Вигрібна яма.
Нам кожного разу доводиться вигрібати туалетну яму. Не знаю, чи то така наша місія, чи в нас так гарно все виходить, що не тільки нам але й комусь це подобається. Ми працюємо, як мовиться, не на фіґню, а на совість. Фізичного болю ми не зазнаємо, не відчуваємо запаху, а піт на чолі не проступає. Закидаємо відро й тягнемо коричневу рідоту догори, закидаємо й тягнемо… Увесь погляд, усі думки наші – усе, що даровано ямою. Найкращих успіхів досягаю я. Про це моє начальство знає. (Я так думаю). Начальству за мене приємно, воно відчуває на собі не набиті п’яти, а гарне щось, що западає в душу й тішить неї.
Трапилось так, що одного дня (третього, четвертого, п’ятого), коли ми доходили до дна й пішла вже гущина, невідомо звідки почало набувати у нашу яму додаткової роботи. Пішли чутки, що наша яма має вихід у довге море, яке ще ніхто з робітників нашого високого покликання не брався чистити. Рідко коли нас відвідує начальство, але з’явився Батян. Инших Батянів серед таких, як він ми не мали знати й знати більшого було зась, й вибрав з нас кращих. Так я потрапив у подорож на довге море. І нас попливли.
Був човен, був Батян, була нагода випити почутим і закусити побаченим. Було багато простору. З нашою роботою стільки простору ще не було ким бачити. Якщо на початку подорожі я спостерігав звичну мені темно-коричневу рідоту, то чим далі ми пливли, тим вона ставала більш світлою.
– Я вам покажу найкраще місце якого ви ще не знали, – сказав Батян.
А те що сказав Батян – Закон й не ходи сатана.
Був запах життя й поряд з цим, серед усього по чому пливли, почали проглядати з рідини свіжі кістки людей, черепи тварин і чим далі – цього ставало більше. Майнула думка: “Чим далі в ліс – товстіші партизани”. Але людських черепів я не бачив. Звідкіля це взялося ніхто відповіді не давав, тому що ніхто не відчував у собі права на таке питання. Мене лякали думки, про які моя голова мене не інформувала.
– Ось ми й приїхали, – радісно сповістив Батян показуючи на великі криваво-зелені кущі густо всіяні ягодами.
– Хіба їх можна їсти? – вирвалося моє запитання.
– Чого? Я їх постійно беру!..
Оцінивши ще раз підозріло-червоні кетяжки ягід, що пнулися із волосяними корінчиками до світлої гущини низу й аж виблискували від теплих випаровувань, я подався на горище. Згори кинув поглядом на тих, серед яких я був й, підвівши голову оцінити новий стан, у обличчя втрапила павутинка. Осяяло любов’ю до горища!
P.S. Коли цю історію я спробував відтворити на електронній сторінці Word, мені пригадався квадрат люку завдяки якому я спостерігав, що діялося знизу, й зробив висновок: я ж таки нібито знову опинився біля вигрібної ями? …Тільки на поверх вище!
У ніч з 2 на 3 вересня 2004 року.
Було мені якось.
Було мені якось – приспічило! Кортить, а відстані від “де я” до “де воно” оо-оо!.. Поспішаю, “каби чо’ не трапилось”. Дрібненько перебираючи ніжками біжу, а думка в голові – нижче пояса, якби того… не зараз. Усе, підбігаю, шукаю знайомі літери М/Ж, хоча б Ч/Ж, обходжу споруду, знову читаю, але до біса рідних літер не знаходжу. Все, йду у першу ліпшу відсутність дверей й у темряві за два кроки від входу вступаю у воду.
(Пауза). Не тільки у голову пауза але й у штані…
Ця пауза вирішує все – мені ще дужче хочеться отримати бажане. !!! Я ж порядна людина, щоб якось так: де-небудь – нізащо! Вибігаю, заходжу у чергову відсутність дверей… мене відвідує шок – тут краще ніж там. !!! Бігом шукаю ничку, щоб пристроїтися, заходжу в один закуток… говорити не хочеться… у другий… третій… серце спирає – КУДИ – кричу великими літерами й присідаю від слабкости. …
Коли серце відпустило, спробував подивитися на себе по-новому: світ Теперішній – ноги мокрі, мухи літають, !!!-мать тьма космічная – світла Божого не бачити! Пішов до виходу, а вихід, все одно, що чобіт асфальт злизав – відсутній! Усюди нички, у кожному куточку: квадратно-гніздовим методом суцільні нички !!!-мать. Кімнати, кімнати, кімнати, нички, нички, нички й стіни, стіни, стіни – холодні туалетні стіни… Лябіринт ничок і кімнат. !!! Що за об’єкт? Сходити не дали, так EXIT не дадуть!?
Стемніло. Мовчки просуваючись, вздовж однієї з рідних мені стін, намацав теплу руку щастя та допомоги…
У ніч з 2 на 3 вересня 2004 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар