**

Олег Левченко

ПОЕЗІЯ ПІСЛЯ МАЙБУТНЬОГО (ПОСТФУТУРИЗМ)

ЛІТЕРАТУРА:

Заміна на латинські літери: “z”, “N”, надвживання фрикативною “ґ”.

За Васьковською “Багато помаранчевого кольору у поезії”.

Характерна усім епатажність.

Серйозний акцент на асонанси та алітерацію.

Література для всіх нас не є чимось статичним, правильним, такою, якою очікують побачити її люди (більшість людей).

Представники постфутуризму старшого покоління: Михайль Семенко, Саша Чорний…

Не заперечуємо, що представниками постфутуризму можуть бути іншомовні автори.

У літературі: маніакальність, нав’язливі думки.

Поезія контрастів: “Брудний світ, брудна річка… у калюжі купаються кілька брудних зеленуватих жабок схожих на людей”. “діти вмирають… каву пити і мовчки собі дивитись як помирають діти”, “шприці наркомана наче обгортки від морозива” тощо.

Ламання стереотипів “Батько-Україна”, “у неї стався сумний вираз обличчя…”

Не протестуємо проти інших течій та угрупувань.

Відсутність гасел про “Неньку-Україну”, “батьківський поріг”, сонечко у віконечку”, дуже скупо про народницькі “лани, поля, гаї, річки, озера”.

Граємо роль паразита на тлі класицизму в українській літературі.

Культивування маловживаних літературних форм.

Відсутність вузького уявлення про поезію: уникання природного вживання розділових знаків, зорова поезія, пом’якшення приголосних, зміна правопису (прагнення писати маловживаним правописом), поетична прозовість, акценти на візуальне, шумове, звукове, акторське сприйняття поезії, відсутність чистих форм.

Неоархітектоніка.

Загальний процес: майстерня віртуальної творчости.

Правда викликана часом.

НАСТРІЙ:

Шанування кави: “Кавові поети”. 

Оцінка творців постмайбутньої літератури – “збоченець”, оцінка творчости – “діаґноз”, оцінка творця – ґеній.

Характерні: антипопса, неформалізм, констатація, ультранатуралізм, УЗІзм, мистецький ексгибіционізм, реконстукціоналізм, молодіжність, рекламність, урбанізм (місто, як живий орґанізм).

Натяки на футуризм, постмодернізм, аванґард, андерґраунд.

Свою поезію ми сприймаємо за елітарну – антипопсову.

Ми рухаємо (змінюємо) майбутнє – футуризм!

Прагнення з поезії зробити владу. Поезією владарювати.

Проповідуємо любов до божевілля, шизофренії, “здорового безумства”.

Прагнення розмножувати собі подібних.

Анамнез – збоченнєвокáвовоґеніяльний апофіґізм у діаґнозі.

Ми любимо загальну правду у лише у ґлобальних масштабах.

Прагнення до надєвропейськости: “Щоб ота клята Європа бігала за нами”. І не тільки Європа.

Належні своєму часові, реальному, в якому ми живемо. (Не шароварництво та солов’їзм).

Театральність – творчість у синтезі мистецтв.

Ми смакуємо своє перебування у межах міста. Твори постмайбутнього сповнені життям міста, речами міста: асфальт, бетон, будинки, труби, ґрати, авто, сповнені працівниками міста “пане во-дію”, “кондуктор”, “біля дороги…жінки продають своє тіло”.

Гра зі смертю у літературі: суїцид, самоїдство, “діти вмирають”, “гниле тіло мертвого пса” тощо.

Замість святковости, сліз, розчулености… – маємо стан хворобливости.

Провокаційність – продукування нарочито спотворених образів, думок, почуттів тощо.

Прагнення поділитися складними, втомлюючими думками з таким же світом.

СТАВЛЕННЯ ДО ПОСТМАЙБУТНЬОГО:

Більшість людей ставитимуться до нас трохи позитивніше ніж до оперного співу. 

“Ваша сучасність = вашому ставленню до сучасної поезії”.

На початку ХХ ст. футуризм не розуміли деякі науковці. Зараз науковці, професори літератури вже розуміють новий стан у літературі, отож, ця тенденція і до Вас прийде!

ОРҐАНІЗАЦІЯ МҐН

Для орґанізації МҐN характерна українськість – україномовність.

Любов до величі міст таких, як Львів тощо.

Здоровий епатаж: писати українською мовою в російськомовному середовищі м.Житомира може хтось сприймати, як здоровий елемент епатажу МҐН.

Помірна обрядовість.

Для орґанізації МҐN духовним батьком є Юрко Ґудзь.

ПОЛІТИКА ПОСТМАЙБУТНЬОГО:

Прояви індивідуал анархізму, націонал-анархізму або повна аполітичність.

РЕЛІҐІЯ:

синтез вірувань: християнство, буддизм, язичництво.

Ангельство.

Усне нагадування про існування стану протилежного до життя через легку смерть.

ПРОЯВИ:

Помірними є у постмайбутній літературі: романтизм, любовна лірика, мрійливість, сексоманія, пісенність, римування, пророчість.

Відсутніми є у постмайбутній літературі: попсовість, наївність, дитячість, 

Присутніми є у постмайбутній літературі: медитативнсть, яскраві переживання, шок, праґматизм, творче еґо, асонансна та алітераційна музичність поезії, експресія, спонтанність, над емоційність, збочення оптимізму, 

Простфутур вгадуватиметься як прояв збочення неосюрреалізму.

РИСИ ПОСТМАЙБУТНЬОГО У ЛІТЕРАТУРІ:

1 риса. Творчість, як діаґноз.

2 риса. Самодостатність.

3 риса. Урбаністичність.

4 риса. Епатаж викликаний часом.

5 риса. Рух мистецтва через експеримент.

6 риса. Асонансність та алітераційність.

7 риса. Ламання стереотипів.

8 риса. Ґеніяльність.

ЗАСАДИ ПОСТМАЙБУТНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Нотатки під час засідання “Неабищо”

збочення оптимізму

неосюрреалізм

зашморги

“я його прийоми знаю”

постфутуризм – квіти на могилі клясиків

не об’єднуємо зміст

блукати в нетрях сенсу, щоб народ у ньому блукав. Щось більше від імпресіонізму.

У розвиткові літератури – підсумок

Сенсова насиченість до якого ми всі тяжіємо

Двокрапка

Абзац

Постмодерн вичерпаний

Якість нова для постфутуризму іде через СD, ком’ютер, інтернет тощо.

До ХХ зображення реального (Зовнішні почуття)

ХХ – глибшає література у психолоґію,

ХХІ – рівень підсвідомости

Література у кризовому стані не в силах усі кризові речі виразити

У 2050 році половина людства схибиться

В усьому світі криза – це виток – кризовий момент переходу, новий ренесанс ми застанемо у розвиткові.

Для чого пишемо? Що ми цим хочемо досягти?

Я помітила, якщо є аґресія, то це від того, що старше покоління створило таким світ.

Покращити світ

Якщо ми будемо аналізувати перед тим що писати то нічого з того не вийде

Пупа (купа) асоціяцій

Постфутур – назва нашого часу

Підсумок (під шумок)

Я констатую факт “діти вмирають”

Усе, що ми напишемо про постфутур буде єдиною правдою

Література майбутнього буде виражати духовне – отож рамки майбутнього-минулого зникнуть

Реліґії втратять свою силу. Вони не зможуть задовільнити духовний голод

Якщо шукати риму, лоґіку, все зруйнується

Ми є лікарі

**

ОСНОВНІ ЗАСАДИ НАПИСАНІ ПРЕДСТАВНИКАМИ МҐН

ПІСЛЯ МАЙБУТНЬОГО

У літературному процесі на теренах Житомира вже ми – представники Мистецької ґільдії “Неабищо”, можемо констатувати поетичну школу (післямайбуття) постфутуризму, окрім відомої “житомирської школи прози”. 

Оцінюйте нас, як творців постмайбутньої літератури – “збоченцями”, творця – “ґенієм”, а нашу творчість – “діяґнозом”.

Прагнення:

розмножувати собі подібних;

з поезії зробити владу. Поезією владарювати;

прагнення розмножувати собі подібних;

до загальної правди і лише у ґлобальних масштабах;

провокувати до дії;

ділитися складними, стомлюючими думками з типовим світом;

бачити вічність наступною секундою, як минуле;

до надєвропейськости: “Щоб ота клята Європа бігала за нами”, і не тільки Європа;

постійно контрастувати;

до ламань стереотипів. Ламаючи стереотипи маємо епатажність;

до елітарности – антипопсовости;

до анархізму;

писати маловживаним правописом;

покращити світ, показавши світові його вади;

Настрій:

маніякальність, нав’язливі думки;

гра зі смертю;

хворобливість, замість святковости. Розчулености;

продукування нарочито спотворених образів, думок, почуттів тощо;

провокаційність;

апофіґізм;

Ми є носіями:

епатажности;

ґеніяльности;

контрастів;

збочень;

вічности, належачи своєму часові, в якому живемо;

відсутности вузького уявлення про поезію:

уникання природного вживання розділових знаків;

зорова поезія;

пом’якшення голосних;

зміна правопису;

поетична прозовість;

акцентуємо на сприйняння:

на звукове;

шумове;

візуальне;

акторське;

неоархітектоніці.

відсутність чистих форм.

шанувань кави;

живого орґанізму міста;

підсумку;

Ми сповідуємо:

любов до божевілля, шизофренії, “здорового безумства”;

використання маловживаних літературних форм;

.., що представниками постфутуру можуть бути іншомовні автори;

антипопсу, неформалізм, констатацію, ультранатуралізм, УЗІзм, мистецький ексгібіціонізм, реконструкціоналізм, молодіжність, рекламність, урбанізм.

збочення оптимізму;

присутність:

медитативности, яскравих переживань, шоку, праґматизму, творчого еґо, асанансної та алітераційної музичности поезії, експресії, спонтанности, надемоційности.

натяк на:

футуризм;

пророчість;

постмодернізм;

аванґард;

андерґраунд;

неосюрреалізм;

мрійливість;

сексоманію;

відсутність:

попсовости;

наївности;

дитячости;

Ми протестуємо:

шароварщині;

саломанії;

Загальний процес:

майстерня віртуальної творчости;

Реліґія:

синтез вірувань: християнство, буддизм, язичництво.

Ангельство.

Усне нагадування про існування стану протилежного до життя через легку смерть.

Колір постфутуризму: 

помаранчевий;

Символ:

жабка;

равлик.

Гасло:

нам пофіґ;

Політика:

індивідул-анархізм;

націонал-анархізм.

У літературі характерне нам:

асонансність та алітераційність;

нестатичність, динамічність, те, що не очікує більшість людей;

Вважаємо батьками постфутуру:

Михайль Семенко

Юрко Ґудзь

Риси постмайбутнього у літературі:

1 риса. Творчість, як діаґноз.

2 риса. Самодостатність.

3 риса. Урбаністичність.

4 риса. Епатаж викликаний часом.

5 риса. Рух мистецтва через експеримент.

6 риса. Ґеніяльність.

7 риса. Ламання стереотипів.

8 риса. Духовність: рамки майбутнього і минулого зникнуть.

9 риса. Асонансність та алітераційність.

Засади постмайбутньої літератури:

ОРҐАНІЗАЦІЯ МҐN

Для орґанізації МҐN характерна українськість – україномовність.

Любов до величі міст таких, як Львів тощо.

Здоровий епатаж: писати українською мовою в російськомовному середовищі м.Житомира може хтось сприймати, як здоровий елемент епатажу МҐН.

Помірна обрядовість.

Для орґанізації МҐN духовним батьком є Юрко Ґудзь.

Наші спонсори:

апофіґізм;

епатажність викликана ламанням стереотипів;

національна свідомість;

Ставлячись до нас трохи позитивніше ніж до оперного співу – ваша сучасність буде дорівнювати вашому ставленню до сучасної поезії. І якщо на усіх проявах футуризму (майбутнього) певні науковці змогли захистити свої докторські дисертації, стати професорами тощо, то чому ж постфутуру (з усіма антистереотипами) не бути з легкістю адаптованим до стереотипів свого часу? Прийде час і на нашій присутности у літературному процесі не тільки Житомирщини, але й України хтось зароблятиме дивіденди і вішатиме на свій мундир знаки слави.

Для нас, представників школи постфутуризму,  “поезія” стала можливістю бути Людиною, бути самотвердженим і нести цю радість самореалізації свого творчого “я” іншим. Ми належні своєму часові, отже, свідчитиме час.

МИ

**

**

Олег Левченко. Чернетка

Голослівні гасла.

Показати, що ти вільний.

На цінності людські, що схожі на музейні, не зважати.

Сміятися над памя’тю, історичною свідомістю: "...букет квітів у портрета Джоконди - з цим я згоден..."

Воля ("простір дії", звільнення) як шлях духовного негниття.

Проголошували, бути реальним зараз - бути майбутнім! Той, що живе минулим не є майбутнім (футуристом).

Футуроизм рухатиметься і надалі із розвитком технолоґій.

Ми припускаємо:

- відсутність майбутнього (?)

- майбутнє, яке прикро живе нині. Майбутні - ті, що живуть сьогоднішнім, як щастя дароване часом саме в цей момент!

Хворобливе впадання у ліричність, наївність. Або очікувати, що задіяна жорстокість сприйматиметься лірично.

Майбутні кидали виклик зіркам. Ми - післямайбутні стоїмо на рівні із зірками. Ми - післямайбутні усвідомлюємо, що наша творча свідомість є загалом недосяжною. Ми - ґенії!

Майбутні - намагались бути, а Ми - є!

Футуристи завели себе у пастку технічного проґресу. Для післямайбутніх - проґрес працює на нас! Отже футуризм працює на післямайбуття.

Майбутні воліли хвалити аґресію, фіксувати несподіваність у дії. Післямайбутні - ламають стереотипи, нищать усталеність, звичку бути з творчого народження визначеним.

Майбутні жили божевіллям, післямайбутні живуть з божевіллям і мають абсурд.

Майбутні отримали війну! Ґлобальність війн керує й нині. Отже, футуризм, що несе із собою війну живе й понині. Футуристи - головна біль постфутуристів. Ми живемо нищенням стереотипів людей, що живуть сьогоднішнім часом.

Панове футуристи, чи досить бунту, революцій, війн та творчих руйнувань?

Тлінне зітліє й само! Живіть найвищим: Ми - ґеніяльні, бо ми за собою це визнаємо! Ми - вічні! Ми проголошуємо право будь-якої творчої людини, що сповідує за собою ґеніяльність, на вічність! Ми не намагаємося своєю присутністю налякати суспільство, Ми знаємо, що ми навіть не для майбутнього-зараз, ми для майбутнього-завтра, що ненароджений для нас. Станьте сьогодні за межі часу: звільніть себе від стереотипів та норм - Ми вільні, Ми, просто, є такими якими  є, а не як сталося та станеться. Ми - пофіґісти і за цим визнаємо свою повноцінність!

Ми маємо миритися із начитаністю літературознавців, бо вони, крім вивченого, наврядчи володіють чимось своїм, особистим у підході до вирішення будь-якого явища. Літературознавцям заважають знання. Постфутуризм зайвий раз робить акцент на відчуттєве у своїй творчости.

До чого закликають Постфутуристи?

Олег ЛЕВЧЕНКО

м. Житомир

**

Олександр Кулеш

Лінґвістичне джіу-джітсу. Нотатки на полях «ОстаNNього Zошиту ПостфутуриZму»

 Століття ХХІ залишило за собою давнє право на правду. З можливістю доводити її 

 силою. Знаєте: «Сильніший...». Та час іде, ми потроху цивілізуємося і з царини 

 мордобою це право все більше переходить у площину слова. Як колись банда Роббі 

 Гуда мала свою стратегію супроти такої самої банди, яка в той час гордо 

 йменувалася державою, як селяни Окінави використовували карате проти диктатури 

 сьогуна, як, врешті, Стьопа Разін... Так і група житомирян лінґвістичним 

 джіу-джітсу нещадно ламає мову:

                             То у мого

                             оптимізму 

                             просто 

                             зіпсувався 

                             настрій

Це не провокація, не натяк і не виклик. Це прикол, слова, просто такі слова. Творчість 

мистецької ґільдії «Неабищо» не є війною, бо там є слово. То є альтернатива творчости

цілій армії письменників-традиціоналістів. Усе ними нашкрябане доладньо перегукується 

з реперськими витворами сполученоштатоамериканських ніґерів, точніш, пере«Є»кується.

Репери оце «Є» (сленґове від «Yes») вживають аж занадто часто. Лев (цар поетичного світу

Олег Левченко), Стронґ (майстер сильного слова Ілля Стронґовський), Здір (майстер абсурду

Ромцьо Здорик) та Кавун (ззовні зелена, всередині наповнена червоною жіночною енерґією 

Вероніка Кавун) над Я-літерою замінивши її, цитуючи Івана Малковича «місячним серпиком 

літери «Є», але й... Маєте побачити на власні очі. Професорам із мовних реформ із міністерством

укркультури включно є чому в  «Неабищо» повчитися й напозичатися...

Як давній ґільдійський ворог, причому незмиренний та запекло-запечений, традиційно-ортодоксальний

лохонутий баран, констатую: те, що пишуть ці чотири збоченці є, вибачаюсь, повне, вибачаюсь, 

собаче, вибачаюсь, лайно. І це сучасна молодь! А далі що?

Втім, на загальноукраїнському тлі поезія постфутуристів виокремлюється своєю ориґінальністю. Немає 

в них настільки розповсюдженої неповноцінности, є оптимізм, впевненість у собі та сміливість. Як матимете

бажання отримати ці якості, раджу прочитати «ОстаNNій Zошит...». Здорового і, головне, законного еґоїзму 

українцям таки не вистачає.  По-друге, в часи ґлобальної мовної трансформації та взаємопроникнення експерименти 

із мовним літерним та змістовним наповненням необхідні. В Житомирі «Неабищо» офіційні новатори. 

Нажаль в Україні 2003 швидко осягати нове надто небезпечно. Кількість боягузів (читай: гальм) у Житомирі забагата,

тож розвиток «Неабищо» ще не набув широкого розлету. Хоча паперу переведено багато. І не тільки на туалетні 

потреби...

Спробуючи уподобитись людині нейтральній та розумній, скажу німецькою: sedem zu sei або кожному своє. Читайте

постфутур (післямайбутнім називається стиль в «ОстаNNому Zошиті...»; чи то з того, що потім зрозуміють, чи то через

те, що так і є, чи то люди просто офіґєлі..).

Отож раджу звернути увагу, а як не схочете, то згадайте, що Гітлер наробив після того, як його картини зіґорували! 

У що мені віриться найбільше, то це в безсмертя людини. То круто, то передово, то майбутнє... Післямайбутнє.

Супермайбутнє!..

Олекса Cool Ash (Кулєш) 

**

Сергій Мельничук

"Ми – не жабки і не равлики…»

(Б. Горобчук).

Господам постфутуристам.

Кастанеда был прав. Тысячу раз прав. Не нужно быть орнитологом, чтоб согласиться с ним: вороны — существа избранные, уникальные. В то время когда для "иных пернатых язык общения составляет несколько тысяч звуков, вороны оперируют предельно лаконичной системой, включающей в себя всего два символа. 0дин из них мы, люди, можем перевести для себя на любой из человеческих языков, как "Да" — идиому согласия. А вот другой символ, боюсь, обречён, остаться для нас непереводимым. Я имею в виду воронье молчанье — далеко не пустой звук.  Определить его, как грубое человеческое "Нет" — непростительно смелый шаг, но я рискну провести эту параллель. Не побоюсь сделать также ещё более смелый вывод: птички, пользующиеся в общении двоичным кодом, являются естественными прототипами компьютерных ассемблеров. А когда их — целая стая, это напоминает уже глобальную компьютерную сеть. И безразлично, кружатся ли вороны над трупом классика, или роются на помойке современности в поисках сумасшедшего алмаза. Абсолютно не важно, кем они при этом себя воображают. Истинно только одно: Кастанеда был прав. Всё, что они могут сказать тебе или мне – это «ДА ДА ДА ДА ДА ДА ДА".

Сергей Мельничук.

P.S. Настоящий буддист поймёт.

Олексій Опанасюк: „ Духовність нашого народу набагато сильніша і надійніша, ніж  сучасна   ситуація у державі”.

 

Опанасюк Олексій Євменович - голова Житомирського обласного відділення Національної спілки письменників України.

Кор.  Олексію Євменовичу, як ви оцінює сучасний стан  української літератури. Які творчі процеси відбуваються  на  Житомирщини?

О.О.Дуже важкий час зараз у нашій державі, але я  не належу до тих людей, які звикли стогнати та бідкатися.Дуже б хотілося, тим не менш, щоб змінювалося все на краще. Водночас хотілося б сказати, що література, мистецтво, сама духовність нашого народу набагато сильніша і надійніша, ніж  сучасна ситуація у державі.  І це є запорукою нашого майбутнього.

Щодо літератури, то ми є європейською державою, нас ніколи з цієї літератури не відраховували: чи це була проза Панаса Мирного, чи Марка Вовчка, яка видавалася в Європі на 140 мовах. Наша нинішня українська література продовжує зберігати якісний європейський рівень. Тим не менш, література як і 10-15 років тому залишається шухлядною. Тоді краще не можна було видати, бо була цензура, а зараз тому, що немає коштів.Зараз в основному поширюється література для чтиву у електричках, трамваях. А література справжньої художньої вартості – це завжди велика робота. Зокрема останні твори Павла Загребельного є підтвердженням моїх слів. На жаль, таких авторів одиниці. Візьмемо прозу Анатолія Дімарова, прозу нашого земляка В”ячеслава Медведя,  лауреата  Шевченківської премії минулого року. Проза нашого земляка ,  нині покійного, Юрка Гудзя. Але тиражі цих книг невеликі: щонайбільше 5 тисяч. А хіба цієї кількості достатньо для  48 мільйонів українців.   Читач не має української книги. Це наша біда. Ситуацію, яка склалася у нашому книговидавництві, можна без перебільшення назвати попелищем.Все зруйновано бездарністю нашого керівництва, яке не змогло вирішити податкових питань. Росія 10 років не вводила цих податків – і там  зараз книговидавництво  посідає 3-є місце за прибутковістю. Колись Спілка письменників трималася на цьому.

У нас  на Житомирщині відсутнє меценатство.  Хіба що, хтось дасть якусь пожертву. Меценат – це той, хто дбає про культуру постійно, а не час від часу. Він шукає талановитих авторів. Ми маємо багато талановитих молодих авторів, але вони ходять і побираються як старці. Скільки ми вже листів написали у різні інстанції, до наших депутатів. Звичайно, це добре коли депутат листоношам подарує по велосипедові, а от до літератури їм байдуже.Бояться вони цієї літератури, чи що? Але ж, пригадаймо, ми  завжди шанували книгу! Ми виросли на книжках. Але книга не несе відповідаль- ності за моральний стан суспільства. Вона повинна мати мистецьку вартість, яка б підштовхувала людину до роздумів, пошуків.. Сімейне, виховне, військове і таке інше стоїть вже на другому плані. Мистецтво має багато спектрів. Є поезія, яку потрібно виголошувати з трибуни, а іншу потрібно читати тихо. І така поезія має більшу силу. Коли ти голосно кричиш, то тебе чують, а коли говориш тихо – то тебе слухають. 

Мені приємно, що творчі люди гуртуються, тримаються разом. У нас дуже гарне видавництво і студія „Древлянка”, „Просвіт” у Малині, „Жива вода” у Брусилові.У Новограді- Волинському – „Лесин край”, у Бердичеві – „Бердич” У Житомирі близько півтора десятки  літературно-мистецьких студій. 

Молодь зараз дуже добре сприймає нову поезію. Молодіжне літературне об”єднання „Неабищо” саме готує свої книжки, редагує їх. Вони незалежні. Їм можуть дорікати старші поети за те, що вони не притримуються традиційних форм, але все нове – це добре забуте старе. Отакий творчий колооберт. Молодь треба сприймати такою, якою вона є і шанувати їхні пошуки, їх становлення. Мені подобаються ці творчі віяння у нашій літературі. Представлено у альманасі „Перевесло”, який вийшов нещодавно, 65  авторів із Житомирської області.

Кор.Як ви оцінюєте таку незалежність та самостійність молодих авторів?

Я вважаю, що це дуже потрібне явище і воно породжене нашою ситуацією. Молоді, початкуючі автори  не можуть зараз видатися. Видаються ті, які мають доброго штовхача. Те, що зараз видається, як правило, низької якості. Ми, звичайно, за цим процесом  слідкуємо і всі ці книги обліковуємо. Але якщо  на рік виходить по нашій області біля 300 видань, і  серед   кожної сотні  є  2-3 путні книжки, то і  заради цього варто працювати.

Кор. В кожному  явищі  є як свої позитивні моменти, так і недоліки

Які недоліки?  Звичайно, можна було б ще чистити і скорочувати, але у нас була одна мета – зібрати наших творчих людей у одному альманасі.

Кор.  Олексію Євменовичу, якою ви бачите нашу молодь, яку частку серед неї складають творчі люди, які чогось прагнуть?

Я оптиміст, може навіть і безнадійний. Творчо зростає незначний процент, та й не треба вимагати, щоб їх було багато. Але я бачу, що у нас йде у літературу молодь, яка має  технічний фах: інженери, бізнесмени. Люди точного мислення. Вони виділяються. У гуманітарної молоді багато зайвого, багато патетики, а ці як припасують слово! Молодь йде зараз дуже правильно – туди, де можна заробити. Я вважаю, що держава повинна дати роботу і зарплату працездатним  і більше нікуди не повинна втручатися: ні що колгоспникові сіяти, ні що письменникові писати. Держава має дбати лише про найменших і найстарших. Я поважаю людей, які пішли у торгівлю, формуючи середній клас нашого суспільства.Мене дуже радує, що ця молодь грамотна. Біда держави,  в  якій я ріс те, що як правило, у керівництво йшли неграмотні люди. Вони мали по 30-40 радників, але,   все одно,  залишалися бездарними. Наша молодь знає вже по  кілька мов,  і доповідей за неї хтось інший писати не буде.

Я радий, що книги видаються не лише в Москві та  Києві, а й у  Житомирі і області. Ми самі повинні зробити так, щоб друкувались  цікаві та талановиті автори.

Кор. Щодо мистецьких смаків наших читачів, то чи повинні літератори їх формувати? Має бути цензура на насилля і жахи? 

Я вважаю, що цензури не повинно бути, можна лише ставити діагноз. Але навіть незалежно від стану психічного  здоров”я,  людина може творити.У нас дається Огієнківська премія і ми єдині на Україні зазначили, що вона призначається незалежно від стану психічного здоров”я. На зламі  людина може написати щось геніальне.

Щодо ідеалів, то немає таких, який би був чужий, не пов”язаний з землею, де народився, з батьками, історією. Я не хотів би, щоб на українців казали, що вони зрадники, ледарі, що довго були під чиєюсь п”ятою. Майже всі народи через щось подібне пройшли. Потрібно позбуватися цього негативу. Скільки у нас гарних людей! Гарні наші пісні, наше мистецтво, наша література, наше хліборобство. Колись вся Росія знала, яких хоробрих козаків ми мали. Все це треба шанувати. Хто б до нас не прийшов, чи ми б куди не пішли, повинні ми своїм народом гордитися.

Я виступав з промовою на різдвяних концертах Житомирської хорової капели  „Орея”. Я дуже шаную цей колектив, який народився з нашою незалежністю. Нещодавно повернувся до колективу  його засновник  Олександр Вацек – безумовно дуже талановитий. Він лауреат премію ім. Огієнка. Коли він поїхав до Чехії,  багато хто вважав його зрадником. А я радів, що наші митці там потрібні.Нам у Європу,  відрегульовану соціально та економічно,  практично потрапити неможливо. Всі місця вже давно зайняті. Але він і там здобув визнання. І саме за допомогою талановитих наших земляків Україна може протоптати собі стежку у Європу. Але цей колектив не має жодного артиста із званням  заслуженого . Цей колектив вже творить 14 років і прославляє нашу Україну, а виходить так, що ніби їх і немає у нашій державі. Хорова  капела „Орея” – це подія у нашій державі!

Кор. Олексію Євменовичу, як ви гадаєте,  коли наша гарна література не лежатиме по шухлядах, а Вацек отримає звання народного артиста України. 

Я вважаю, те, що Вацек не має звання  народного артиста  – це штучно створена ситуація. Майбутнє України я бачу кращим , ніж нашої сестри Росії.Росія не позбулася своїх імперських хвороб:керувати,  спрямовувати, дружити під бомбами. Народ не може так жити, щось не так з тим народом. Щодня 70-80 молодих людей там зникає і це вважається нормальним. Дуже шкода, що у Росії немає зараз таких людей як Герцен, як Сахаров і дуже радий, що у нас таких людей багато. Ми дуже витривалі, адже так як обдирали Україну за радянських часів, не обдирали більше нікого. Але ми зберегли доброту і людяність. Між собою не гриземося. Якщо ми це зберегли, то ми – народ майбутнього. Доки  не будемо самі господарбвати у своїй державі, не припинимо сподіватися на допомогу будь-кого: чи то Польщі, ми то Росії, чи то Америки, нічого не буде. Для нас може слугувати за приклад Грузія.  Вона  має молодого лідера, який відчуває біль свого народу, знає його потреби. Ми також повинні знати біль свого народу і сподіватися тільки на себе, щоб усім нам жилося краще.Ми повинні мати добрі стосунки з усіма країнами, але у своїй державі господарювати самі . Я люблю  свій народ, вірю в нього. 

Записав Ігор Гук

**

ІНФ/ЖТМР

ЖИТОМИР-ІРЕНА-ВИСТАВКА-ПРЕЗЕНТАЦІЯ 

ПЕРША ВИСТАВКА-ПРЕЗЕНТАЦІЯ КАРТИН ЮНОЇ ЖИТОМИРСЬКОЇ ХУДОЖНИЦІ ІРЕНИ КРИВОРУЧЕК-РАДЗИВІЛЛ ВІДБУЛАСЯ В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 10 травня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Перша виставка-презентація картин юної житомирської художниці Ірени Криворучек-Радзивілл відбулася в обласному центрі. Усі її малюнки написані тут і присвячені рідному місту. На кожному з них є підпис "Зоеполіс", що в перекладі з грецької означає "місто життя". Кожна робота, створена в жанрі неоготики, - це ніби автограф, своєрідна сповідь, маленький витвір на кшталт художньої фотографії, в якій пульсує життєстверджуюча поезія. "Триєдине", "Рефлексії", "Танець з єдинорогом", "Символ віри" тощо. Кожну її картину можна трактувати по-своєму, адже всі люди, які стикаються з творчістю, є співтворцями художниці.

Створюючи імідж для своїх психологічно-філософських картин, Ірена розгортає їх з маленького клаптику паперу із студентського зошита до формату А-4 в комп'ютерному варіанті. Дівчина не намагається довести, що вона геній, не прагне нав'язати свою думку, просто вона малює природньо, знаючи, що жодне мистецтво не є вартісним, коли воно не відповідає реаліям життя. 

Григорій Ткаченко, член Національної Спілки Журналістів, художник, так сказав на презентації про малюнки Ірени: "Художниця філігранно відпрацьовує всі деталі. В її малюнках, які можна роздивлятися годинами, дуже багато тонкої, ажурної роботи. Щоразу в них можна знаходити й відкривати для себе щось нове". 

Студентка філологічного факультету Житомирського педуніверситету імені Івана Франка, Ірена Криворучек завдячує багатьом людям образами, словами, вчинками або й навіть просто тим, що вони є в її житті. Їхнє розуміння та підтримка дарують юному обдаруванню справжнє творче натхнення, з якого народжуються малюнки, пісні й вірші. До речі, готується до друку її перша поетична збірка за назвою "Вар'ятівка". 

 

ІНФ/ЖТМР

ЖИТОМИР-НЕАБИЩО-ЗБІРКА

КЛАСИКА І АВАНГАРД "НЕАБИЩО"

  

  ЖИТОМИР, 16 лютого. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Презентація нової книжки вже добре знайомої читачам мистецько-творчої гільдії "Неабищо" відбулася в Житомирській обласній науковій бібліотеці, повідомляє кореспондент Укрінформу. 

     Молоді обдарування готували її протягом другої половини 2003 року. Власне, вона починалася як чергова збірка, а завершилася як проект "Реквієм українській культурі". Тому чергову зустріч із своїми шанувальниками неабищівці назвали презентація-реквієм. 

     Вірші і проза, що входять до збірки, написані суржиком латини з кирилицею, тобто кирилічні в ній суто українські літери: тверде Г, Є,Ї, які не зустрічаються в латинській абетці. У двох розділах представлені класика "Неабищо" і, звісно, авангард. Під класикою підрозумовуються ті речі, які вже запам'яталися читачам і за якими гільдійців вже можна впізнати, під авангардом - нові твори, які ще ніхто ніде до того не друкував, які багато в чому писалися спеціально під цю збірку. Цими творами молоді поети і прозаїки доводять свою відданість постфутуризму, вважаючи цей напрям в сучасній літературі не стилем, а способом життя, тому що "ламання стереотипів це скоріше спосіб життя, а постфутуризм - це наслідок ламання стереотипів". 

На презентації один із засновників гільдії Ілля Стронговський зауважив, що до нинішньої збірки увійшли ті тексти, які мають закріпити творчі позиції студії на ринку творчої молоді України. 

     Голова обласного відділення Національної Спілки письменників України

Олексій Опанасюк зазначив, що за роки незалежності подібне видання в Україні видрукувано вперше, хоча подібні речі зустрічалися ще в 16 столітті. 

     На думку "хрещеної матері" гільдії, відомої в області журналістки Галини Кавун, книжка "Neaбищо the best" є чималою сходинкою зростання для авторів, причому в авангарді переважає проза. Цікава деталь, що деякі автори, які представили у виданні прозу, не є частиною гільдії, вони, скоріше, співчуваючі їй. Однак вони також є яскравими представниками постфутуризму (післямайбутнього).

     Неабищівці розповіли, що, завдяки сайту, який був створений і презентувався, їх творчість вже відома за межами країни. На сайт заходили канадські письменники, серед яких відомий в діаспорі письменник Роман Бобовал, який схвально відгукнувся про творчість молодих і обдарованих житомирян. Нещодавно радіо "Свобода" передавало вірші Іллі Стронговського. 

А Володимир Даниленко, відомий український письменник, в газеті "Дзеркало тижня" підкреслив, що житомирська гільдія вважається найсильнішим літератерно-молодіжним об'єднанням в Україні, яке тримається вже досить тривалий час і власними силами дуже багато видає продукції - міні-збірок,  складенів. Крім того, готуються до видання нові твори студійців, зокрема, СД-диск, де буде представлена історія "Неабищо", а також книжки, які видавалися в "Неабищо" і фотогалерея членів об'єднання. 

ИНФ/ЖТМР

ЖИТОМИР-САЙТ-НЕАБИЩО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ WEB-САЙТУ МИСТЕЦЬКОЇ ГІЛЬДІЇ "НЕАБИЩО" ВІДБУЛАСЯ В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 30 січня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Презентація Web-сайту "Жвавий Равлик" Житомирської обласної молодіжної творчої організації "Мистецька гільдія "Неабищо" відбулася в залі інтернет-центру IREX Pro-Media, повідомляє кореспондент Укрінформу.

     Це дев'ятнадцята мистецька акція, яку організовують неабищівці. На більш ніж 150 сторінках сайту розміщено 4 розділи, в яких представлено прозу, драматургію, поезію, графіку й гуаші вісьмох гільдійців. Всього в доробку неабищівців 3 колективних та 12 персональних збірок, понад 30 складнів. У майбутньому планується не тільки розширяти існуючу базу даних сайту творчістю талановитої молоді, але й поповнити її відео і музичними фрагментами. Ілля Стронговський, заступник голови Мистецької гільдії, підкреслив, що гільдійці пишаються тим, що першими в Житомирі вони створили якісний мистецький ресурс, якому мало є відповідників в Україні. Причиною створення безкоштовного сайту "Жвавий Равлик" (http://www.ravlyk.iatp.org.ua) є бажання гільдійців розширити україномовний сектор Мережі. 

     Автором проекту і Web-дизайнером є Ілля Стронговський, який вже декілька років займається Web-дизайном. Перший його сайт також був присвячений літературі і здобув першу премію у номінації "Мистецькі сайти" за травень 2001 року. Сайт розташований на сервері Інституту Підприємництва та сучасних технологій, в якому Ілля навчався. До речі, і досі сайт доступний з мережі. 

ИНФ/ЖТМР

ЖИТОМИР-ІНТЕГРАЛИ-ВИСТАВА

"ЗИМНІ ІНТЕГРАЛИ" - АВТОРСЬКА УДАЧА ЮНОЇ ПОЕТКИ З ЖИТОМИРА ВЕРОНІКИ КАВУН

  ЖИТОМИР, 26 грудня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Поетична вистава "Зимні інтеграли" за однойменною книгою юної поетки Вероніки Кавун відбулася в залі Житомирської гуманітарної гімназії №23, яку дівчина закінчила цього року. 

     Вистава невимушено переросла в знайомство з глибоким внутрішнім світом Вероніки, в якій того дня її друзі й вчителі побачили ще й талановиту акторку. Деякі власні поезії вона самостійно поклала на музику і подарувала присутнім свій спів і ніжну гру на флейті. Одягнута в загадкову середньовічну мантію, протягом вистави Вероніка не випускала свічку з руки, ніби боячись заблукати у лабіринтах філософської мудрості. Дівчина намагається дати визначення вічним категоріям, розтлумачуючи їх на власний розсуд. Все геніальне має бути простим, тому і видаються геніальними думки Вероніки на кшталт такого: "Минуле - пастка для втікачів", "Нескінченність не має початку", "Мозок - звалище фотокарток", "Вічність, настояна короткочасністю", Простір, який "пакуємо у валізи"...

     Присутній у залі голова обласної організації Національної Спілки письменників Олексій Опанасюк так оцінив поетизоване дійство: "Вистава вдалася тому, що в її основі лежить Добра Поезія". За словами Олексія Опанасюка, "Зимні інтеграли" - це авторська удача.   

     Звичайно, не відбулося б цього свята творчості без допомоги товаришів Вероніки по мистецькій гільдії "Nеабищо", наймолодшому об'єднанню творчих особистостей не лише в Житомирі, але й в Україні. 

ИНФ/ЖТМР

ЖИТОМИР-ЗБІРКА-НЕАБИЩО-ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ "НЕАБИЩО" В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 6 травня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Мистецька гільдія "Неабищо", яка вже два роки існує в Житомирі, презентувала в обласній науковій бібліотеці колективну збірку з однойменною назвою. До презентації долучилися добре знаний в області філолог Петро Білоус та науковий працівник музею В.Короленка Людмила Журавська, які дали зрозуміти, що час "солов'їзму" і "шароварства" минув і на підході нове мистецтво, позасучасне, яке створює обдарована молодь з мистецької гільдії. 

Професор філології Петро Білоус вважає, що говорити про поезію - це завжди справа невдячна, вона сама за себе скаже. Єдине можна констатувати, за його словами, що автори збірки - люди небуденні, які шукають способів самовираження, хочуть бути і собою, і іншими. Їхню творчість Петро Васильович порівнює з молодим вином, яке ще не перебродило. А Людмила Журавська гадає, що пройде час і "неабищівці" сформуються в якесь серйозне літературне об'єднання на кшталт житомирської прозової школи 90-х років, з якої вийшли письменники Валерій Врублевський, Валерій Шевчук, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Юрко Гудзь. Тоді вони теж експериментували словом, а сьогодні їхня творчість добре відома українському читачеві. 

Ініціаторами заснування мистецької гільдії стали двоє житомирських студентів-філологів Ромцьо Здорик і Ілля Стронговський, які не втрачають надії увійти в енциклопедію новітньої літератури і зайняти належне місце в антології молодих поетів. Вони відверто переживають аби з цим не запізнитися, бо у них є шанс стати живими класиками української літератури. Як зауважили їхні  старші товариші, хлопці пишуть в стилі постфутуризму, а це мистецтво, яке з'являється на історичному зламі епох. Отже інтуїтивно вони відчувають, що їхня поезія - це література нового тисячоліття. 

Ілля Стронговський, зокрема, вважає, що мистецтво є своєрідним бізнесом, але дивіденди, що вкладаються в нього, повертаються дещо пізніше, ніж у звичайному  бізнесі. На його думку, якщо людина здатна знайти в собі потенціал, щоб, десь його вкласти, то за декілька років вона може стати генієм. Отже, перша збірка поезій майбутніх українських геніїв і класиків новітньої української літератури вийшла в світ.

     

ИНФ/ЖТМР

ЖИТОМИР-ВЕРОНІКА-ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ДВОХ ЗБІРОК ЮНОЇ ПОЕТЕСИ В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 28 липня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Презентація водночас двох збірок "Задзеркалля" і "Завтра" та міні-збірок "Паперові декорації" і "Нікку" юної житомирської поетеси Вероніки Кавун відбулася у мистецькому відділі обласної наукової бібліотеки, повідомляє кореспондент Укрінформу. 

     Коріння таланту цієї мудрої на свої 16 років дівчини, мабуть, проростає із творчості батьків. Народилася Веронічка у родині професійних журналістів Олексія та Галини Кавунів. Тому, за словами відомої дитячої письменниці Марії Пономаренко, "любов до слова, його відчуття у дівчини генетичне". Як зазначила Марія Пономаренко, Вероніка - це "посудина, у яку Бог вклав талант - глибокий і небуденний". Так само тепло відгукнулася про творчість юної поетки житомирська поетеса Тетяна Пишнюк. За її словами, коли Вероніка вперше принесла до неї сшиток своїх поезій, вона "пальцями відчула ауру її віршів", а надалі дала тодішній школярці рекомендацію в літературне об'єднання імені Бориса Тена. 

     Поталанило Вероніці Кавун і з друзями - колегами по літературно-мистецькій гільдії "Неабищо". Саме вони знайомили присутніх з поезіями Вероніки, написаними українською й англійською мовами, а також читали власні переклади її віршів тими мовами, якими самі володіють - італійською, польською, німецькою. 

     Голова Житомирського обласного відділення Національної спілки письменників України Олексій Опанасюк звернув увагу на те, що Вероніці замість книжності притаманне щось житейське, глибоко сімейне. Як на свій вік, то дівчина, за його словами, досить добре володіє часом. Вона майже рік навчалася за грантом в Америці, перфектно розмовляє англійською. До речі, у збірці "Завтра" є вірш "Memory" (пам'ять), написаний авторкою мовою великого Шекспіра. 

    

ИНФ/ЖТМР

ЖИТОМИР-МОЛОДЬ-МИСТЕЦТВО 

ШОУ НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ПІШОХШДНІЙ ВУЛИЦІ ЖИТОМИРА 

  ЖИТОМИР, 25 серпня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Своєрідно і по-своєму цікаво зустрічають свято Незалежності України молоді представники творчої інтелігенції. Мистецька гільдія "Неабищо" влаштувала на центральній пішоходній вулиці Житомира театралізоване шоу, в якому прозвучали вірші молодих місцевих поетів, причому самі ж вони їх читали. Як і годиться, почалось свято гімном України, але не мелодією, а текстом у досить акторському виконанні одного з місцевих поетів. 

     Кульмінацією свята стала 11-річна житомирянка Саша Васьковська, яка, по задумці режисера, була своєобразним символом незалежної України. Як ровесницю суверенної держави, її укоронували віночком із жовтоблакитними стрічками, на яких поставили автографи всі поети, члени мистецької гільдії. Крім того, до свята гільдійці випустили складні, до яких увійшли нещодавно написані твори. Ці складні вони й дарували напам'ять тим вдячним глядачам і слухачам, які зупинилися, щоб послухати натхненних молодих людей. Тим, хто зміг скласти кілька рядків зі словами "неабищо" або "незалежність", вручався приз - кулька, на якій було написано: "Я люблю Неабищо" або "Я люблю Незалежність". 

    

**

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЗБІРКИ "NЕАБИЩО THE BEST"

Назва: Пом’янем українську культуру - прочитаймо збірку "Nеабищо the best"

Вступ:

Минув 2003 рік - рік Культури, 

настав 2004 рік - рік Творчої молоді.

Житомирська обласна молодіжна творча орґанізація "Мистецька ґільдія "Nеабищо" могла б зробити багато, та найбільшим результатом нашої діяльности за минулий рік є колективна збірка прози та поезій "Nеабищо the best". 

Кілька слів про книжку:

- Одже, книзя відбулась, нам знову пофіґ!

Ймовірні думки вголос:

- Чому могли б зробити багато? 

- Принаймні довго світу Божого чекає літературно-мистецький альманах Житомирщини "Зустріч 2002 - 2003" за результатами проведення обласного поетичного конкурсу ім.Юрка Ґудзя". Отож ми і вирішили, пригадавши про існування "великого надмогильного каменя усім клясикам", провести вечір Пам’яти нашій національній культурі презентацією невиліковно-вдалого явища пофіґ-культури "Nеабищо the best", орґанізованою Мистецькою ґільдією "Nеабищо" та Спілкою творчої молоді Укоаїни "Ліґа АРТІС"

- А чому пофіґ-культура? 

- А вім не стане глибоко пофіґ читаючи книзю "Nеабищо the best"? Чи Ви хочете сказати, що читали презентовану нами рівно рік тому "Останнїй zошит постфутуриzму"?

- Чому the best? 

- Бо з цією книжкою пов’язуємо усе краще, з усього, що і було колись, лишень за часів ЖОМТО "МҐ"Nеабищо".

Що нам залишається? Пити шампанське й згадувати про "...а гірше ще буде!"

- Адже шампанське п’ють аристократи або деґенерати?

- Як не так шампанське пити, то й не такими станете!

- Які ваші плани на цей рік? Як я розумію у Рік Творчої Молоді проголошений Президентом?

- Створення CD від "МҐ"Nеабищо", що загинатиме великий Фіґ національній свідомості.

Ото ми й вчинили

ЖАНР: Презентація-реквієм

ТЕМА: "Nеабищо the best" в багні української культури.

ІДЕЯ: 

Пом’янем українську культуру!

ЗАВ’ЯЗКА:

Запалюємо свічки.

КОНФЛІКТ:

Палений "Кобзар". 

Після того як усім запалили свічки запалюємо свічку на "Кобзарі".

- Ми вас зібрали для того, щоб презентувати "Nеабищо the best" у траґічний час нашої історії. Давайте хвилиною мовчання пом’янемо Велику Українську Культуру! (Хвилина мовчання). Вічна їй пам’ять! (Усі з полегшенням п’ють шампанське).

НАДЗАВДАННЯ:

Президент України: Цей 2003 рік я проголошую роком культури в Україні!

Культура: Пук!..

(Анекдот від "МҐ"Nеабищо").

НАСКРІЗНА ДІЯ:

Горять свічки.

(Свічки ставлять за здоров’я, за упокій. Свічок має бути багато, адже ймовірність гріхів за українською культурою Бозя знайде багато). 

КУЛЬМІНАЦІЯ-ФІНАЛ:

(Перед кульмінацією Ромцеві Здорику Стронґовський дає запалити циґарку). Здорик прочитавши один зі своїх творів викидає палений "Кобзар" у смітник. 

Усі стаканчики, папірці, якими тримали свічки, самі свічки, скидаються у один смітник куди був кинутий палений "Кобзар".

"Кобзар" у смітнику - символ минулих думань.

Дія:

Стоять столи Т-подібно.

Журналісти знаходяться над верхньою частиною літери Т.

"МҐ"Nеабищо" з обох боків нижньої частини літери Т.

По середині між "МҐ"Nеабищо", на нижній частині літери Тлежить палений "Кобзар".

На столах верхньої частини літери Т знаходяться для журналістів прес-релізи, стоять стаканчики для шампанського, лежать свічки у хусточках (паперових серветках).

Смітник під столом де лежить "Кобзар".

З "МҐ"Nеабищо" присутні:

Les’a Bur’jan - Леся Бур’ян

Cool Ash - Олександр Кулеш

Bohdan Horobchuk - Богдан Горобчук

Veronika Kavun - Вероніка Кавун

Valentyn Koval’ov - Валентин Ковальов

Marija Kozlova - Марія Козлова

Oleh Levchenko - Олег Левченко

Irena Radzywill - Ірена Радзивілл

Natal’a Sheremeta - Наталя Шеремета

stronґowski - стронґовський

Olena Ludchenko - Олена Лудченко

Halyna Malyn - Галина Малин

Valentyna Nalapko - Валентина Налапко

Romc’o Zdoryk - Ромцьо Здорик

02.02.2004

Ірина ХОМЧУК

Не останнє слово про "Останній зошит постфутуризму" 

Ледь-ледь новий 2003 рік вступив у свої права, а житомирська Мистецька ґільдія "Неабищо" вкотре голосно заявила про своє існування цілим букетом книжок в різнобарвних обкладинках, більшість яких, втім, належать Олегові Левченку, чи не найактивнішому членові "житомирської школи постфутуризму (післямайбуття)" (цитата з передмови до збірки прози вищеназваного автора "Без надсад вічности"). Та поговорити хочеться про одну з книг, найяскравішу як за кольором (жовтогаряча обкладинка), так і за змістом, оскільки "Останій зошит постфутуризму" (так називається збірка) — своєрідний маніфест "Неабищовців", проголошений Іллею Стронґовожим, Олегом Левченком, Веронікою Кавун та Романом Здориком.

Починати читати збірку можна вже з вихідних відомостей на звороті титульної сторінки книжки, в яких суцільним текстом без будь-яких пробілів, розділових знаків і т. п. заявлено про вклад кожного у спільну справу, а також про "натхненнєзгори" та "нахабствосвоє". А от присвяти [ а)Богу, б)хто розуміє] змусили призупинитися і задуматись: а чи зрозумію? Але, втішивши себе тим, що ще й не таке розуміла, впевнено перегорнула сторінку, ще одну, ще одну... Абсолютно протилежні емоції, думки змінювали одна одну, хотілося то сперечатись до хрипоти, то хвалити за справді "неабищо", але коли нарешті закрила обкладинку і на її останній сторінці прочитала "нампофіг", замахнулася цим жовтим зшитком із твердим наміром шпурнути його в куток зі словами: "Мені теж", та зрозуміла що це не так, мені є що сказати. І нехай я виявлюсь одним із "марудних критиканів", та все-таки дозволю собі "позбоченятися над словом їхнім і його відголоссям", щоб отримати якщо не "єдиний хліб", то, хоч теж не "єдиний", але все ж "кайф" (набір цитат із передмови до своєї частини — збірки Романа Здорика, літературне редагування моє).

Збірку (55 сторінок) чесно поділено на чотири рівні частини, щоб кожен з авторів у творах та передмовах до добірок міг висловити себе як постфугуриста та своє бачення постфутуризму, а також дати йому визначення. Отже, постфутуризм — це: 1) "крапка у розвиткові АRS LITERALIS",    "підсумовування   висновків    світової    творчости" (Стронґовський); 2) “цілісність усіх в одному", "не має жодого всесвітнього значення" (О.Левченко); 3) є "після майбутнього, і... то є все. Амба Кранця. Армаґеддон літератури" (В.Кавун); 4) "не подовження мистецтва, а його винищення", "не є мистецтвом" (Р.Здорик). Єдине, в чому одностайно сходяться всі четверо, — це лозунг: "МИ — ИНШІ”, додаючи до нього кожен своє, як-от "єдині, хто зараз думає" (Стронґовський), "прижиттєві генії" (Р. Здорик) і т. п. Хоча під час читання безпосередньо творів помічається самозаперечення автором-поетом автора-теоретика чи навпаки.

Але перш ніж говориш про саму постфутуристичну поезію, слід сказати про мову, якою її написано. Автор цих рядків взяла на себе сміливість (хай вибачать автори), цитуючи, корегувати мову, наближаючи її до літературної. Ні, не з метою показати, що писати треба так і не інакше (писати ж бо, як і говорити, і думати, можна як завгодно), а для того, щоб пересічним читачам легше було зрозуміти, про що йдеться, не відволікаючись на роздуми, чому замість "я" вжито "є", "і" подекуди замінено на "ї", місце апострофа вперто займає м’який знак, а нашу рідну "з" — латинська "z”. Причому якогось не те що граматичного, бодай логічного пояснення я цьому не знайшла (певно, погано шукала), крім хіба що підтвердження "иншості".

Хоча й було заявлено про виключність саме цієї четвірки і їх єдність у постфутуризмі, та найбільш об’єднуючим фактором їхньої творчості є вищезгадані граматичні зміни. Кожен із авторів живе у світі, який створив сам і закрився у ньому. Є намагання зрозуміти іншого (у вигляді посвяти), але це лише дотикання світів, а не їх взаємопроникнення, взаєморозуміння, звичайна цікавість, бажання зазирнути: а як там живе мій сусід?

Стронґовський намагається зрозуміти не так світ чи себе, як те, яким чином вони зустрілися й існують надалі разом: "і невідомо / що в тій компаньї / я тут / роблю”, хоча інколи відповідь ніби заявляється: “рухаюсє тонелем кінця світу”. Цей тунель веде в одному напрямку — донизу. І ще не там, в кінці (чого?), а вже по дорозі існує смерть, точніше, гниття: "нерви зотліли”, “росте старість", “стєгнули з людини / шкіру / відкрили на обдив / мьязи / і де не де лахміттєм / лїзе просмолена душа”.

Світ — "смітник” котрий "тобі усміхаєтьсє”, і автор робить пропозицію: “посміхнись і ти до нього / адже ти / то само” (що викликає зрозуміле обурення і запитання: а ти — що?). Людей у цій реальності не існує, є "ноги руки голови тулуби і ще жінка, в якій Стронґовський "помилився" і тепер "мав на увазі / я всїх тих дїв"

Ліричний герой ображений на всіх і все, заперечує все, аж так просто це йому не дається, бо "в душі залишитьсє преzумпцїя винности ” і надія на те, що "бувай якось zустрінемось / на цьому боці / світу”, в якого, втім, немає майбутнього, адже "zа склом — ненародженї дїти”, котрі і по той бік ще (чи вже) неіснуючого. І справді, погляд звідти, з-поза майбутнього, котрого немає, а смисл життя — “свинопошук багносонця" у "бидломісті".

Олег Левченко в передмові про постфутурлітературу пише, що "вона не має жодного всесвітнього значення, її не бачать, її не чують", і зауважує, що "якщо здається Вам, що Ви її бачите — то ви її ледь впізнаєте!" Не знаю, чи справді те, що запропонував загалу Левченко, постфутур, але я його побачила (може, володію даром яснобачення?). Своєрідним концептом є поезія: "ФОРМА + / ФОРМА — / ЗМІСТ?". Останній у перших двох таки знаходиться, дарма що світ Левченка — "апофіґей всьому”, і ставлення до нього очевидне: "|           |  / Я хотів сказати /чужими словами: “паралельно!”

Хоча в байдужості автора можна засумніватися. Він все ж намагається змінити світ, перебудувати його шляхом давно відомим й найлегшим: через проголошення законів ("Закон України...), гасел ("Кожного нагородити...), лозунгів ("Головна моя мета...\). аж до самознищуючих зізнань ("Я — падло"), після яких відразу ж іде самовиправдання. Світ побудований на асфальті ("Піду збарати пилюку / з асфальту / для чаю”, "На асфальті лежав труп витинанки”, це чи не єдина ознака урбаністичності, але її вистачає для сприйняття загальної атмосфери задушливого міста Один з виходів — божевілля. Якщо спочатку це страх (“Я боюсь поцілувати квітку / і збожеволіти”), то далі — бажання "нарештї б збожеволїти / і не волати / що тебе мають чути") і нарешті — констатація факту ("я божеволію  — / читаю вголос свої думки”),  хоча у доробку хронологія має зворотній напрямок. Може, шлях до видужання?

У світі, котрим керує Левченко, існує привид чистоти, цноти: “та що пахне ванільним цукром / і ходить у сором 'язливій сорочці / проходить повз мене / і дихає / лїтом”. Певно, завдяки саме цьому, збереженому привидові можливі кохання, еротика, насолода почуттями і чуттєвістю: "долонї рук моїх долини / ... / бери мене в свої вуста / єк хочуть нїжности тїла...”. Інколи для відпочинку потрібно погратись, в даному випадку мовою: “стулю я / стелю-я / лаю-лї-лаю я". Але гра змушує впасти в дитинство, що теж видно через мову "поговьорьї зі мньою асвьяльця / я хочу почуцьї цвьїй гольос” (порівняйте з мовою дворічної дитини). Обнадійливо, що автор вчасно і (здається) безболісно виходить з цього стану, щоб заявити "своє постфутуристичне": “Мені зупиняється час”.

Вероніка Кавун, на відміну від співавторів збірки, бачить світло в кінці тунелю, тобто майбутнє після ЇХНЬОГО "післямайбутнього” і зауважує,  що  "комусь наша творчість колись  таки здасться "догісторичною". Це ж підтверджує у поезії: "І гомерам зрячим / “Одісеє” / теж була постфутуризмом”. Чіткість думок, філігранна окресленість проблем, які турбують авторку найбільше (глобальна загроза світові та урбанізація життя), мова, в якій не потрібно шукати зміст з міношукачем, дають змогу відпочити від попередніх збірок, що, проте, не заважає В.Кавун сумніватися: "може я нїколи і не вміла / писати віршів ". Хоча сумніви стосуються й іншого, наприклад, смерті: "то хто із вас помер / а хто народивсє?” Але вже впевнено сперечається авторка з постулатом про світ-театр і людей-акторів: "Неправда / ми можемо бути і сценою / і глядачем / сценарьєм /пилом на стїльцєх / і тишею в пустому залі”. Страх перед глобальною катастрофою змушує кинути заклик: “Тримай стрілки годинника / за руки міцно. Теперішнього, як і минулого чи майбутнього, не існує. Світ — суміш всіх часів і всіх світів. Тут "книжки / із відьємними номерами сторінок", "динозаври навчились / вимирати за єдну ніч”, на підлозі можна знайти лаву — "рештки вулкану / що вибухнув учора / опівночі / під твоїм ліжком”. Тут сонце можна вимкнути, як ліхтар, а запитання "??Є ХТО ВДОМА??" звернене до людей з того боку землі. Але у цьому всесвіті існує ще один маленький світ, "залїзобетонна коробка містя”, куди лірична героїня начебто ховається від проблем світових, коли їй погано (цикл "390С"), але натикається на інші, не менш болючі питання там, "де пальці свідомости / урбаністично осліпли", але де існує "Дитина, Схожа На Янгола / — / ? Чи Янгол Схожий На Дитину?" Але місто убиває цей промінь світла-надії: “!!ДОМЕСТОС — І НЇЄКИХ МІКРОБІВ!! / Себто / янґолїв”.

Закінчення добірки невтішне. Піля висновку про те, що "важко бути хрестом / єкщо на тобі / нікого не розпинали”, авторка проголошує "шаг / і / мат / обом.

На відміну від Вероніки Кавун, Ромцьо Здорик захоплюється містом: "Ми співаємо романтику гнилі, нам імпонує червиве місто. Зі своєю задухою, зі своїм сморідом". Свою добірку "прижиттєвий геній" (до речі, це самовизначення вже не раз зустрічалось у його творах) розпочинає постфуїурроманом "V (корінь?)", котрий є ланцюгом-плетивом слів, фраз, звуків, поважаних між собою співзвучними закінченнями / початками суміжних рядків. Розпочинається твір згадкою про Васелину, котра фігурує й у поезії Стронґовського і котра надалі губиться у зливі ремінісценцій, цитувань, іноді просто звуків. Будуючи "велику труну усім так званим клясикам із добрячим надмогильником” (з передмови), автор, втім, добряче їх грабує: “думи мої думи мої”, “камо грядеші”, “майн камф”, “кай де твоя герда”, “камінний господар”. Сюди ж вплітаються й, можна сказати, інтернаціоналізм: “астра пер аспера ад”, “іґлз хоутел палїфорнья”, “ар ю крейзі”. Рамштайн” та ін. Певно для повернення все таки місцевого колориту, разів із п’ять в різних варіантах зустрічається відоме трьохлітерне нецензурне слово, в якому середина цнотливо замінена зірочкою. Закінчення роману залишу без коментарів: “не єтри душу / най дише”.

Щоб проілюстувати ще одне самозаперечення автора, знову процитую вступне слово: “Вам, співці неіснуючої краси, наше післямайбутівське “фе!”. Про що ж тоді, як не про захоплення красою і її адекватну оцінку, говорять рядки: “красива дївчина працює барвуменкою / на побігеньках/ виконує забаганки людства / а мало би бути навпаки...”, “торком очей до твоєї вроди потїшаю / себе”, “мрію сонцесерцем про світлї світанки / світу”. Ця мрія завершує добірку, в якій є і “роzпанахане місто”, котре “вивалює тельбухи лїхтарів”, “вирує скаженіє урбаністичним сморідом”, і “змореність сірістю галактики”, і “шиzоїдальне для лєнчика”. Особисто в мені народилася ще одна дуже світла мрія. Мрія не тільки про “світлі світанки світу”, а й про світле майбутнє, яке все-таки відкриють передусім для себе “післямайбутівці”.

Ще занадто рано, будучи стороннім спостерігачем-критиком, підтверджувати )чи й заперечувати) існування “житомирської школи постфутуризму”. Зернина є, і вона пускає корінці, а от чи виросте з неї міцне стебло, чи розгалузиться — покаже час і ті, хто творить постфутур. Визначення напрямку чи стилю тягне за собою певне обмеження, оскільки з’являється рамка, за якою вже інший напрямок. І автор свідомо вправляє себе в цю рамку, щоб бути в даному випадку, справжнім постфутуристом. Та чи занадто рано почали “обрамлювати” свою творчість автори збірки? Без особливої напруги та глобального аналізу можна відчути живе бродіння. Несформованість творчої індивідуальності (хоча чи буває вона коли-небудь сформованою?), мимовільне бажання охопити ВСЕ і сказати ВСЕ, незважаючи на проведені самими ж авторами межі постфутуризму (приклад Р.Здорика).

З іншого боку, дану витівку можна розцінювати як данину моді, як бажання привернути до себе увагу (що в “неабищовців” таки вийшло) та залишити окремий слід (чи слідочок) в історії літератури, яку вони зневажають.

Питань, як і вражень, багато. Втім, як і варіантів відповідей. Тож не поспішатимемо з підсумовуваннями, а просто почекаємо. І почитаємо.

ХРОНОЛОГІЯ ПОДІЙ

1999 р. – конкурс “О мово моя, душа голосна України”, обласна бібліотека для юнацтва. Знайомство Олега Левченка із Ромцем Здориком;

травень 1999 року – “Романівська весна”;

Друга половина 1999 року – підготовка матеріялу до літературно-мистецького альманаху Житомирщини “Зустріч ’99”;

Лютий 2000 року – видається літературно-мистецький альманах “Зустріч ’99”;

Березень 2000 року – презентація альманаху “Зустріч ’99” у педаґоґічному інституті (нині Житомирський державний педаґоґічний університет ім. І.Франка);

7 серпня 2000 року (понеділок) – початок літературно-мистецьких засідань “Liga ArtiS”, м.Житомир;

2001 року – в обласній юнацькій бібліотеці відбувся юнацькій поетичний конкурс "О мово моя, душа голосна України". Переможницею стала Наталя Зубарева.

22 лютого 2001 року (четвер) – представлення творчого літературного доробку членів “Liga ArtiS” у музеї Космонавтики, м.Житомир;

14 червня 2001 року – презентація поетичної збірки “Першість” разом із виставкою художніх робіт Наталі Левченко та Катерини Ускової у музеї С.П. Корольова + день народження Вероніки Кавун;

жовтень-листопад 2001 року – ухвалюється назва орґанізації “Мистецька ґільдія "Nеабищо"”, керівник Олег Левченко;

листопад 2001 року – Акція Ромця Здорика та Олега Левченка "Поезія на стовпах Житомирських", розклеювання поетичних аґіток. Житомиряни мали можливість читати поезію на тролейбусних зупинках та парканах. Уперше надруковане з позначкою “Мистецька ґільдія “Nеабищо”;

5 листопада 2001 року – початок активних літературних засідань, обласна універсальна наукова бібліотека;

7 листопада 2001 року – засідання літ. студії їм. Б.Тена починає вести Юрко Ґудзь;

Грудень 2001 року – інтерв’ю ґазеті Житомирщина про інтеліґенцію;

Грудень 2001 року – відбувається акція по перейменуванню танка на площі Перемоги у символ коротенького японського вірша – танка;

22 грудня 2001 року (субота, найдовша ніч року) – вечір-презентація еротичної поезії “Ерзац, ерзац, ерзац” за творами світової, української, переважно житомирської літератури, на літстудії “Провінція” у будинку статистики від Мистецької ґільдія "Nеабищо" Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS". Саме на цьому заході уперше роздалась міні-збірка від Олега Левченка, Іллі Стронґовського, Ромця Здорика (що згиналася вдвоє) згодом названа “складнем”. Саме у тому складні уперше була використана латинська літера “z” замість звичного нам “з”;

січень 2002 року – розпочата видавнича серія: “Бібліотека Мистецької ґільдії «Nеабищо»”;

лютий 2002 року – Відбулось представлення Всеукраїнською Асоціацією 500 конкурсу "Молоде вино", що відбувається у Києві. Згодом Житомирщину на конкурсі презентували себе Олена Лудченко та Людмила Сайко;

20-22 лютого 2002 року – Мистецька ґільдія “Nеабищо” переживає смерть видатного поета та новеліста Юрка Ґудзя. Бере участь у похоронному процесі – село Немильня Новоград-Волинського району;

Лютий 2002 року – Ілля Стронґовський перебирає керування Мистецької ґільдії “Nеабищо” на себе, арґументуючи небажанням Олега Левченка відійти од інтересів ЖОО “Liga ArtiS”, прагненням зареєструвати себе окремою орґанізацією;

14 лютого 2002 року – у творчо-дружній компанії Мистецької ґільдії "Nеабищо" відбувся день Валентина;

21 березня 2002 року (Міжнародний день поезії) – Презентація збірки “Неабищо” – мистецький відділ обласної наукової бібліотеки. Видання книжки за сприяння ЖОКМО;

­Травень 2002 року – телевізійний фільм “Після майбуття”, режисер Людмила Натикач, Житомирське обласне телебачення, 45 хвилин;

Весна 2002 року – створюємо серію світлин Олег Левченко, Ілля Стронґовський, Ромцьо Здорик, які згодом стають лейбою обкладинки “Останнїй zошит постфутуриzму”;

Квітень 2002 – у переддень дня Космонавтики в Україні, непомітно для всіх, у думках Мистецької ґільдії "Nеабищо" пам'ятник С.П.Корольову стає символом української потенції. 

Квітень 2002 року – акція по перейменуванню пам’ятника В.Леніну в В.І.Л. аґітуючи за українського товаровиробника;

Привітання Олени Горбачевської з перемогою “Міс весна” від Житомирського державного педаґоґічного університету ім. І.Франка + “Міс Nеабищо” від Мистецької ґільдії “Nеабищо”;

30 квітня 2002 року – презентація виставки художніх робіт Ірени Радзивілл, у дворі обласної наукової бібліотеки;

Травень 2002 року – поїздка на нараду молодих письменників у м.Коктебель Олега Левченка, Ромця Здорика, Юрія Малихіна від ЖОО НСПУ. Налагодження зв’язків Мистецької ґільдії “Nеабищо” із літературними осередками інших областей;

Липень 2002 року презентація двох збірок поезій "Задзеркалля" і "Завтра" та міні-збірок "Паперові декорації" і "Нікку" Вероніки Кавун. Поетична вистава була побудована в образі театру, представники Мистецької ґільдії “Nеабищо” читали твори Вероніки різними мовами;

24 серпня 2002 року – Мистецька ґільдія “Nеабищо” святкує день Незалежності України на центральні вулиці м.Житомира – Михайлівській. Презентація супроводжувалась читанням поезій, роздачею складнів, серед яких: “Незалежні від…”;

5 серпня 2002 року – Валентина Налапко обрається головою Мистецької ґільдії “Nеабищо”, заступники: Ілля Стронґовський, Ромцьо Здорик, Олег Левченко;

24 вересня 2002 року – поетичний театр “Nеабищо”, будинок письменників, м.Київ, режисер Олег Левченко; Мистецьку ґільдію “Nеабищо” представляв Олексій Євменович Опанасюк – голова ЖОО НСПУ;

Листопад 2002 року – обласний конкурс “Молоде вино”, переможці: Богдан Горобчук та Валентина Налапко;

Листопад 2002 року – Всеукраїнський конкурс “Молоде вино”, представляють Богдан Горобчук та Валентина Налапко;

31 жовтня 2002 року – Мистецька ґільдія “Nеабищо” святкує Хелоуїн. Розмальовані ходимо по Михайлівській.

Мистецька ґільдія “Nеабищо” бере участь у проведенні творчого вечора АнтиСНІД спільно із обласною орґанізацією планування сім’ї “Вибір”;

­­­­­­­21 листопада 2002 року – поетичний театр “Nеабищо”, до дня Української мови, ЗОШ с.Піски;

Осінь 2002 року – виступи Вероніки Кавун, Іллі Стронґовського, Олега Левченка на облрадіо;

Листопад 2002 року – Вероніка Кавун записується у телепередачі “Земляки” (облтелебачення);

14 грудня 2002 року – відкриття поетичного клубу “NемочіВереск”, м.Коростишів, як районне представництво Мистецької ґільдії “Nеабищо”, засновники: Наталя Майданюк та Надія Миколаєнко;

13 грудня 2002 року (п’ятниця) – поетична вистава "Зимні інтеґрали" за однойменною збіркою Вероніки Кавун, поетичний театр “Nеабищо”, зала Житомирської гуманітарної гімназії №23, режисер Наталя Шеремета;

19 грудня 2003 року – поетична вистава у м.Іршанськ (будинок Культури);

Січень 2003 року – реєстрація Мистецької ґільдії “Nеабищо” (легалізація), юридична назва: Житомирська обласна молодіжна творча орґанізація Мистецька ґільдія “Nеабищо”;

Січень 2003 року – розпочато видавничу серію “Бібліотека Мистецької ґільдії “Nеабищо” зі збірки Олега Левченка “Без надсад вічности”;

2002 - 2003 – переддень Нового року, Мистецька ґільдія “Nеабищо” святкує його разом;

21 січня 2003 року Мистецька ґільдія “Nеабищо” бере участь у проведенні творчого портрету Івана Огієнка, Житомирське училище культури і мистецтв ім.Івана Огієнка + (окремо) день народження Любові Годлевської*;

*Примітка: узагалі-то дні народження ми справляємо завжди але, буває й так, вони випадають на якісь свята;

29 січня 2003 року – презентація Web-сайту "Жвавий Равлик" Житомирської обласної молодіжної творчої організації "Мистецька гільдія "Nеабищо" в залі інтернет-центру IREX Pro-Media;

Мистецька ґільдія “Nеабищо” побувала на ювілейному поетичному святі (65 років) ромського поета Міхи Козимиренко, м.Житомир;

Квітень 2003 року – презентація поетичної збірки “Банальності на синтепоні” Наталі Шеремети, музей Космонавтики;

Травень 2003 року – презентація поетичної збірки “Втеча Пеґаса” Валерії Дмитрук, музей Космонавтики, орґанізатори Мистецька гільдія "Nеабищо", обласний елітарний літературний клуб “Перевесло” ім.Олени Теліги;

Травень 2003 року – Олег Левченко, Ромцьо Здорик спільно із представниками літературного клубу “Роза Ієрихона” бере участь на святі “Романівська весна”, садиба Максима Рильського;

7 липня 2003 року – Вероніка Кавун, Ілля Стронґовський, Олег Левченко, Галина Малин відвідують разом садибу Євгена Концевича. Вероніка, Ілля та Галина Адамівна залишають на рушнику свої автоґрафи;

3 липня – Мистецька ґільдія "Nеабищо" у гостях “Рози Ієрихона” + дні народженні Наталі Лаптик;

Липень 2003 року – бере участь у привітанні Володимира Захаровича Савченка, режисера обласного телебачення;

4 серпня 2003 року – Вероніка Кавун передає головування Мистецькою ґільдією "Nеабищо" Олегові Левченку, оголошує  себе в екзилі у м.Львові, у зв’язку з навчанням у Львівському національному університеті ім.І.Франка;

28 серпня 2003 року – Олег Левченко разом із О.Є. Опанасюком у м.Тернополі, презентує від Житомирщини на Всеукраїнському книжковому форумі Бібліотеку Мистецької ґільдії "Nеабищо", “Liga ArtiS”, журналу “Косень” тощо. Побували в гостях тернопільського поета Сергія Лози, що вчився колись у житомирському педаґоґічному інституті; 

З вересня 2003 року Богдан Горобчук оголошує екзил у м.Києві у зв’язку з навчанням в Національному університеті ім.Т.Шевченка;

Вересень 2003 року – Мистецької ґільдії “Nеабищо” виступає у еколоґонатуралістичному центрі;

3 жовтня 2003 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо", “Liga ArtiS” бере участь у художній виставці студії “Палітра”. Потрібно зазначити, що така співпраця між нами була й раніше виступами в день презентацій;

8 жовтня 2003 року – реґіональний поетичний конкурс “Молоде вино”, перемога “Віртуоз слова” від Мистецької ґільдії "Nеабищо" Олега Левченка, “Дебют” Надії Миколаєнко м.Коростишів;

12 жовтня 2003 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" бере участь у Всеукраїнському конкурсі “Просто так”, м.Коростень. Ілля Стронґовський почесно отримує нагрудну стрічку “Ґеній”, Дар’ю Березовську відзначили цінним подарунком; 

Жовтень 2003 року – виступ Мистецької ґільдії “Nеабищо” в інституті сучасних знань, представляє М.Б.Фом’юк;

21 жовтня 2003 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" допомагає Катерині Усковій у підготовці для проведення художньої виставки, орґанізатори: батьки Катерини, клуб “Роза Ієрихона”;

29-30 жовтня 2003 року – Олег Левченко на конкурсі Всеукраїнського літературного форуму творчої молоді, номінація “поезія”, отримує премію від ґазети “Слово і діло” (2003р., м.Київ);

30 жовтня 2003 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" приходить на зустріч із Сергієм Жаданом та Олександром Ірванцем;

5 листопада 2003 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" допомагає обласному елітарному літературному клубу “Перевесло” ім.Олени Теліги у проведенні презентації літературно-поетичного альманаху “Перевесло”;

1 листопада 2003 року –представники "Nеабищо" активно вітають голову своєї орґанізації із днем народження, дарують живих равликів “щоб розмножувалися”;

_ листопад 2003 року – Всеукраїнський поетичний конкурс “Молоде вино”, м.Київ; цього ж дня презентації творчости Юрія Винничука, серед яких книжка “Мальва Ланда”;

Листопад 2003 року – виступ Мистецької ґільдії "Nеабищо" у науково-натуралістичному центрі, м.Житомир;

Листопад 2003 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" на вечорі Надії Голуб;

Осінь 2003 року – відвідини с.Межирічка, с.Гута де народилась і поховано Галину Віталіївну Руссу, голову літературний клуб “Перевесло” ім.Олени Теліги з 1997 по 2002 рр.

_ грудня 2003 року – виступ у Житомирському військовому училищі;

спроба поворожити на долю в день Андрія надому в Кавунів.

2003 - 2004 – Мистецька ґільдія "Nеабищо" святкує зустріч Нового Року у сім’ї Кавунів;

2 лютого 2004 року – презентація-реквієм книжки "Nеабищо the best" під лейбою “Пом’янемо українську культуру”; Цією датою умовно можна вважати припинення колективного творчого вибуху в “Nеабищо ”.

Травень 2004 року – Ірпінські семінари “Смолоскипа”, Мистецьку ґільдію "Nеабищо" презентує Богдан Горобчук;

Кінець травня 2004 – “Скибівські вечори”, Мистецьку ґільдію "Nеабищо" презентує Богдан Горобчук;

Травень 2004 року – Мистецька ґільдія “Nеабищо друкуєтьсяу журналі “Четвер”, м.Львів, № 19-20;

14 лютого 2004 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" на презентації студії “Палітра”, презентація картин Сергія Мельничука, Дмитра Петрухнова та зорової поезії Олега Левченка;

Січень 2004 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" виступає у педаґоґічному ліцеї;

Лютий 2004 року – Олег Левченко разом із О.Є. Опанасюком у м.Брусилів на батьківщині І.Огієнка, презентує на книжковому форумі книжки та складні бібліотек: Мистецької ґільдії "Nеабищо", “Liga ArtiS”, журналу “Косень”, ґазети “Віче”, альманаху “Перевесло” тощо. О.Опанасюк, О.Левченко разом із Володимиром Барною (м.Тернопіль) відвідали садибу (хатинку) в с.Дубрівка де народився Олексій Опанасюк.

22 березня 2004 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" спільно переживає перипетії із виселенням ЖОО НСПУ з приміщень;

Квітень 2004 року – “Міт”, м.Київ, Мистецьку ґільдію "Nеабищо" презентує Богдан Горобчук;

20-23 травня 2004 року – від Житомирського обласного відділення Національної спілки письменників України Олег Левченко, Галина Цепкова беруть участь у Міжнародному Шевченківському святі “В сім’ї вольній, новій”;

Червень 2004 року – Літтусовка на Трухановому острові, м.Київ, Мистецьку ґільдію "Nеабищо" презентує Богдан Горобчук;

5 липня 2004 року – Олег Левченко презентує театр одного актора "Nеабищо the best" за творами Юрка Ґудзя, вистава “Барикади на Хресті”;

Серпень 2004 року – конкурс “Жива троянда”, м.Київ, Мистецьку ґільдію "Nеабищо" презентує Богдан Горобчук (3 місце, фотосесія “Стіни і люди”);

Квітень, вересень 2004 року – засідання “Littusovka”, м.Київ, Мистецьку ґільдію "Nеабищо" презентує Богдан Горобчук;

18 – 20 вересня 2004 року – книжковий Форум у Львові, презентує Ілля Стронґовський, роздає складні спеціяльно підготовлених для цього Форуму;

вересень 2004 року – виступ у Могилянському колеґіумі, виставки Богдана Горобчука в КНУ ім.Т.Шевченка (ґрафіка, фарби). Червоний корпус: лютий-травень, жовтий корпус: травень, корпус тех-мат.: вересень-жовтень; 

4 жовтня 2004 року – Мистецька ґільдія "Nеабищо" відзначає 50 засідання, що проводиться вже протягом 4 років у обласній науковій універсальній бібліотеці кожного першого понеділка місяця о 16.00;

6 жовтня – виступ у будинку письменників житомирських літосередків: Мистецька ґільдія “Nеабищо”, “Перевесло”, “Оксія”, театр одного актора “Nеабищо the best” вистава “Барикади на Хресті” за творами Ю.Ґудзя, м.Київ. Представляє О.Є.Опанасюк;

Брали участь у школах м.Житомира №5 (2001, представляла М.Рудак), №10 (лютий 2002), №2 (9 травня 2002), №27, №23, №24

Богдан Горобчук представлений на сайтах:

Littusovka.iatp.org.ua (з січня 2004)

Lirza.kiev.ua (з квітня 2004)

Samvydav.net (з червня 2004)

Litklub.lviv.ua (з вересня 2004)

Літературний форум де були Ілля Стронґовський та Ромцьо Здрик

Певний час: Мистецька ґільдія “Nеабищо” активно співпрацювала із “Провінцією” (альманах “Провінція”, “Роза Ієрихону”, літоб’єднанням Б.Тена (від НСПУ) тощо.

Вероніка Кавун виступає і презентує Мистецьку ґільдію “Nеабищо”  у “Дзизі”, м.Львів;

Життя ґільдії Nеабищо у Інтернаті – статтю, відгуки на сайт по Україні.

З 2000 року представниками "Nеабищо" є:

Форум по Інтернету: По Ґудзю та якийсь мистецький.

Якого числа розвал Nеабищо, Ромцьо Здорик

Упорядкування Олега Левченка, голови Житомирської обласної молодіжної творчої орґанізації “Мистецька ґільдія “Nеабищо”.

У кого ми бували: 

на Тен-клубі – 9 березня 2001 року (О.Левченко)

клуб “Перевесло”

обласні об’єднання ім. Б.Тена

клуб “Відродження”

засіданя що проводив Ю.Ґудзь (28 жовтня 2001)

у Ірванця (презентація), березень 2002 року

Наші виступи постійно супроводжувались роздачею складнів та рідше книжок “Nеабищо”.

**

Олександр. "НЕАБИЩО"

Мистическим полукругом

Литературние братья

В небо, сменяя друг друга,

Выкрикивают проклятья.

Действительность так ужасна,

Не лучше, что было прежде.

И пусть стихи их прекрасны,

Я в них не вижу надежды.

P.S. Щоб "Неабищо" стало чимось.

24.08.02

P.S. Цей вірш належить Олександру (прізвища ми не запам’ятали). Написаний в День незалежности України, коли Мистецька ґільдія "Неабищо" презентувала себе і свою творчість на вул.Михайлівській (м.Житомир, 24 серпеня 2002р.). Олександр був одним з перехожих кого подивувала наша творчість, тоді ж ним і був написаний цей твір.

**

ПЕРША ВИСТАВКА-ПРЕЗЕНТАЦІЯ КАРТИН ЮНОЇ ЖИТОМИРСЬКОЇ ХУДОЖНИЦІ ІРЕНИ КРИВОРУЧЕК-РАДЗИВІЛЛ ВІДБУЛАСЯ В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 10 травня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Перша виставка-презентація картин юної житомирської художниці Ірени Криворучек-Радзивілл відбулася в обласному центрі. Усі її малюнки написані тут і присвячені рідному місту. На кожному з них є підпис "Зоеполіс", що в перекладі з грецької означає "місто життя". Кожна робота, створена в жанрі неоготики, - це ніби автограф, своєрідна сповідь, маленький витвір на кшталт художньої фотографії, в якій пульсує життєстверджуюча поезія. "Триєдине", "Рефлексії", "Танець з єдинорогом", "Символ віри" тощо. Кожну її картину можна трактувати по-своєму, адже всі люди, які стикаються з творчістю, є співтворцями художниці.

Створюючи імідж для своїх психологічно-філософських картин, Ірена розгортає їх з маленького клаптику паперу із студентського зошита до формату А-4 в комп'ютерному варіанті. Дівчина не намагається довести, що вона геній, не прагне нав'язати свою думку, просто вона малює природньо, знаючи, що жодне мистецтво не є вартісним, коли воно не відповідає реаліям життя. 

Григорій Ткаченко, член Національної Спілки Журналістів, художник, так сказав на презентації про малюнки Ірени: "Художниця філігранно відпрацьовує всі деталі. В її малюнках, які можна роздивлятися годинами, дуже багато тонкої, ажурної роботи. Щоразу в них можна знаходити й відкривати для себе щось нове". 

Студентка філологічного факультету Житомирського педуніверситету імені Івана Франка, Ірена Криворучек завдячує багатьом людям образами, словами, вчинками або й навіть просто тим, що вони є в її житті. Їхнє розуміння та підтримка дарують юному обдаруванню справжнє творче натхнення, з якого народжуються малюнки, пісні й вірші. До речі, готується до друку її перша поетична збірка за назвою "Вар'ятівка". 

 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ДВОХ ЗБІРОК ЮНОЇ ПОЕТЕСИ В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 28 липня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Презентація водночас двох збірок "Задзеркалля" і "Завтра" та міні-збірок "Паперові декорації" і "Нікку" юної житомирської поетеси Вероніки Кавун відбулася у мистецькому відділі обласної наукової бібліотеки, повідомляє кореспондент Укрінформу. 

     Коріння таланту цієї мудрої на свої 16 років дівчини, мабуть, проростає із творчості батьків. Народилася Веронічка у родині професійних журналістів Олексія та Галини Кавунів. Тому, за словами відомої дитячої письменниці Марії Пономаренко, "любов до слова, його відчуття у дівчини генетичне". Як зазначила Марія Пономаренко, Вероніка - це "посудина, у яку Бог вклав талант - глибокий і небуденний". Так само тепло відгукнулася про творчість юної поетки житомирська поетеса Тетяна Пишнюк. За її словами, коли Вероніка вперше принесла до неї сшиток своїх поезій, вона "пальцями відчула ауру її віршів", а надалі дала тодішній школярці рекомендацію в літературне об'єднання імені Бориса Тена. 

     Поталанило Вероніці Кавун і з друзями - колегами по літературно-мистецькій гільдії "Неабищо". Саме вони знайомили присутніх з поезіями Вероніки, написаними українською й англійською мовами, а також читали власні переклади її віршів тими мовами, якими самі володіють - італійською, польською, німецькою. 

     Голова Житомирського обласного відділення Національної спілки письменників України Олексій Опанасюк звернув увагу на те, що Вероніці замість книжності притаманне щось житейське, глибоко сімейне. Як на свій вік, то дівчина, за його словами, досить добре володіє часом. Вона майже рік навчалася за грантом в Америці, перфектно розмовляє англійською. До речі, у збірці "Завтра" є вірш "Memory" (пам'ять), написаний авторкою мовою великого Шекспіра. 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ "НЕАБИЩО" В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 6 травня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Мистецька гільдія "Неабищо", яка вже два роки існує в Житомирі, презентувала в обласній науковій бібліотеці колективну збірку з однойменною назвою. До презентації долучилися добре знаний в області філолог Петро Білоус та науковий працівник музею В.Короленка Людмила Журавська, які дали зрозуміти, що час "солов'їзму" і "шароварства" минув і на підході нове мистецтво, позасучасне, яке створює обдарована молодь з мистецької гільдії. 

Професор філології Петро Білоус вважає, що говорити про поезію - це завжди справа невдячна, вона сама за себе скаже. Єдине можна констатувати, за його словами, що автори збірки - люди небуденні, які шукають способів самовираження, хочуть бути і собою, і іншими. Їхню творчість Петро Васильович порівнює з молодим вином, яке ще не перебродило. А Людмила Журавська гадає, що пройде час і "неабищівці" сформуються в якесь серйозне літературне об'єднання на кшталт житомирської прозової школи 90-х років, з якої вийшли письменники Василь Врублевський, Валерій Шевчук, В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Юрко Гудзь. Тоді вони теж експериментували словом, а сьогодні їхня творчість добре відома українському читачеві. 

Ініціаторами заснування мистецької гільдії стали двоє житомирських студентів-філологів Ромцьо Здорик і Ілля Стронговський, які не втрачають надії увійти в енциклопедію новітньої літератури і зайняти належне місце в антології молодих поетів. Вони відверто переживають аби з цим не запізнитися, бо у них є шанс стати живими класиками української літератури. Як зауважили їхні  старші товариші, хлопці пишуть в стилі постфутуризму, а це мистецтво, яке з'являється на історичному зламі епох. Отже інтуїтивно вони відчувають, що їхня поезія - це література нового тисячоліття. 

Ілля Стронговський, зокрема, вважає, що мистецтво є своєрідним бізнесом, але дивіденди, що вкладаються в нього, повертаються дещо пізніше, ніж у звичайному  бізнесі. На його думку, якщо людина здатна знайти в собі потенціал, щоб, десь його вкласти, то за декілька років вона може стати генієм. Отже, перша збірка поезій майбутніх українських геніїв і класиків новітньої української літератури вийшла в світ.

ШОУ НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ПІШОХОДНІЙ ВУЛИЦІ ЖИТОМИРА 

  ЖИТОМИР, 25 серпня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Своєрідно і по-своєму цікаво зустрічають свято Незалежності України молоді представники творчої інтелігенції. Мистецька гільдія "Неабищо" влаштувала на центральній пішоходній вулиці Житомира театралізоване шоу, в якому прозвучали вірші молодих місцевих поетів, причому самі ж вони їх читали. Як і годиться, почалось свято гімном України, але не мелодією, а текстом у досить акторському виконанні одного з місцевих поетів. 

     Кульмінацією свята стала 11-річна житомирянка Саша Васьковська, яка, по задумці режисера, була своєобразним символом незалежної України. Як ровесницю суверенної держави, її укоронували віночком із жовтоблакитними стрічками, на яких поставили автографи всі поети, члени мистецької гільдії. Крім того, до свята гільдійці випустили складні, до яких увійшли нещодавно написані твори. Ці складні вони й дарували напам'ять тим вдячним глядачам і слухачам, які зупинилися, щоб послухати натхненних молодих людей. Тим, хто зміг скласти кілька рядків зі словами "неабищо" або "незалежність", вручався приз - кулька, на якій було написано: "Я люблю Неабищо" або "Я люблю Незалежність". 

"ЗИМНІ ІНТЕГРАЛИ" - АВТОРСЬКА УДАЧА ЮНОЇ ПОЕТКИ З ЖИТОМИРА ВЕРОНІКИ КАВУН

  ЖИТОМИР, 26 грудня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Поетична вистава "Зимні інтеграли" за однойменною книгою юної поетки Вероніки Кавун відбулася в залі Житомирської гуманітарної гімназії №23, яку дівчина закінчила цього року. 

     Вистава невимушено переросла в знайомство з глибоким внутрішнім світом Вероніки, в якій того дня її друзі й вчителі побачили ще й талановиту акторку. Деякі власні поезії вона самостійно поклала на музику і подарувала присутнім свій спів і ніжну гру на флейті. Одягнута в загадкову середньовічну мантію, протягом вистави Вероніка не випускала свічку з руки, ніби боячись заблукати у лабіринтах філософської мудрості. Дівчина намагається дати визначення вічним категоріям, розтлумачуючи їх на власний розсуд. Все геніальне має бути простим, тому і видаються геніальними думки Вероніки на кшталт такого: "Минуле - пастка для втікачів", "Нескінченність не має початку", "Мозок - звалище фотокарток", "Вічність, настояна короткочасністю", Простір, який "пакуємо у валізи"...

     Присутній у залі голова обласної організації Національної Спілки письменників Олексій Опанасюк так оцінив поетизоване дійство: "Вистава вдалася тому, що в її основі лежить Добра Поезія". За словами Олексія Опанасюка, "Зимні інтеграли" - це авторська удача.   

     Звичайно, не відбулося б цього свята творчості без допомоги товаришів Вероніки по мистецькій гільдії "Nеабищо", наймолодшому об'єднанню творчих особистостей не лише в Житомирі, але й в Україні. 

ПРЕЗЕНТАЦІЯ WEB-САЙТУ МИСТЕЦЬКОЇ ГІЛЬДІЇ "НЕАБИЩО" ВІДБУЛАСЯ В ЖИТОМИРІ

  ЖИТОМИР, 30 січня. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Презентація Web-сайту "Жвавий Равлик" Житомирської обласної молодіжної творчої організації "Мистецька гільдія "Неабищо" відбулася в залі інтернет-центру IREX Pro-Media, повідомляє кореспондент Укрінформу.

     Це дев'ятнадцята мистецька акція, яку організовують неабищівці. На більш ніж 150 сторінках сайту розміщено 4 розділи, в яких представлено прозу, драматургію, поезію, графіку й гуаші вісьмох гільдійців. Всього в доробку неабищівців 3 колективних та 12 персональних збірок, понад 30 складнів. У майбутньому планується не тільки розширяти існуючу базу даних сайту творчістю талановитої молоді, але й поповнити її відео і музичними фрагментами. Ілля Стронговський, заступник голови Мистецької гільдії, підкреслив, що гільдійці пишаються тим, що першими в Житомирі вони створили якісний мистецький ресурс, якому мало є відповідників в Україні. Причиною створення безкоштовного сайту "Жвавий Равлик" (http://www.ravlyk.iatp.org.ua) є бажання гільдійців розширити україномовний сектор Мережі. 

     Автором проекту і Web-дизайнером є Ілля Стронговський, який вже декілька років займається Web-дизайном. Перший його сайт також був присвячений літературі і здобув першу премію у номінації "Мистецькі сайти" за травень 2001 року. Сайт розташований на сервері Інституту Підприємництва та сучасних технологій, в якому Ілля навчався. До речі, і досі сайт доступний з мережі. 

КЛАСИКА І АВАНГАРД "НЕАБИЩО"

  

  ЖИТОМИР, 16 лютого. /Наталія Міжигурська - Укрінформ/. Презентація нової книжки вже добре знайомої читачам мистецько-творчої гільдії "Неабищо" відбулася в Житомирській обласній науковій бібліотеці, повідомляє кореспондент Укрінформу. 

     Молоді обдарування готували її протягом другої половини 2003 року. Власне, вона починалася як чергова збірка, а завершилася як проект "Реквієм українській культурі". Тому чергову зустріч із своїми шанувальниками неабищівці назвали презентація-реквієм. 

     Вірші і проза, що входять до збірки, написані суржиком латини з кирилицею, тобто кирилічні в ній суто українські літери: тверде Г, Є, Ї, які не зустрічаються в латинській абетці. У двох розділах представлені класика "Неабищо" і, звісно, авангард. Під класикою підрозумовуються ті речі, які вже запам'яталися читачам і за якими гільдійців вже можна впізнати, під авангардом - нові твори, які ще ніхто ніде до того не друкував, які багато в чому писалися спеціально під цю збірку. Цими творами молоді поети і прозаїки доводять свою відданість постфутуризму, вважаючи цей напрям в сучасній літературі не стилем, а способом життя, тому що "ламання стереотипів це скоріше спосіб життя, а постфутуризм - це наслідок ламання стереотипів". 

На презентації один із засновників гільдії Ілля Стронговський зауважив, що до нинішньої збірки увійшли ті тексти, які мають закріпити творчі позиції студії на ринку творчої молоді України. 

     Голова обласного відділення Національної Спілки письменників України Олексій Опанасюк зазначив, що за роки незалежності подібне видання в Україні видрукувано вперше, хоча подібні речі зустрічалися ще в 16 столітті. 

     На думку "хрещеної матері" гільдії, відомої в області журналістки Галини Кавун, книжка "Neaбищо the best" є чималою сходинкою зростання для авторів, причому в авангарді переважає проза. Цікава деталь, що деякі автори, які представили у виданні прозу, не є частиною гільдії, вони, скоріше, співчуваючі їй. Однак вони також є яскравими представниками постфутуризму (післямайбутнього).

     Неабищівці розповіли, що, завдяки сайту, який був створений і презентувався, їх творчість вже відома за межами країни. На сайт заходили канадські письменники, серед яких відомий в діаспорі письменник Роман Бобовал, який схвально відгукнувся про творчість молодих і обдарованих житомирян. Нещодавно радіо "Свобода" передавало вірші Іллі Стронговського. 

А Володимир Даниленко, відомий український письменник, в газеті "Дзеркало тижня" підкреслив, що житомирська гільдія вважається найсильнішим літератерно-молодіжним об'єднанням в Україні, яке тримається вже досить тривалий час і власними силами дуже багато видає продукції - міні-збірок,  складенів. Крім того, готуються до видання нові твори студійців, зокрема, СД-диск, де буде представлена історія "Неабищо", а також книжки, які видавалися в "Неабищо" і фотогалерея членів об'єднання. 

     

**

Спічак, інтерв'ю

Наталя Шеремета: „Я думаю, що у нас незмінними залишаються лише національна свідомість і патріотизм”. 

Усі часи залишили слід в історії  своїми героями, яких змалювали і зафіксували у своїх творах літератори. Про бачення сучасності на сторінках „НЖ” розмірковують Наталя Шеремета, голова обласного елітарного літературного клубу „Перевесло” ім.Олени Теліги та Олег Левченко – керівник обласної молодіжної творчої організації “Мистецька ґільдія „Неабищо”.

Кор. Ваш літературний клуб називається елітарним. Це слово вже досить таки затерте у нашому суспільстві. Що ви розумієте під елітарністю і за якими критеріями людина може стати представником вашого клубу? 

Наталя Шеремета: Я знаю, що знайдеться небагато творчих людей, які свідомо зможуть назвати себе елітою. На це потрібна сміливість, навіть епатажність. Наш клуб існує вже 7-ий рік і лише з 2002 року носить назву – елітарний. Ця зміна була підтримана не лише членами клубу, але й головою обласного відділення товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка Святославом Карповичем Васильчуком. Бо і справді, хто ж тоді еліта як не ми? Творчі люди, письменники. Наш клуб був створений як своє середовище, де ми пропагуємо свою культуру, свою творчість. Ми впевнені, що наша творчість є елітарною. Представниками нашого клубу є люди різного віку: від школярів до пенсіонерів. Але ми розуміємо один одного. 

Щодо критеріїв відбору, то їх просто немає.  Якщо до нас приходять люди, які нас розуміють, які можуть прижитися у нашому культурному середовищі, то вони залишаються. Найголовніше – це бажання людей змінити щось у собі і в навколишньому світі на краще. Іноді до нас приходять люди просто заради цікавості, але немає у них цього прагнення до змін – і вони йдуть.  Я думаю, що ми є елітою тому, що нас щось рухає уперед. Рухаючись самі, ми піднімаємо до свого рівня інших людей.

Кор. Якщо мова зайшла  про рух і зміни, то як  змінювалося саме „Перевесло”?

Н.Ш. Я думаю, що у нас незмінними залишаються лише національна свідомість і патріотизм. Щодо руху, то багато молодих письменників, які починали в „Перевеслі” напевно вже виросли, тому пішли у авангард. Дехто з них започаткував ідею „Неабищо”. Ми ж дотримуємося класичної форми. До нас приходять переважно старші люди та молодь, для якої нові літературні течії не є близькими.  

Не можна об’єднати „Перевесло” і „Неабищо”. Їх навіть порівнювати не можна, тому що це зовсім різне. Впевнена, що абсолютно нормально, коли  існують  літературно-мистецькі об’єднання різних напрямків. 

Кор. Олеже, а ви вважаєте своє літературне  об’єднання елітарним?

Олег Левченко: Ми є носіями своєї культури, а відтак, ми є елітою. Але водночас поряд з нами існують і носії інших альтернативних культур. Колись була одна єдина культура і одна еліта. Зараз еліта дуже різноманітна. Але еліта – це завжди меншість і хоче вона того чи ні, вона завжди має певний вплив на свідомість інших людей.

Кор. Добре. Тоді які життєві цінності має осередок поетичного клубу „Неабищо”. Ви називаєте себе постфутуристами, тобто „людьми після майбутнього”. А яким ви його бачите?

О.Л. Свого часу радянські лідери обіцяли нам світле майбутнє. І люди фактично жили майбутнім. Також нас запевняли, що у 2000 році буде кінець світу. Ми перейшли цей рубікон і нині  живемо після майбутнього. І в ньому – порожнеча. Чи є пророцтва на 2050 рік? Ми – покоління втраченого майбутнього!

Кор. Тобто ви опинилися у такому своєрідному вакуумі, коли ніхто вам не нав’язує майбутнє. То  чи не з’явилася у вас можливість заповнити цю порожнечу своїми цінностями?

О.Л. Якими цінносями?  Цінності оцінюють  великими грішми, а нині за культурні цінності бублика дають. Я бачу цінність своєї творчості у констатації факту – того, що нині є.

Кор. Кожна людина сприймає реальність по-своєму. Якою вона є для тебе?

О.Л. Я бачу: росте травмоване покоління. Я вважаю, що наші діти зненавидять нас. За те, що ми зараз заробляємо гроші на їх здоров’ї. По-перше, ніхто не каже, що ліки – це перш за все хімія і що немає  кращих ліків, ніж ті, що створені самою природою. Подивіться на всезростаючу кількість аптек! Це свідчить про те, що серед наших людей є великий попит на хімію. Еколоґічна ситуація жахлива. Якщо в Києві ще переймаються проблемою  забруднення оточуючого середовища маршрутними таксі, то у нас – ні.  Ми й до сьогодні мовчки п’ємо хлорку, яка в усьому світі вважається отрутою. Я передбачаю, що наші діти нам це пригадають. Мабуть, їм доведеться створити щось абсолютно нове, щоб не бути схожими на нас.

Н.Ш. Або ми розвалимо все те, що ще не розвалили до нас, або розпочнемо щось будувати нове. Це, напевно і є, на мою думку, постфутуризм. Перед нами зараз стоїть саме такий вибір.

Кор. А ви відчуваєте в собі сили змінити своє життя? 

О.Л.Спочатку був у нас цар, потім Ленін, зараз людям намагаються „підсунути” Бога. Адже людям просто необхідно у щось вірити. На державному рівні, яка у нас ідея? В ім’я чого ми маємо жити, творити? Ми прожили в так званій незалежній державі вже 12 років! А де вона наша національна ідея?

Н.Ш.  Якими словами розпочинається наш національний гімн?  „Ще не вмерла Україна...” Ні, щоб слався і живи Україно!  Ми не радіємо тому, що живемо, ми радіємо тому, що ми ще не вмерли. Тобто на підсвідомому рівні вже закладається фаталізм. 

О.Л. Як колись  сказав Леонід Кравчук: „Маємо, що маємо”, нині Л.Д. Кучма дав назву книзі: „Україна не Росія”. Чому б не „Україна не Європа”?

Кор. Але у той самий час у світі існує багато прикладів успішних держав.

О.Л.Ми виховані в системі, коли нас залякували вчителі. Метою літератури у радянські часи було формувати свідомість. Наше покоління повинне для  своїх дітей  віднайти цінності: в ім’я чого вони мають жити і у що вірити?

Н.Ш.  Я думаю, що наші молоді митці вже просто стомлені і роздратовані цим світом. Їм обіцяли все на світі, і нічого не дали. Пробитися і заявити про себе дуже важко, підтримки немає практично ніякої. Відтак вся їх творчість є самозахистом і самозакоханістю. Я вірю, що це з часом переросте у щось дуже велике і гарне. Якби у них не було цієї великої сили опору, то вони б вже давно просто опустили руки. Пам’ятаєте: „...Світ чорно-білий розмалюють диваки”?

Кор. Ви спілкуєтесь виключно українською мовою. Отже, вам напевно близка національна ідея і ви поповнюєте своєю творчістю саме українську літературу?

О.Л. Це „свідомий епатаж”. Весь Житомир спілкується переважно російською мовою. „Свідомий епетаж” (одна з рис постфутуризму) – це коли я не тільки пишу українською, але й без виключень спілкуюсь нею, підбираючи й технічні терміни, що, доречі, не наважується робити добра більшість людей на Житомирщині. Щодо патріотизму в «Неабищо», то ми пошановуємо повстанські пісні, „хіт-парад” у „Неабищо”: „Лента за лентою...”.  Ми не заперечуємо своє минуле, ми його любимо.

Кор. Тоді чому ваша збірка „Неабищо the best” надрукована не кирилицею, а латиницею?

О.Л. Це  спроба подивитися на нашу мову через іншу абетку. Це цікаво. Подивитися свіжими очима. Старше покоління вже звикло до стандартів і штампів, а ми ще шукаємо нових форм. Я розумію, що ми самі з часом перетворимося на штампи.

Н.Ш. Наймолодшим представником нашого клубу є моя донька Санечка Васьковська. Я хочу запропонувати вашій увазі  її вірш.

Як тільки березень постукає в вікно

Із стріхи капає – то плаче так зима

В природі зміни як монтаж в кіно,

А режисер – весела молода весна.

Вже скоро з вирію актори прилетять,

Талановиті безкорисні співаки,

Їм декорації вже приготує сад,

Щоб пораділи ластівки й шпаки.

Я хочу зняти фільм про цю весну,

Про зелень лісу і пташині крила

І кожну квіточку до себе пригорну,

Щоб подивившись, усі люди пораділи.

О.Л. Найкращий зразок постфутуризму – білий аркуш. Це не голі слова. Перебираєш безліч варіантів того як можна було б написати – і врешті-решт залишаєш білий аркуш. Але поезія відбулася на рівні моїх переживань! Я усе те відчув і не дозволив голим словам вилитися на аркуш. Справжня  поезія – це білий  аркуш. 

Кілька слів про альманах „Перевесло”. У нас на Житомирщині виходить журнал „Косень”, який об’єднує членів Національної спілки письменників не тільки Житомирщини, але й усієї України. Літератуно-мистецький альманах Житомирщини „Зустріч”, ініційований обласною орґанізацією Спілки творчої молоді України „Liga ArtiS”, об’єднує молодих  людей, які тільки формуються як творчі особистості. Альманах „Перевесло” став єдиним виданням, яке об’єднало літературу Житомирщини як молодшого, так і старшого покоління, які не змогли ще себе реалізувати так, як це зробили члени Спілки письменників України або Асоціації письменників України. Багато поетів старшого віку пропонувалися свого часу до Спілки письменників, але їх тоді  не підтримали, а зараз, зважаючи на  вік, нікуди вже не візьмуть. Книжка  зібрала нереалізованих особистостей. Вона видана „за спасибі”, або як то кажуть, зроблена на громадських засадах. Набір, верску, упорядкування робив Олег Левченко. Загалом вийшло 15 дискеток, запакованих в rar’і, бо я не міг інакше записати альманах зі свого комп’ютера і занести  у видавництво „Полісся”, де вийшов його наклад у 300 примірників. Отже, за браком часу та технічних можливостей, у книзі присутні помилки, які не вдалося вчасно виявити. Але явище залишається явищем – альманах, ініційований клубом „Перевесло” об’єднує 70 авторів з усієї Житомирщини на таке, ще не спромоглося, ані „Неабищо”, ані клуб „Людмила”, ані об’єднання „Провінція” („Роза Ієрихона”), ані обласне об’єднання ім.Бориса Тена. 

Бути?.. Будьмо!

**

Погляд зі сторони та з середини

“Nеабищо”

Житомирська обласна молодіжна творча орґанізація “Мистецька ґільдія “Nеабищо” зародилася у Житомирі у серпні 2000 року, 4 роки тому (4 жовтня ц.р. відзначає 50-те засідання), як молодіжна тусовка, майже непретензійна, вільномисляча.

Засновниками її була купка небайдужої молоді, що прагла згуртуватися і творити щось незвичайне.

Але, майже на першому засіданні, усім стало ясно, що це не просто клуб любителів поезії, а дещо набагато вагоміше.

Виникла незвичайна назва, що відповідала суті щодня зростаючої орґанізації, яка зігріла під своїм крилом не тільки молодих письменників, а й художників, артистів, композиторів і, навіть, хореоґрафічний колектив.

Поступово сформувалася ґільдія, як велика орґанізація, що має свій інтернетсайт, філію в Коростишеві “NемочіВереск”, філію у Києві “екзил”, у Львові та Італії, викохала члена Національної спілки письменників України Вероніку Кавун, яка, до речі, є наймолодшою представницею Спілки в Україні. Саме Вероніка підняла “Мистецьку ґільдію “Nеабищо” на той високий рівень, коли про ґільдію дізналася вся Україна.

Натепер маємо бібліотеку видань “Мистецької ґільдії “Nеабищо”, а ще критичні статті, есеї, роздуми спостерігачів з приводу і без нього.

Оскільки ґільдійцям усі критичні підбірки видалися не достатньо повними за обсягом, замало глибокими за змістом і занадто рідкими щодо води в них (тобто статтях), то “Nеабищівці” усі загалом і кожен окремо взяли до рук критичне перо і склали опис справ ґільдії, аналіз творчости собі і кожного, хто поруч.

І, що найвагоміше, виокреслили, вирізнили течію літератури, якою усі разом і попливли, хто як умів. Назвали ту течію “постфутуризмом” і стали дотримуватись усіх її правил і законів, бо ж багато має підводних рифів, мілин, вирів…

Але вже хто знає курс – може сміливо плисти – його кораблю нічого боятися. Головне підняти потрібні вітрила на три найвищі щогли і Бог, Любов, Кров.

Отак і рухаємося уперед, неоглядаючись на старезні поетичні галери з рабами рим в кайданах “ніззя”.

А вітер післямайбутнього шалено дме нам в спину, надимає вітрила неспокою і вже не у “Завтра” сміливий фреґат “Nеабищо”.

Нам з ним по дорозі!

А вам?

27-28 вересня 2004

Наталя Шеремета,

голова Житомирського обласного 

елітарного літературного клубу “Перевесло”

ім.Олени Теліги

**

"В сім’ї вольній, новій"

Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято

до 190 р. з дня народження Т.Г.Шевченка

22 травня — день перепоховання тіла видатного письменника України Тараса Григоровича Шевченка. У ці дні на Київшині відбулось Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято "В сім’ї вольній, новій". У заході брали участь представники діяспори, представники далекого та близького зарубіжжя: Азії, Латинської Америки, Канади, Білорусі, Росії, Китаю тощо. Окрім мене, Житомирщину представляла член Житомирського відділення Національної Спілки письменників України Галина Цепкова.

На святі були присутні Лауреати Національної Шевченківської премії минулих років: Юрій Ковалів, В’ячеслав Медвідь, Віктор Міняйло.

Письменницьку делеґацію з усіх областей України очолював голова Київської орґанізації Національної Спілки письменників України Анатолій Іванович Гай.

Свято розпочалось з міста Яготин урочистою церемонією, покладанням квітів біля пам’ятника Шевченка, відвідання Яготинського Парку Слави, музею Катерини Білокур, садиби Рєпніних. Саме тими стежками ходив колись Шевченко, тому й нашу подорож називали "Стежками Тараса".

Другого дня частина нашої делеґації відвідала Обухівську землю: музей-садибу Андрія Малишка, села Жуківці, Трипілля, що згадується в літопису 1032 року як город-фортеця. Тут вчений-археолоґ В.В.Хвойка дослідив всесвітньовідому трипільську археолоґічну культуру. Виступили у школах. Побували у музеї Трипільської культури. В Україні Обухівщина знана своїм унікальним рушником: шитий з двох боків (раніше рушниками займались тільки чоловіки), в основі орнаменту - дерево життя.

Древня земля Обухівщини живила творчу наснагу тих, хто прагнув висот у мистецтві та науці: звідсти пішли у світ відомий письменик-новеліст Григорій Косинка і видатний поет сучасности Андрій Малишко. Цікаво підкреслити, як Обухівська влада з легкістю підтримує своїх письменників, виділяє кошти на проведення літературних конкурсів серед молоді й видає персональні та колективні збірки. На обласному рівні мають премію Г.М. Косинки на Всеукраїнську - ім. А.С. Малишка. А Житомирщина цього року відзначилася тим, що Всеукраїнську премію ім. І.І. Огієнка не відстояла - повезли з Житомира на Київ. Чому?..

Третього дня заключний захід відбувся у м.Біла Церква. Й по колу: пам’ятник, промови, вшанування (реквієм), концерт, відзначення кращих... 

Заключний концерт розпочато привітанням Президента України Л.Д. Кучми з Міжнародним Шевченківським святом "В сім’ї вольній, новій".

Родзинкою проґрами був виступ тріо "Золоті Ключі" у складі: Народної артистки України, Лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка Ніни Матвієнко, Заслужених артисток України: Валентини Ковальської та Марічки Миколайчук. Незабутнє враження!

На відміну від заходів, що відбуваються в Житомирі й, на мою думку, перенасичені танцювальними номерами, Київщина вразила хоровими та музичними колективами. Особливого значення для мене набув - колетивний виступ кобзарів. Національний одяг - "з нульовочки". Діти,  у своїх виступах, себе "селюками" не почували, хоча колективи були, майже, з усіх районів Київщини.

- Слухай-но! Голосючий край.

- Ти ба, я й навіть не здогадувався!

Творчість Шевченка мала "нове прочитання". Аякже, свято має щороку бути цікавим!

Слова заключного концерту звучали так: "Розуміти себе - читати Шевченка.", "Національна свідомість формуватиметься за творчістю Т.Г. Шевченка...", 

- Ну щож, як не є поки окресленою національна ідея, то нехай вже нас тішить національна свідомість.

Пісню "Реве та стогне Дніпр широкий" люди співали стоячи.

- Чи бачив я, щоб гімн державний так співали?..

"Шевченківське свято виконує головну роль нашої держави: об’єднує та гуртує нас - українців." Гуртуймося, культуро, нас так мало залишилося!

23 травня у м.Києві біля пам’ятника Шевченку виступили: міністр культури - Юрій Богуцький, голова Національної Спілки письменників України - Володимир Яворівський, голова Спілки письменників Білорусі - Алєсь Пашкевіч тощо. Представник з Канади - віце-президент музею Т.Г. Шевченка у Торонто Андрій Олександрович Григорович, під час виступу нагадав цікаву статистику: у світі 600 пам’ятників Тарасові Шевченко, у Канаді - 6, США - 4. Для порівняння, у Канаді стоїть лише один пам’ятник великому анґлійському поетові У.Шекспіру. (Нещодавно Шекспір відзначив 440-річчя з дня свого народження.) Найбільше у світі пам’ятників - Шевченкові. У Одинокому музеї Т.Г.Шевченка, якому вже виповнилося 30 років, головною реліквією є посмертна маска. Музей має дуже професійні копії усіх малюнків, колекцію більше ніж 100 "Кобзарів", дуже сильну бібліотеку. 

...Поклали квіти. Виступив хор ім.Верьовки. Мило / приємно / пам’ятники / пам’ять / ... Шановний читачу, коли ж востаннє читав ти "Кобзаря"?

P/S/

Моє ставлення до творчости Тараса Григоровича Шевченка. 

Як "прошелестіло" обласними ґазетами Мистецька ґільдія "Nеабищо" на початку цього року провела презентацію-реквієм збірки "Nеабищо the best", пов’язавши вихід книжки поминанням української культури. Символом української культури був у нас "Кобзар" Т.Г. Шевченка на якому горіла свічка, на який скидали попіл з щойнозапаленої циґарки. "Кобзар" сміливо пішов до смітника, а за ним і "Nеабищо the best". Звісно, це викликало обурення серед діячів культури і мистецтв, але це співпало з тим, що наступного дня після такої "презентаці-пам’яти" у Києві палили біля Верховної Ради свої і чужі рукописи відомі українські письменники.

Висновок (мій):

1. Язичницький. Давні українці мусили приносити в жертву через спалення Найкраще, щоб не навести біду.

2. Початку ХХ ст. Михайль Семенко проголосив "Я спалюю свого "Кобзаря". Ми тільки пом’янули, згадавши його сміливий вчинок, адже 2003 Рік Культури - "спалений".

3. Сучасний. Т.Г. Шевченко, як "пророк", потім "ґеній", згодом "світоч" - відбувся! Він пророкував Незалежність України і це відбулось, але сумбурність нашого часу спонукає замислитися: чи Незалежні? Так, Шевченко своє відсвітив, за нами залишається лише "нове прочитання", а серед символів української державности - бути Дороговказом, який встановлено у свідомість нашої нації ось уже як 190 р. Чи це так?

...Шановний читачу, коли ж востаннє читав ти "Кобзаря"?

Житомир - Яготин - Обухів - Біла Церква - Київ

Олег Левченко, голова Житомирської обласної молодіжної творчої орґанізації "Мистецька ґільдія "Nеабищо", представник ЖОО НСПУ на Міжнародному Шевченківському літературно-мистецькому святі "В сім’ї вольній, новій".